Мініфольклорна експедиція із «Зеленим бором»
- 22 липня 2019, 14:48
Учасниці фольклорного колективу «Зелений бір» села Бірок Олександрівського району розповіли нам про свою творчість, потім у яскравих костюмах, які створили власноруч, довго шикувалися на імпровізованій сцені — «щоб було красиво» та виконали старовинну українську пісню «Ой на горі орел кряче», а потім полилася пісня за піснею.
Бірківським сільським клубом-бібліотекою, що знаходиться у тій частині села, яке раніше називалося Першими Бірками, завідує Ольга Самкова, яка родом із Бірок і працює у цьому закладі культури вже 30-й рік. Накопичує папку, у якій історія колективу у фото і грамотах, хоча добре пам’ятає кожен виступ і подію. «Наша завідувачка — працівниця від Бога — усі паркани, тини, клумби, пеньки-лави навколо клубу зроблені її руками, — наперебій розповідають учасниці «Зеленого бору», — і ми від неї заряджаємося: вирішили Старий Новий рік проводити — то мороз не зупинив: розгребли сніг, встановили лави, а вже весною їх пофарбували».
— На другий рік моєї роботи — у 1990 році у мене зорганізувався фольклорний колектив «Зелений бір» із родичок і хороших подруг, — згадує Ольга Олексіївна. З тих пір щонеділі о 10-й ми зустрічаємося у клубі: у нас неділя — наче робочий день. Дуже рідко, коли скасовуємо репетицію, а перед концертом то можемо й три рази на тиждень зустрічатися. Узимку у нас тепло: є буржуйка, я нарубаю дров, натоплю, поставлю чай — співаємо. Коли у піст перед Новим роком не репетируємо, бо сніг і холодно, то через декілька днів товаришки починають телефонувати: а коли приходити, бо вже скучили. І це мені сигнал, що слід відновлювати репетиції. Ми співаємо і пісні сучасних авторів — слідкуємо за новинками: дивимося програму «Фолк мюзик», записуємо слова, але у нас фольклорний колектив, тож у нашому репертуарі переважно старовинні пісні. Багато пісень принесла кожна з нас, багато пісень приносили нам односельці. Деякі пісні, які ми співаємо, співають, наприклад, і у Вищих Верещаках, тож складно зрозуміти, чи це пісня саме з нашого села, саме наша. Народні
пісні співаємо акапела й під баян, на якому нам акомпанує Олександр Шаповал з Олександрівки, з яким ми працюємо вже сім років.
Звісно, за 30 років склад колективу змінювався. На жаль, на сьогодні багато учасниць відійшло у вічність. Один час нас було і 12, а на сьогодні нас восьмеро: я, Ольга Олексіївна Самкова, а також Катерина Федосіївна Береза, Надія Федорівна Щербак (солістки) та Ольга Харлампіївна Лисенко (яка ще й грає на бубоні) — «першопрохідці», ті які були одними з перших у колективі. Згодом приєдналася Анна Петрівна Донець, Надія Миколаївна Дерев’янко, Людмила Яківна Тюхтій — це бірківчанки, а Віра Мусіївна Зайченко, якій 82 роки, їздить до нас електричкою із сусідніх Косарів Черкаської області, майже не пропускаючи репетиції. Вона не тільки має унікальний голос, а й поповнює наш репертуар: привозить нам нові пісні. Так що для того, хто хоче співати, перешкод немає: завжди знайдеться і час, і можливість. Але можу сказати з досвіду: будь-хто в колективі співати не зможе. Бо це має бути одночасно і талановита людина, і така, хто любить українську народну пісню, і взагалі любить пісню.
Є у нас гумористки: колись це була Катерина Власівна Даниленко, яка через поважний вік і стан здоров’я вже, на жаль, не ходить до нас, а тепер це Анна Донець, яка сама складає і читає гуморески. Раніше окрім співу ставили багато сценок з нашого життя, які самі й складали. З концертами їздили у Косарі, на ярмарки у Кропивницький, на «Вересневі самоцвіти» на «Хутір Надію», звісно, на районні свята, навіть записувалися на радіо. Але ми не народний, а аматорський колектив, тож не можемо сказати, що ми дуже часто десь бували, але землякам — жителям Стримівки, Бовтишки, Михайлівки, Бандурового, Розумівки, куди нас запрошували, думаємо, приносили радість. Для односельчан проводили і свято вареника, і свято борщу, розважали на новорічно-різдвяні свята. Для виступів маємо три комплекти костюмів. Найперші ми власноруч кожна сама собі вишивали гладдю, та й тепер любимо вигадувати оздобу.
У мене співала мама, часто розповідала мені, що коли ходила дівувати, то на кожній вулиці у Бірках грали музи́ки і скрізь співали, тож і вона усі пісні знала. Дід теж співав, але тоді я була ще дуже молода і ніяких пісень від нього не запам’ятала. Але безпосередньо за народну українську пісню я вдячна саме учасницям свого колективу, адже я виросла на мелодіях Алли Пугачової, Софії Ротару, а тепер безмежно люблю народну творчість. У мене співає онука, але поки що теж сучасні пісні.
Ганна Донець: – Я народилася на Черкащині, з роду художників і музикантів. Співаю давно, виступала у складі різних колективів, у «Зеленому борі» вже вісім років. Моя родина співоча. Часто співаємо з донькою Валентиною, яка за освітою музикант, коли вона приїздить до мене в гості з Богданівки Знам’янського району. Ще, як говорила вже Ольга Олексіївна, я пишу гуморески, маю вже видану збірку.
Людмила Тюхтій: — У колективі порівняно недавно: трохи більше року. Таких пісень, які співають мої колежанки по сцені, ніколи не чула, але пісні мені подобаються, я охоче їх виконую. У селі живу близько тридцяти років, переїхала сюди з Олександрівки разом з чоловіком, на жаль, нині вже покійним. А сама родом з Кубані, мій батько нащадок козаків і дуже красиво співав.
Надія Щербак: — Я корінна бірківчанка, співаю з дитинства. Усі пісні здебільшого брала від своєї бабусі, бо мама моя працювала
на залізниці, де часто їй випадали і нічні зміни, а я сиджу маленькою на печі, співає тітка і бабуся — ті пісні й запам’ятала. Бачу, що моя правнучка співатиме, адже знає вже окремі пісні і співає зі мною.
Катерина Береза: — З 1968 до 1970 року включно працювала завідувачкою клубу у Бірках. Спочатку не дуже співала, «голос прорізався» досить пізно, він у мене від моєї тітки, а ми ж — ковальського роду. Маю хобі — вишивку: мої роботи представлені і в районі, і в нашому селі.
Ольга Лисенко: — Я родом з Черкаської області, зі школи любила і танцювати, і співати. У мене гарно співала мама — першим
голосом — так легко. А тато грав на бубоні на весіллях. Після його смерті бубон залишився мені. Спочатку я тільки співала, а дівчата мене умовили грати на ньому. Спочатку соромилася, а тепер наче звикла.
Надія Дерев’янко: — Я із сусідньої Стримівки. Навчалася у школі-інтернаті, де навчилася й співати. Ходила в хор, співала в дуеті. Моя онука під час навчання в училищі посідала перші місця зі співу, співає й донька.
— Ольго Олексіївно, Ви кажете, що автентичні пісні відходять у минуле — молодь
не поспішає їх підхоплювати. Усе так песимістично? Жодної зацікавленості?
— На жаль, так. На нашу думку, при всій повазі, але багато українських пісень дуже журливі. Коли ми готували раніше концертні
програми, то там був великий блок українських народних пісень. І люди старшого покоління охоче їх слухали. Сьогодні людей того покоління вже немає, а нинішні слухачі не дуже радіють таким пісням. Тому журливі виводимо з репертуару, а співаємо «веселенькі». Оце поки ми живі, поки фольклор і живе. Скільки запрошуємо до себе молодь передати естафету — ніхто не хоче, як не умовляли. Хоча до нас у клуб приходять діти, готують вірші до святкових програм, але співати не вчаться.
Ольга Лисенко: — Але ми не здамося! Хоч і ноги болять, але все одно приходитимемо на репетиції і будемо співати!
Редакція «Вісника Кіровоградщини» підтримує таку пісенно-бойову позицію талановитих бірківчанок. І нехай сучасні пісні живуть у колективі паралельно з автентичними. Бо, ось до прикладу, українська співачка Катя Chilly, яка зачаровує слухачів етнічним матеріалом
у своєму виконанні, має в репертуарі пісню «Бантик», яка є й у репертуарі фольклорного колективу «Зелений бір». А кожна поп-зірка ні-ні та й включить до репертуару якусь народну пісню. Так що відмовлятися від обраного шляху, який до душі, не варто.
Свого часу завідувач сектору фольклору й етнографії обласного центру народної творчості Василь Селін уклав буклет з розповіддю про «Зелений бір», ілюстровану фотографіями, та присвятив їм такі рядки:
І будуть жити Перші Бірки,
І жити будуть до тих пір,
Поки лунає в серці пісня
І співа «Зелений бір».
Тетяна Юганова
— На другий рік моєї роботи — у 1990 році у мене зорганізувався фольклорний колектив «Зелений бір» із родичок і хороших подруг, — згадує Ольга Олексіївна. З тих пір щонеділі о 10-й ми зустрічаємося у клубі: у нас неділя — наче робочий день. Дуже рідко, коли скасовуємо репетицію, а перед концертом то можемо й три рази на тиждень зустрічатися. Узимку у нас тепло: є буржуйка, я нарубаю дров, натоплю, поставлю чай — співаємо. Коли у піст перед Новим роком не репетируємо, бо сніг і холодно, то через декілька днів товаришки починають телефонувати: а коли приходити, бо вже скучили. І це мені сигнал, що слід відновлювати репетиції. Ми співаємо і пісні сучасних авторів — слідкуємо за новинками: дивимося програму «Фолк мюзик», записуємо слова, але у нас фольклорний колектив, тож у нашому репертуарі переважно старовинні пісні. Багато пісень принесла кожна з нас, багато пісень приносили нам односельці. Деякі пісні, які ми співаємо, співають, наприклад, і у Вищих Верещаках, тож складно зрозуміти, чи це пісня саме з нашого села, саме наша. Народні
пісні співаємо акапела й під баян, на якому нам акомпанує Олександр Шаповал з Олександрівки, з яким ми працюємо вже сім років.
Звісно, за 30 років склад колективу змінювався. На жаль, на сьогодні багато учасниць відійшло у вічність. Один час нас було і 12, а на сьогодні нас восьмеро: я, Ольга Олексіївна Самкова, а також Катерина Федосіївна Береза, Надія Федорівна Щербак (солістки) та Ольга Харлампіївна Лисенко (яка ще й грає на бубоні) — «першопрохідці», ті які були одними з перших у колективі. Згодом приєдналася Анна Петрівна Донець, Надія Миколаївна Дерев’янко, Людмила Яківна Тюхтій — це бірківчанки, а Віра Мусіївна Зайченко, якій 82 роки, їздить до нас електричкою із сусідніх Косарів Черкаської області, майже не пропускаючи репетиції. Вона не тільки має унікальний голос, а й поповнює наш репертуар: привозить нам нові пісні. Так що для того, хто хоче співати, перешкод немає: завжди знайдеться і час, і можливість. Але можу сказати з досвіду: будь-хто в колективі співати не зможе. Бо це має бути одночасно і талановита людина, і така, хто любить українську народну пісню, і взагалі любить пісню.
Є у нас гумористки: колись це була Катерина Власівна Даниленко, яка через поважний вік і стан здоров’я вже, на жаль, не ходить до нас, а тепер це Анна Донець, яка сама складає і читає гуморески. Раніше окрім співу ставили багато сценок з нашого життя, які самі й складали. З концертами їздили у Косарі, на ярмарки у Кропивницький, на «Вересневі самоцвіти» на «Хутір Надію», звісно, на районні свята, навіть записувалися на радіо. Але ми не народний, а аматорський колектив, тож не можемо сказати, що ми дуже часто десь бували, але землякам — жителям Стримівки, Бовтишки, Михайлівки, Бандурового, Розумівки, куди нас запрошували, думаємо, приносили радість. Для односельчан проводили і свято вареника, і свято борщу, розважали на новорічно-різдвяні свята. Для виступів маємо три комплекти костюмів. Найперші ми власноруч кожна сама собі вишивали гладдю, та й тепер любимо вигадувати оздобу.
У мене співала мама, часто розповідала мені, що коли ходила дівувати, то на кожній вулиці у Бірках грали музи́ки і скрізь співали, тож і вона усі пісні знала. Дід теж співав, але тоді я була ще дуже молода і ніяких пісень від нього не запам’ятала. Але безпосередньо за народну українську пісню я вдячна саме учасницям свого колективу, адже я виросла на мелодіях Алли Пугачової, Софії Ротару, а тепер безмежно люблю народну творчість. У мене співає онука, але поки що теж сучасні пісні.
Ганна Донець: – Я народилася на Черкащині, з роду художників і музикантів. Співаю давно, виступала у складі різних колективів, у «Зеленому борі» вже вісім років. Моя родина співоча. Часто співаємо з донькою Валентиною, яка за освітою музикант, коли вона приїздить до мене в гості з Богданівки Знам’янського району. Ще, як говорила вже Ольга Олексіївна, я пишу гуморески, маю вже видану збірку.
Людмила Тюхтій: — У колективі порівняно недавно: трохи більше року. Таких пісень, які співають мої колежанки по сцені, ніколи не чула, але пісні мені подобаються, я охоче їх виконую. У селі живу близько тридцяти років, переїхала сюди з Олександрівки разом з чоловіком, на жаль, нині вже покійним. А сама родом з Кубані, мій батько нащадок козаків і дуже красиво співав.
Надія Щербак: — Я корінна бірківчанка, співаю з дитинства. Усі пісні здебільшого брала від своєї бабусі, бо мама моя працювала
на залізниці, де часто їй випадали і нічні зміни, а я сиджу маленькою на печі, співає тітка і бабуся — ті пісні й запам’ятала. Бачу, що моя правнучка співатиме, адже знає вже окремі пісні і співає зі мною.
Катерина Береза: — З 1968 до 1970 року включно працювала завідувачкою клубу у Бірках. Спочатку не дуже співала, «голос прорізався» досить пізно, він у мене від моєї тітки, а ми ж — ковальського роду. Маю хобі — вишивку: мої роботи представлені і в районі, і в нашому селі.
Ольга Лисенко: — Я родом з Черкаської області, зі школи любила і танцювати, і співати. У мене гарно співала мама — першим
голосом — так легко. А тато грав на бубоні на весіллях. Після його смерті бубон залишився мені. Спочатку я тільки співала, а дівчата мене умовили грати на ньому. Спочатку соромилася, а тепер наче звикла.
Надія Дерев’янко: — Я із сусідньої Стримівки. Навчалася у школі-інтернаті, де навчилася й співати. Ходила в хор, співала в дуеті. Моя онука під час навчання в училищі посідала перші місця зі співу, співає й донька.
— Ольго Олексіївно, Ви кажете, що автентичні пісні відходять у минуле — молодь
не поспішає їх підхоплювати. Усе так песимістично? Жодної зацікавленості?
— На жаль, так. На нашу думку, при всій повазі, але багато українських пісень дуже журливі. Коли ми готували раніше концертні
програми, то там був великий блок українських народних пісень. І люди старшого покоління охоче їх слухали. Сьогодні людей того покоління вже немає, а нинішні слухачі не дуже радіють таким пісням. Тому журливі виводимо з репертуару, а співаємо «веселенькі». Оце поки ми живі, поки фольклор і живе. Скільки запрошуємо до себе молодь передати естафету — ніхто не хоче, як не умовляли. Хоча до нас у клуб приходять діти, готують вірші до святкових програм, але співати не вчаться.
Ольга Лисенко: — Але ми не здамося! Хоч і ноги болять, але все одно приходитимемо на репетиції і будемо співати!
Редакція «Вісника Кіровоградщини» підтримує таку пісенно-бойову позицію талановитих бірківчанок. І нехай сучасні пісні живуть у колективі паралельно з автентичними. Бо, ось до прикладу, українська співачка Катя Chilly, яка зачаровує слухачів етнічним матеріалом
у своєму виконанні, має в репертуарі пісню «Бантик», яка є й у репертуарі фольклорного колективу «Зелений бір». А кожна поп-зірка ні-ні та й включить до репертуару якусь народну пісню. Так що відмовлятися від обраного шляху, який до душі, не варто.
Свого часу завідувач сектору фольклору й етнографії обласного центру народної творчості Василь Селін уклав буклет з розповіддю про «Зелений бір», ілюстровану фотографіями, та присвятив їм такі рядки:
І будуть жити Перші Бірки,
І жити будуть до тих пір,
Поки лунає в серці пісня
І співа «Зелений бір».
Тетяна Юганова
