Найголовніший проект життя художника Василя Ребедайла
- 30 серпня 2019, 12:24
Художник Василь Ребедайло займає активну громадянську позицію — є активним членом виконкому Трепівської сільської ради Знам’янського району, навіть за радянських часів та за часів перебудови обстоював ідею незалежності України, поділяючи погляди В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, є поборником української держави і зараз. Створив багато картин, за його проектом у Трепівці збудували церкву, утім найголовнішим проектом у своєму житті вважає навчання живопису своїх вихованців, які відвідують студію образотворчого і прикладного мистецтва Знам’янського районного центру дитячої та юнацької творчості.
Так, цього року чотири вихованці студії брали участь і стали переможцями обласних та всеукраїнських конкурсів, тому були відзначені серед інших у рамках районного «Золотого олімпу». Юна художниця Оксана Коваль минулого року посіла перше місце у районному конкурсі «Людина й ліс» і цього року теж стала першою та перемогла в його обласному етапі. Дівчинка вважає, що запорукою її успіху є те, що вона дослухається порад свого наставника. Олександр Бородатий, який займається у Василя Ребедайла п’ять років, був призером районного конкурсу «Людина й ліс» чотири роки поспіль і два роки тому був другим на його обласному етапі: «Спочатку я малював, а коли з’явився гончарний круг, займаюся ще й ліпленням. Зі своєю майбутньою професією мистецтво не пов’язую — воно для душі, а планую стати програмістом». Восьмирічна Ліза Куліш відвідує студію два роки: «Я приходжу у майстерню, щоб навчитися малювати, адже хочу стати художницею».
— Родом я з Волині, із села Лисняків поблизу
Любомля, — розповідає Василь Іванович.
— Життя багато кидало нашу родину. Тільки закінчилася війна, батько поїхав у Дніпродзержинськ відбудовувати заводи, бо закінчив курси муляра-тинькувальника, туди ж забрав і маму з дітьми. Сім’я була велика: 11 рідних дітей і одна прийомна. У місті з такою сім’єю важко було прожити, батько не боявся роботи, тому ми поїхали до Миколаївської області, а звідти — у 1961 році переїхали у Володимирівку Знам’янського району, де я вже закінчував школу, де й залишилися до останнього жити батьки.
Мій талант художника розкривався… на вікні, коли я сидів малим і малював. Здібність помітила моя сім’я, а найбільше — тітка, яка жила з нами і була тринадцятою особою у нашій хаті, вона купила мені акварельні фарби й альбомчик. Моя перша робота — як дід з бабою рвуть ріпку. А коли мені було п’ять років, батько продав телицю і, придбавши усе необхідне, купив мені маленький дитячий баянчик, і я був такий щасливий! А вже на Знам’янщині я почув, як хтось грає на гармошці (а у мене такий характер: якщо я щось вирішив, то розіб’юся, а свого досягну), і я вирішив, що я ту гармошку куплю. Улітку я, шестикласник, працював у колгоспі, заробив 30 карбованців і купив її! Самостійно опанував гру, сидів на призьбі і грав, а сусіди виходили з хат і слухали, а згодом старші хлопці стали мене запрошувати грати на танцях у клубі. Я дуже любив танцювати, але танцювати не вмію, бо мені не було коли вчитися: я увесь час грав! А ще коли у клубі складалася якась напружена ситуація або були якісь грубощі по відношенню до мене, я спокійно вставав, складав гармошку й одразу усі претензії знімалися. Люблю музику і зараз: коли сумно, беру інструмент і граю.
Отож, у Трепівку я приїхав у грудні 1968 року, куди мене направили на роботу директором Будинку культури. Тут познайомився
з майбутньою дружиною — Лідією Григорівною, вчителькою, яка теж закінчила Кіровоградську студію образотворчого мистецтва. На той час освіта не вимагалася, а я грав в театрі і музикував на баяні та акордеоні, тому й прийняли на роботу. А вже коли працював, то вступив до Школи керівників художньої самодіяльності, після закінчення якої я перейшов працювати у колгосп художником-оформлювачем, де працював аж до його розпаду. Паралельно з роботою навчався у Московському університеті мистецтв на факультеті живопису і графіки, який закінчив з відзнакою, як і перед тим — курси керівників художньої самодіяльності у тодішньому Кіровограді у відділі художників-
оформлювачів. Саме курси відкрили мені можливість працювати художником, адже до цього я не мав жодного зв’язку з митцями і варився у власному соку. Там я познайомився зі своїми педагогами: Федоровим, Волоховим, Риженком, вони оцінили мої здібності і надихнули на творчість. З тих пір я брав участь в усіх виставках, переважно всесоюзних, де посідав призові місця. Коли у 1996 році припинив існування колгосп, я змінив декілька робіт, зокрема робив ремонти.
Згодом, у 2006 році, мене запросили у Знам’янський районний центр дитячої та юнацької творчості, де на базі Трепівської школи працюю дотепер керівником студії образотворчого і прикладного мистецтва, а минулого року я відкрив ще й гурток гончарства. Гончарству навчився років два тому (і продовжую вчитися) сам і вчу дітей. Власноруч змайстрував гончарний круг. До станка стоїть черга, часто із дівчат. Ми створюємо досить гарні речі, свої вироби діти продають на сільському та шкільних ярмарках і заробляють кошти, витрачаючи потім їх за спільним рішенням, але для того, щоб робити повноцінні вироби, нам не вистачає муфельної печі. Малюємо переважно у стилі Петриківського розпису, бо, по-перше, він мені і сам цікавий (теж самотужки опанував його, бо намагаюся нічого не копіювати — можу почитати, подивитися й на основі цього виробити своє), а по-друге, народна творчість простіша у техніці виконання, бо ж до студії приходять усі, хто хоче малювати, з більшими чи меншими задатками, і Петриківка допомагає досить швидко цьому навчитися. Звісно, ми з дітьми були у селі Петриківці на Дніпропетровщині і пройшли майстер-клас у тамтешніх майстрів.
Наші заняття проходять в окремій майстерні, де діти збираються після уроків, а о п’ятнадцятій їх розвозить по селам району шкільний автобус. Зараз студію відвідують від 10 до 15 вихованців. Знаю, що батьки не заставляють їх ходити, але є такі, що контролюють. Точно можу сказати, що там, де батьки зацікавлені, там і успіхи дитина має більші. Моя особиста задача як викладача — прищепити дітям любов до мистецтва і розвивати фантазію та уяву. Бо усі художниками не будуть, але проявити свою творчість під силу кожному. Приємно, коли приходять випускники і дякують за навчання, яке допомогло в житті якщо не прямо, то опосередковано. У мене є два учні, які пішли шляхом мистецтва і досягли значних успіхів. Це один із перших вихованців Микола Євтушенко із сусідньої Казарні, який займається живописом, а також ліпить оригінальні роботи, та Леонід Тригубенко, який нині живе у Кропивницькому, щоправда творчістю тепер не займається.
Я тримаю зв’язок з художниками з Кропивницького, Знам’янки, Олександрії, завжди радий новим запрошенням, щоб показати свої роботи та роботи своїх вихованців, для цього ж ми їх і створюємо. Мені пропонували вступити до Національної спілки майстрів народного мистецтва України, але зараз це мені вже не цікаво. Багато моїх робіт — у студії, а ще більше — вдома у майстерні. Картин не рахував, але думаю, що тільки у майстерні їх створено більше ста. На полотнах можна побачити історію краю: Саблино-Знам’янський цукровий завод у Володимирівці, від якого вже нічого не залишилося; також мене цікавлять і вічні теми: що таке любов? чи безкінечне життя? На кожну картину часу йде по-різному: одну можна створить за пару днів, а іншу можна все життя писати. Картина може декілька років стояти, а тоді я повертаюся до неї і щось допрацьовую. Нічого дивного —Карл Брюллов над «Останнім днем Помпеї» працював 6 років, а да Вінчі над «Моною Лізою» — усе життя.
Мистецтво приносить мені і фінансову складову — я продаю свої роботи, але це не самоціль, не йду за грішми, а творю від душі. Зараз в основному працюю на замовлення, роботу із запитами взяв на себе мій син, який живе у місті Дніпрі. Замовляють в основному пейзажі, в Ізраїль, Лівію поїхали українські краєвиди. До речі, хоч син і медик, але він теж пише картини, навіть створив розпис на стіні рідної Дніпропетровської медакадемії. Я теж з молодості цікавився монументальним живописом, розписав стіни адмінбудівлі, стіни шкільної їдальні, а під час літніх канікул разом з дітьми оформив клас початкової школи. Писав і пишу ікони, за моїми ескізами і проектом у центрі Трепівки звели церкву, так що залишу по собі пам’ять. А моя найбільша масштабна робота — це мої вихованці, вже 12 років з ними працюю. Зараз дивуюся, чому думка про викладання не прийшла мені раніше, це ж так чудово! Задумів у мене дуже багато, хочу творити, творити і творити!
Задумів багато, а часу залишилося мало. Я не боюся смерті, я боюся не встигнути те, що я задумав. Тому радий, що моя онука Катерина теж малює (хоч вступила у медичний, як і син), і вона запевнила мене, що відкриє галерею, де розмістить усі мої роботи, так що я тепер спокійний.
Я завжди обстоював і обстоюю національну позицію: люблю Україну, рідну мову. Своїм учням прямо це не говорю, не нав’язую — це не моя компетенція, але наводжу різні приклади і направляю їх своїми роботами. Звідки така любов до усього українського? Перед сном моя мама читала молитву, а батько щовечора читав книги: «Катерину» Шевченка, «Тараса Бульбу» Гоголя. На покутті у нас висіла ікона, а поруч — портрет Шевченка. Ось яке було ставлення до культури: я змалку чув українські твори, змалку виховувався у повазі до країни та її людей. Вірю, що й мої творчі роботи та моя праця приносять користь нашій Україні.
Тетяна Юганова
— Родом я з Волині, із села Лисняків поблизу
Любомля, — розповідає Василь Іванович.
— Життя багато кидало нашу родину. Тільки закінчилася війна, батько поїхав у Дніпродзержинськ відбудовувати заводи, бо закінчив курси муляра-тинькувальника, туди ж забрав і маму з дітьми. Сім’я була велика: 11 рідних дітей і одна прийомна. У місті з такою сім’єю важко було прожити, батько не боявся роботи, тому ми поїхали до Миколаївської області, а звідти — у 1961 році переїхали у Володимирівку Знам’янського району, де я вже закінчував школу, де й залишилися до останнього жити батьки.
Мій талант художника розкривався… на вікні, коли я сидів малим і малював. Здібність помітила моя сім’я, а найбільше — тітка, яка жила з нами і була тринадцятою особою у нашій хаті, вона купила мені акварельні фарби й альбомчик. Моя перша робота — як дід з бабою рвуть ріпку. А коли мені було п’ять років, батько продав телицю і, придбавши усе необхідне, купив мені маленький дитячий баянчик, і я був такий щасливий! А вже на Знам’янщині я почув, як хтось грає на гармошці (а у мене такий характер: якщо я щось вирішив, то розіб’юся, а свого досягну), і я вирішив, що я ту гармошку куплю. Улітку я, шестикласник, працював у колгоспі, заробив 30 карбованців і купив її! Самостійно опанував гру, сидів на призьбі і грав, а сусіди виходили з хат і слухали, а згодом старші хлопці стали мене запрошувати грати на танцях у клубі. Я дуже любив танцювати, але танцювати не вмію, бо мені не було коли вчитися: я увесь час грав! А ще коли у клубі складалася якась напружена ситуація або були якісь грубощі по відношенню до мене, я спокійно вставав, складав гармошку й одразу усі претензії знімалися. Люблю музику і зараз: коли сумно, беру інструмент і граю.
Отож, у Трепівку я приїхав у грудні 1968 року, куди мене направили на роботу директором Будинку культури. Тут познайомився
з майбутньою дружиною — Лідією Григорівною, вчителькою, яка теж закінчила Кіровоградську студію образотворчого мистецтва. На той час освіта не вимагалася, а я грав в театрі і музикував на баяні та акордеоні, тому й прийняли на роботу. А вже коли працював, то вступив до Школи керівників художньої самодіяльності, після закінчення якої я перейшов працювати у колгосп художником-оформлювачем, де працював аж до його розпаду. Паралельно з роботою навчався у Московському університеті мистецтв на факультеті живопису і графіки, який закінчив з відзнакою, як і перед тим — курси керівників художньої самодіяльності у тодішньому Кіровограді у відділі художників-
оформлювачів. Саме курси відкрили мені можливість працювати художником, адже до цього я не мав жодного зв’язку з митцями і варився у власному соку. Там я познайомився зі своїми педагогами: Федоровим, Волоховим, Риженком, вони оцінили мої здібності і надихнули на творчість. З тих пір я брав участь в усіх виставках, переважно всесоюзних, де посідав призові місця. Коли у 1996 році припинив існування колгосп, я змінив декілька робіт, зокрема робив ремонти.
Згодом, у 2006 році, мене запросили у Знам’янський районний центр дитячої та юнацької творчості, де на базі Трепівської школи працюю дотепер керівником студії образотворчого і прикладного мистецтва, а минулого року я відкрив ще й гурток гончарства. Гончарству навчився років два тому (і продовжую вчитися) сам і вчу дітей. Власноруч змайстрував гончарний круг. До станка стоїть черга, часто із дівчат. Ми створюємо досить гарні речі, свої вироби діти продають на сільському та шкільних ярмарках і заробляють кошти, витрачаючи потім їх за спільним рішенням, але для того, щоб робити повноцінні вироби, нам не вистачає муфельної печі. Малюємо переважно у стилі Петриківського розпису, бо, по-перше, він мені і сам цікавий (теж самотужки опанував його, бо намагаюся нічого не копіювати — можу почитати, подивитися й на основі цього виробити своє), а по-друге, народна творчість простіша у техніці виконання, бо ж до студії приходять усі, хто хоче малювати, з більшими чи меншими задатками, і Петриківка допомагає досить швидко цьому навчитися. Звісно, ми з дітьми були у селі Петриківці на Дніпропетровщині і пройшли майстер-клас у тамтешніх майстрів.
Наші заняття проходять в окремій майстерні, де діти збираються після уроків, а о п’ятнадцятій їх розвозить по селам району шкільний автобус. Зараз студію відвідують від 10 до 15 вихованців. Знаю, що батьки не заставляють їх ходити, але є такі, що контролюють. Точно можу сказати, що там, де батьки зацікавлені, там і успіхи дитина має більші. Моя особиста задача як викладача — прищепити дітям любов до мистецтва і розвивати фантазію та уяву. Бо усі художниками не будуть, але проявити свою творчість під силу кожному. Приємно, коли приходять випускники і дякують за навчання, яке допомогло в житті якщо не прямо, то опосередковано. У мене є два учні, які пішли шляхом мистецтва і досягли значних успіхів. Це один із перших вихованців Микола Євтушенко із сусідньої Казарні, який займається живописом, а також ліпить оригінальні роботи, та Леонід Тригубенко, який нині живе у Кропивницькому, щоправда творчістю тепер не займається.
Я тримаю зв’язок з художниками з Кропивницького, Знам’янки, Олександрії, завжди радий новим запрошенням, щоб показати свої роботи та роботи своїх вихованців, для цього ж ми їх і створюємо. Мені пропонували вступити до Національної спілки майстрів народного мистецтва України, але зараз це мені вже не цікаво. Багато моїх робіт — у студії, а ще більше — вдома у майстерні. Картин не рахував, але думаю, що тільки у майстерні їх створено більше ста. На полотнах можна побачити історію краю: Саблино-Знам’янський цукровий завод у Володимирівці, від якого вже нічого не залишилося; також мене цікавлять і вічні теми: що таке любов? чи безкінечне життя? На кожну картину часу йде по-різному: одну можна створить за пару днів, а іншу можна все життя писати. Картина може декілька років стояти, а тоді я повертаюся до неї і щось допрацьовую. Нічого дивного —Карл Брюллов над «Останнім днем Помпеї» працював 6 років, а да Вінчі над «Моною Лізою» — усе життя.
Мистецтво приносить мені і фінансову складову — я продаю свої роботи, але це не самоціль, не йду за грішми, а творю від душі. Зараз в основному працюю на замовлення, роботу із запитами взяв на себе мій син, який живе у місті Дніпрі. Замовляють в основному пейзажі, в Ізраїль, Лівію поїхали українські краєвиди. До речі, хоч син і медик, але він теж пише картини, навіть створив розпис на стіні рідної Дніпропетровської медакадемії. Я теж з молодості цікавився монументальним живописом, розписав стіни адмінбудівлі, стіни шкільної їдальні, а під час літніх канікул разом з дітьми оформив клас початкової школи. Писав і пишу ікони, за моїми ескізами і проектом у центрі Трепівки звели церкву, так що залишу по собі пам’ять. А моя найбільша масштабна робота — це мої вихованці, вже 12 років з ними працюю. Зараз дивуюся, чому думка про викладання не прийшла мені раніше, це ж так чудово! Задумів у мене дуже багато, хочу творити, творити і творити!
Задумів багато, а часу залишилося мало. Я не боюся смерті, я боюся не встигнути те, що я задумав. Тому радий, що моя онука Катерина теж малює (хоч вступила у медичний, як і син), і вона запевнила мене, що відкриє галерею, де розмістить усі мої роботи, так що я тепер спокійний.
Я завжди обстоював і обстоюю національну позицію: люблю Україну, рідну мову. Своїм учням прямо це не говорю, не нав’язую — це не моя компетенція, але наводжу різні приклади і направляю їх своїми роботами. Звідки така любов до усього українського? Перед сном моя мама читала молитву, а батько щовечора читав книги: «Катерину» Шевченка, «Тараса Бульбу» Гоголя. На покутті у нас висіла ікона, а поруч — портрет Шевченка. Ось яке було ставлення до культури: я змалку чув українські твори, змалку виховувався у повазі до країни та її людей. Вірю, що й мої творчі роботи та моя праця приносять користь нашій Україні.
Тетяна Юганова
