Олександру Григоровичу Комаревському 73 роки, народився на Покрову Пресвятої Богородиці — 14 жовтня 1945 року. Родом із селища Драбів Черкаської області. Там вчився у школі, де у літературному гуртку під керівництвом вчительки Галини Михайлівни Куниці, вважає, і розпочалося зародження творчих здібностей. Через рік після школи хлопець пішов служити в армію у Приморський край (Росія). Мріяв стати хореографом, бо мав хист до танців, але у 1968 році вступив до Дніпропетровського театрального училища на факультет акторської майстерності, згодом перейшов на режисерське відділення, щоб закінчити навчання одночасно з майбутньою дружиною Аллою Тимофіївною, з якою познайомився під час служби в армії. Закінчив театральне училище у 1971 році, на той час вже дружина Алла Комаревська переїхала до нього в Україну. Їхнє спільне життя розпочалося у Хмельницькому, бо Олександр Григорович почав кар’єру актора звідти — у Хмельницькому обласному музично-драматичному театрі.

— Насолоджувався улюбленою роботою близько трьох років, — говорить Олександр Григорович. — А тоді проблема з житлом і вагітність дружини поставили перед вибором — їхати з дружиною разом народжувати до батьків чи залишатися самому і працювати у театрі. Обрав родину і сина. Розумів, що прощатися треба з улюбленою справою заради збереження сім’ї. Повернулися до батьків на Черкащину, і мені запропонували стати директором районного Будинку культури. Пропрацював рік, за цей час зміг сплатити борги працівникам, які Будинок культури не виплатив за попередні роки. Аби повернути гроші, людям доводилося з концертною групою їздити по району. Коли розрахувався з боргом, мене попросили очолити районний відділ культури. Тепер окрім шістнадцяти Будинків культури до моєї роботи додали п’ятдесят одну бібліотеку, дві музичні школи і двадцять п’ять сільських клубів. У 1977 році довелося особисто представляти район на першому всесоюзному фестивалі народної творчості. Я розумів, що самодіяльність району не має гідних представників і відправився туди виступати сам як читець. За це я отримав догану від третього секретаря райкому партії (хоча сам був безпартійний), а згодом дізнався, що став лауреатом всесоюзного фестивалю. З 1975 і до 1980 року заочно навчався у Київському інституті культури на режисерському відділенні і вже у 1979 році вирішив змінити місце роботи, адже треба було вирішувати квартирне питання. Роботу знайшов у теперішньому Світловодському міському Палаці культури, директором якого тоді був Аркадій Наумович Бродський. Там зібрав колектив і поставив вистави "100 тисяч" та "Вдови". Зі слів колег дізнався, що черга на квартири у Аркадія Бродського велика, тож очікувати не варто. Вони підказали поїхати працювати у селище Власівку. Отак і опинився я тут. На посаду завідувача масового сектору прийняла мене директорка Ольга Денисівна Горбатенко. У 1980-1988 роках готував концерти на усі червоні дні календаря, а також працював з агітаційною художньою бригадою. Паралельно з власної ініціативи вів театральний колектив, за який не отримував ні копійки. Ми ставали неодноразовими переможцями обласних оглядів-конкурсівє, і коли нам довелося знову виступати з виставою на заключному етапі огляду-конкурсу агітаційно-художніх бригад, туди завітав завідувач відділу культури профспілок області Олександр Ткаченко, який ставив під сумнів перемоги Власівського театрального колективу і вирішив особисто побачити творчість акторів. Олександр Ткаченко залишився вражений нашою виставою та акторськими здібностями, тому міцно потиснув мені руку. Я зрозумів: ми справді найкращі.

Зали бачили аншлаги, коли ставив "Драматичну пісню" за книгою "Как закалялась сталь" Миколи Островського, "Сусід із 34-ї", "Іван і Мадонна", "По-модньому" та "Його величність театр". У Власівському театрі ролі виконували тринадцять чоловіків і три жінки, які були різні за фахом, але усі з виробничого об’єднання "Дніпроенергобудпром". Це було неймовірно. Тоді мало хто міг похизуватися такою кількістю акторів-чоловіків. Через три роки плідної роботи я отримав на Власівці квартиру. Дружина Алла Комаревська більше тридцяти років працює у шкільній бібліотеці і всі ці роки є моєю помічницею у підготовці вистав. У 1988 році я став директором на той час Світловодського Палацу культури, тоді один рік мою справу на Власівці продовжив Олександр Гончаренко, поставивши єдину виставу "Порог Дударева". У 1991 році Палац культури від Об’єднання "Дніпроенергобудпром" перейшов на баланс міста, тоді я пішов з посади директора. Трохи пропрацював на заводі "Буддеталь", сумуючи за творчою діяльністю. Та коли до мене звернулася родина Козлових — Валентина Іванівна, Олексій Іванович та Микола Іванович — тодішні керівники та викладачі Світловодської дитячої школи мистецтв з пропозицією викладати театральне мистецтво дітям, то я погодився. Вихованцям дитячої школи мистецтв я викладав акторську майстерність, сценічну мову, історію театру і сценічний рух. У програму входило вивчення поезії, прози, монологів, скетчів, мініатюр. З 1995 по 2012 рік підготував 15 дітей, які стали студентами Олександрійського училища культури і Київського університету культури. Та коли театральний відділ у дитячій школі мистецтв завершив своє існування, директорка Будинку культури селища Власівки Ольга Горбатенко дозволила повернути у селище театр. І так вже 7 років я працюю на громадських засадах і живу усім серцем та душею з улюбленою справою та з чудовою командою акторів, у складі якої Тетяна Беслик, Юрій Щур, Наталія Фурманська, Марк Мотрич, Наталія Гончаренко, Інна Балим, Олександр Герасимович, Віктор Нікулін, Еліна Яблокова, Антоніна Труш, Людмила Соколовська, Микола Шевченко та інші. Серед поставлених вистав — "Стихійне лихо", "Бувальщина", "Сторінки життя" (до 200-річчя народження Тараса Шевченка, вистава стала лауреатом першого ступеня обласного огляду-конкурсу "Театральна весна Кіровоградщини"), "По ревізії", "Сватання" (цю виставу шукав 30 років, а знайшов завдяки колективу з Онуфріївського району), "Той, що відчиняє двері", "Шлюб за оголошенням" (вистава нагороджена дипломом І ступеня), "Любов" та "Ідеальний вік". У планах створити літературно-поетичну виставу про неоголошену війну на Сході України. Складне завдання, але воно мені болить і не дає спокою. Постійно задаюся питанням: "А чи треба глядачеві по-живому різати?".

Тепер вже колишня директорка селищного Будинку культури Ольга Горбатенко розповіла, що у селищі до приїзду Олександра Комаревського пробували готувати мініатюри початкового рівня Тамара та Микола Макодзеби, але Олександр Комаревський перевершив усі починання і є знахідкою для Власівки: "Я розуміла, що Олександр Григорович здібний керівник і робила усе, аби його справа процвітала. Важливою проблемою залишається те, що талановита людина селища — Олександр Комаревський залишається недооціненим, бо не має ставки керівника театру у селищному Будинку культури. Саме це заважає театральному колективу отримати звання народного".

Олександр Комаревський показав власну костюмерну, розповів про те, як важливо для нього підбирати декорації, бутафорію, реквізит, освітлення сцени і збирати акторів та глядачів у глядацькій залі. Також поділився жартівливими розповідями, які траплялися під час репетицій. На останок пообіцяв повторити дві вистави — "Любов" та "Ідеальний вік" у Власівському селищному Будинку культури на початку квітня, про які "Вісник Кіровоградщини" сповістить у рубриці "Афіша". Редакція газети вітає усіх, хто любить театр, з Міжнародним днем театру.

Альона Зозуля