«Я лірична, сентиментальна, але образити себе не дам»
- 2 березня 2018, 13:53
За вікном — весна, дарма, що поки лише за календарем. Протягом першого весняного місяця «Вісник Кіровоградщини» у рубриці «Диво-жінка» розповість про п’ятьох жінок з п’яти районів Кіровоградщини, різних за віком, фахом і стилем життя, щоб вкотре нагадати, що ми маємо щастя жити поряд з прекрасними землячками, здатними надихати на вчинки та створювати навколо себе атмосферу радості і добра.
5 березня Катерина Білошапка з Олександрівки — заслужений працівник культури України з 2004 року — святкуватиме свій 60-річний ювілей (вітаємо іменинницю). З нею ми розмовляємо, читаємо її вірші та співаємо.
Катерина Володимирівна родом із села Голикове Олександрівського району. Стати актрисою мріяла з дитинства, причому іншої мрії у дівчинки не було.
— Нас було три подруги, які мріяли про цю професію, — згадує Катерина Білошапка. — Ми передплачували журнал «Новини кіноекрану» і були в курсі усіх новинок. Причому телевізора в нашій сім’ї не було. Але я вмикала радіо, передачу «Театр перед мікрофоном» і сміялася, плакала разом з героями спектаклів. Моя класний керівник Анастасія Миколаївна Кримська завжди підтримувала мене: «Ану, розкажи вірш як артистка!». Згодом я вже читала вірші зі сцени Голиківського сільського Будинку культури і потроху сама писала, але нікому не показувала, бо розуміла, що моїм творам ще далеко до досконалості. У 10 класі я написала шкільний твір, де впевнено висловилася, що хочу стати актрисою. Вчителі намагалися відмовити мене, мотивуючи тим, що у мене немає жодних зв’язків для такої надвисокої професії. Але я поїхала в Харків і вступила до інституту мистецтв ім. Івана Котляревського на театральне відділення акторського факультету з першого разу. До того ж з 25-ти учнів класу до вишу того року я вступила одна.
1979-го отримала диплом за фахом актриса театру і кіно. Взагалі у моєму житті було три театри: у Дрогобичі, у Кропивницькому та у Рівному. Я дуже хотіла працювати у Дрогобичі Львівської області. Мене туди викликали після закінчення інституту, гарантували ролі. Першою роллю в цьому театрі стала роль Софії у спектаклі за п’єсою Леоніда Юхвіда «Весілля в Малинівці». Потім було ще чимало головних ролей в театрах Кропивницького і Рівного, але за сімейними обставинами 1985 року я повернулася додому, в Олександрівку. Також мені не подобалося, власне, закулісне життя театру: я не любила тієї істерики на кшталт «або вона, або я». Розуміла завжди здорову конкуренцію, коли кожен, хто має талант, повинен мати і можливість його проявити. А ще я людина від землі: люблю сільське господарство, природу; у місті я втомлювалася від його постійного гамору.
Але й поза великою сценою моє життя, вважаю, вдалося. В Олександрівці я зустріла свого другого чоловіка — Василя Білошапку (нині директор районного краєзнавчого музею —авт.), з яким ми разом з 1985 року. У мене дуже добрий чоловік, навіть більше — він мировий! Завжди допоможе, зрозуміє, підтримає, порадить. Виростили двох синів: старшого Романа та молодшого Володимира.
Загалом у галузі культури та мистецтва я пропрацювала 29 років. Мене шанували, і я шанувала своїх колег та аматорів сцени. В Олександрівському районному Будинку культури, куди прийшла у перші роки своєї роботи, спочатку була методистом по драмі. У 1988 році колективу присвоїли звання «народний самодіяльний», і я стала його режисером. Добрим словом згадую тодішніх учасників нашого народного аматорського театру Миколу Фощія, Валерія Куроп’ятника, Ольгу Левченко, Ольгу Носенко, Анатолія Петренка, Віру Рулу та багатьох інших. Зараз театральний колектив очолює мій талановитий колега Віктор Шевченко (про нього «ВК» розповідав на своїх сторінках восени минулого року — авт.). Інколи думаю, що актрисою бути простіше, бо потрібно турбуватися лише про те, щоб добре зіграти свою роль, а керівникові слід подбати про вибір та постановку вистави, підбір акторів та костюмів, декорації, про репетиції, про музичне оформлення спектаклю.
Мені подобалися акторська та режисерська справи, якими я займалася, інакше як пояснити те, що не покинула роботу через маленьку зарплату.
Під час роботи у народному театрі я працювала за сумісництвом керівником гуртка у районному Будинку дитячої та юнацької творчості. За чотири роки до виходу на пенсію полишила роботу у Будинку культури і повністю перейшла до Будинку дитячої та юнацької творчості. Я й досі підтримую теплі стосунки з цим колективом, у якому мені було комфортно працювати.
Найбільш пам’ятна для мене співоча роль Софії у музичній виставі «Весілля в Малинівці» Леоніда Юхвіда, в якій було багато арій. Роль, яка для мене виявилася найскладнішою, — це роль в одній із постановок агітбригади, яку мені довелося грати в Олександрівці відразу після смерті мами, бо так склалося, що мене нікому було замінити. Я зовсім забула і не могла згадати текст. Тоді я просто сказала: «Далі!»
Коли я потрапила з великої сцени в Олександрівку і доводилося співати сольно, то спочатку дуже губилася, бо глядачі були дуже близько від сцени. Але я ніколи не показувала своєї помилки і продовжувала співати. Найскладніше тоді доводилося акомпаніаторам, які намагалися вгадати хід мелодії. Взагалі, багато таких випадків було, коли імпровізувати доводилося прямо під час вистави. Наприклад, одного разу на виставу за сімейними обставинами не прийшли відразу три актори. Тож на сцену у моїх постановках частенько виходили і працівники обласної філармонії, які приїхали організовувати свій концерт, і чоловіки наших артисток. Мій чоловік теж вимушено «дебютував» одного разу в ролі Карпа в «Кайдашевій сім’ї» за твором Івана Нечуя-Левицького.
Моє життя у районній культурі було надзвичайно активним: це і вистави, й виступи в агітбригаді та хорі «Тясмин». За своє життя я поставила багато вистав. Та найбільше любила комедію — щоб людям було весело. А ще я разом з чоловіком була дикторкою на місцевому радіо. І досі люди мене впізнають та згадують мої виступи на сцені.
У мене є учні, яких я підготувала у театральному гуртку. Знімався у кіно та грав в Одесі на театральній сцені Віталій Дикуша, а у Києві до театру долучилася Наталія Лебердюк.
Продовжую вишивати. Вишиваю хрестиком, інколи — гладдю. З дитинства любила розглядати вишивку, тому і швидко опанувала це заняття ще в школі. У спадок по батьковій і материній лініях мені перейшло багато рушників, простирадл, наволочок. Тож можу не заходити в інтернет за схемами: маю їх вишитими перед собою. У молодості часу на вишивання не дуже вистачало, але я надолужила своє у більш старшому віці. Створила на полотні чимало вишиванок, рушників, ікон, серветок. Деякі роботи тепер знаходяться у Франції, Канаді, Росії, Польщі.
Шкільне захоплення віршуванням теж не полишила, а розвинула: пишу вірші і гуморески, так, як відчуваю. Ще в 2013 році підготувала до друку поетичну збірку «Цілує цвіт мої вуста», але немає коштів, щоб вона побачила світ. Проте, деякі вірші сподобалися київському композитору Валерію Іванцову і стали піснями. Одну з пісень — «Мамині мальви» — включила до свого репертуару заслужена артистка України, солістка Національної опери України Ірина Семененко. Пісня звучала на Українському радіо.
Ми іноді збираємося на зустрічі з однокурсниками, серед яких — народний артист України Юрій Бакум — артист Запорізького академічного обласного музично-драматичний театру ім. В. Магара, народний артист України Анатолій Ященко — актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Юрій Труба — заслужений артист Російської Федерації, працює в Оренбурзі; моя, на жаль, покійна вже однокурсниця Олена Єрьоменко зіграла чимало ролей у різних кінострічках, серед них — співачка Лола у «Доярці з Хацапетівки 2. Виклик долі»; продовжують радувати глядачів мої однокурсники: у Запоріжжі — Валерія Лютинська, у Харкові — Тетяна Петровська, у Києві — Віталій Савчук. Пишаюся ними усіма.
А от мої стосунки з кіно не склалися. На першому курсі до нас приїхала знімальна група відбирати акторів на ролі у фільмі. Обрали мене. Але наш декан не відпустив до Києва, бо вважав, що зйомки в кіно сільській дівчині завадять у навчанні, сказав: «Не поспішай, ти будеш ще багато-багато зніматися». Але більше пропозицій щодо зйомок так і не надходило. Ще не знайшовся мій кінорежисер…
Мене часто запитували, як я встигала і на сцені грати, і на городі працювати, і квіти, які дуже люблю, висаджувати. Можливо, я не все встигала, але сім’я і господарство від моєї роботи не страждали — це точно.
Мої улюблені квіти — троянди. Часто дарували їх вдячні глядачі після вистав. Взагалі, Олександрівка — місце, де я отримала найбільше квітів у своєму житті.
Я вважаю, що ми прийшли у цей світ, щоб робити людям добро, отримати життєвий досвід та продовжити свій рід. За цими критеріями і живу та оцінюю своє життя.
Катерина Володимирівна родом із села Голикове Олександрівського району. Стати актрисою мріяла з дитинства, причому іншої мрії у дівчинки не було.
— Нас було три подруги, які мріяли про цю професію, — згадує Катерина Білошапка. — Ми передплачували журнал «Новини кіноекрану» і були в курсі усіх новинок. Причому телевізора в нашій сім’ї не було. Але я вмикала радіо, передачу «Театр перед мікрофоном» і сміялася, плакала разом з героями спектаклів. Моя класний керівник Анастасія Миколаївна Кримська завжди підтримувала мене: «Ану, розкажи вірш як артистка!». Згодом я вже читала вірші зі сцени Голиківського сільського Будинку культури і потроху сама писала, але нікому не показувала, бо розуміла, що моїм творам ще далеко до досконалості. У 10 класі я написала шкільний твір, де впевнено висловилася, що хочу стати актрисою. Вчителі намагалися відмовити мене, мотивуючи тим, що у мене немає жодних зв’язків для такої надвисокої професії. Але я поїхала в Харків і вступила до інституту мистецтв ім. Івана Котляревського на театральне відділення акторського факультету з першого разу. До того ж з 25-ти учнів класу до вишу того року я вступила одна.
1979-го отримала диплом за фахом актриса театру і кіно. Взагалі у моєму житті було три театри: у Дрогобичі, у Кропивницькому та у Рівному. Я дуже хотіла працювати у Дрогобичі Львівської області. Мене туди викликали після закінчення інституту, гарантували ролі. Першою роллю в цьому театрі стала роль Софії у спектаклі за п’єсою Леоніда Юхвіда «Весілля в Малинівці». Потім було ще чимало головних ролей в театрах Кропивницького і Рівного, але за сімейними обставинами 1985 року я повернулася додому, в Олександрівку. Також мені не подобалося, власне, закулісне життя театру: я не любила тієї істерики на кшталт «або вона, або я». Розуміла завжди здорову конкуренцію, коли кожен, хто має талант, повинен мати і можливість його проявити. А ще я людина від землі: люблю сільське господарство, природу; у місті я втомлювалася від його постійного гамору.
Але й поза великою сценою моє життя, вважаю, вдалося. В Олександрівці я зустріла свого другого чоловіка — Василя Білошапку (нині директор районного краєзнавчого музею —авт.), з яким ми разом з 1985 року. У мене дуже добрий чоловік, навіть більше — він мировий! Завжди допоможе, зрозуміє, підтримає, порадить. Виростили двох синів: старшого Романа та молодшого Володимира.
Загалом у галузі культури та мистецтва я пропрацювала 29 років. Мене шанували, і я шанувала своїх колег та аматорів сцени. В Олександрівському районному Будинку культури, куди прийшла у перші роки своєї роботи, спочатку була методистом по драмі. У 1988 році колективу присвоїли звання «народний самодіяльний», і я стала його режисером. Добрим словом згадую тодішніх учасників нашого народного аматорського театру Миколу Фощія, Валерія Куроп’ятника, Ольгу Левченко, Ольгу Носенко, Анатолія Петренка, Віру Рулу та багатьох інших. Зараз театральний колектив очолює мій талановитий колега Віктор Шевченко (про нього «ВК» розповідав на своїх сторінках восени минулого року — авт.). Інколи думаю, що актрисою бути простіше, бо потрібно турбуватися лише про те, щоб добре зіграти свою роль, а керівникові слід подбати про вибір та постановку вистави, підбір акторів та костюмів, декорації, про репетиції, про музичне оформлення спектаклю.
Мені подобалися акторська та режисерська справи, якими я займалася, інакше як пояснити те, що не покинула роботу через маленьку зарплату.
Під час роботи у народному театрі я працювала за сумісництвом керівником гуртка у районному Будинку дитячої та юнацької творчості. За чотири роки до виходу на пенсію полишила роботу у Будинку культури і повністю перейшла до Будинку дитячої та юнацької творчості. Я й досі підтримую теплі стосунки з цим колективом, у якому мені було комфортно працювати.
Найбільш пам’ятна для мене співоча роль Софії у музичній виставі «Весілля в Малинівці» Леоніда Юхвіда, в якій було багато арій. Роль, яка для мене виявилася найскладнішою, — це роль в одній із постановок агітбригади, яку мені довелося грати в Олександрівці відразу після смерті мами, бо так склалося, що мене нікому було замінити. Я зовсім забула і не могла згадати текст. Тоді я просто сказала: «Далі!»
Коли я потрапила з великої сцени в Олександрівку і доводилося співати сольно, то спочатку дуже губилася, бо глядачі були дуже близько від сцени. Але я ніколи не показувала своєї помилки і продовжувала співати. Найскладніше тоді доводилося акомпаніаторам, які намагалися вгадати хід мелодії. Взагалі, багато таких випадків було, коли імпровізувати доводилося прямо під час вистави. Наприклад, одного разу на виставу за сімейними обставинами не прийшли відразу три актори. Тож на сцену у моїх постановках частенько виходили і працівники обласної філармонії, які приїхали організовувати свій концерт, і чоловіки наших артисток. Мій чоловік теж вимушено «дебютував» одного разу в ролі Карпа в «Кайдашевій сім’ї» за твором Івана Нечуя-Левицького.
Моє життя у районній культурі було надзвичайно активним: це і вистави, й виступи в агітбригаді та хорі «Тясмин». За своє життя я поставила багато вистав. Та найбільше любила комедію — щоб людям було весело. А ще я разом з чоловіком була дикторкою на місцевому радіо. І досі люди мене впізнають та згадують мої виступи на сцені.
У мене є учні, яких я підготувала у театральному гуртку. Знімався у кіно та грав в Одесі на театральній сцені Віталій Дикуша, а у Києві до театру долучилася Наталія Лебердюк.
Продовжую вишивати. Вишиваю хрестиком, інколи — гладдю. З дитинства любила розглядати вишивку, тому і швидко опанувала це заняття ще в школі. У спадок по батьковій і материній лініях мені перейшло багато рушників, простирадл, наволочок. Тож можу не заходити в інтернет за схемами: маю їх вишитими перед собою. У молодості часу на вишивання не дуже вистачало, але я надолужила своє у більш старшому віці. Створила на полотні чимало вишиванок, рушників, ікон, серветок. Деякі роботи тепер знаходяться у Франції, Канаді, Росії, Польщі.
Шкільне захоплення віршуванням теж не полишила, а розвинула: пишу вірші і гуморески, так, як відчуваю. Ще в 2013 році підготувала до друку поетичну збірку «Цілує цвіт мої вуста», але немає коштів, щоб вона побачила світ. Проте, деякі вірші сподобалися київському композитору Валерію Іванцову і стали піснями. Одну з пісень — «Мамині мальви» — включила до свого репертуару заслужена артистка України, солістка Національної опери України Ірина Семененко. Пісня звучала на Українському радіо.
Ми іноді збираємося на зустрічі з однокурсниками, серед яких — народний артист України Юрій Бакум — артист Запорізького академічного обласного музично-драматичний театру ім. В. Магара, народний артист України Анатолій Ященко — актор Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Юрій Труба — заслужений артист Російської Федерації, працює в Оренбурзі; моя, на жаль, покійна вже однокурсниця Олена Єрьоменко зіграла чимало ролей у різних кінострічках, серед них — співачка Лола у «Доярці з Хацапетівки 2. Виклик долі»; продовжують радувати глядачів мої однокурсники: у Запоріжжі — Валерія Лютинська, у Харкові — Тетяна Петровська, у Києві — Віталій Савчук. Пишаюся ними усіма.
А от мої стосунки з кіно не склалися. На першому курсі до нас приїхала знімальна група відбирати акторів на ролі у фільмі. Обрали мене. Але наш декан не відпустив до Києва, бо вважав, що зйомки в кіно сільській дівчині завадять у навчанні, сказав: «Не поспішай, ти будеш ще багато-багато зніматися». Але більше пропозицій щодо зйомок так і не надходило. Ще не знайшовся мій кінорежисер…
Мене часто запитували, як я встигала і на сцені грати, і на городі працювати, і квіти, які дуже люблю, висаджувати. Можливо, я не все встигала, але сім’я і господарство від моєї роботи не страждали — це точно.
Мої улюблені квіти — троянди. Часто дарували їх вдячні глядачі після вистав. Взагалі, Олександрівка — місце, де я отримала найбільше квітів у своєму житті.
Я вважаю, що ми прийшли у цей світ, щоб робити людям добро, отримати життєвий досвід та продовжити свій рід. За цими критеріями і живу та оцінюю своє життя.
