Владиславу Жуку (на фото) 21 рік. За цей час він багато чого досяг у своєму житті. Якщо говорити про гончарство, яким серйозно займається четвертий рік, то у квітні 2017 хлопець отримав посвідчення народного майстра від Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

Віднедавна він переїхав з м.Чигирина у с.Золотарівку Світловодського району, адже район, на його переконання, для заняття гончарством є ідеальним місцем. Свого часу тут були розвідані родовища якісної, без домішок так званої зеленої глини, у часи Крилова на його території діяли гончарні цехи і гончарні династії, а у радянські часи у СРСР був достатньо відомий Світловодский керамічний завод. І хоча столицею гончарства на даний час вважають Опішню (Полтавська область), Владислав вважає, що на Світловодщині можна вільно відкривати нову столицю гончарства і конкурувати, у тому числі і з Опішнею.

Владислав Жук: — Почалося все з того, у 16 років я вирішив підзаробити влітку, бо пора вже було думати про самостійне життя. Мій дядько працював у гончара, і я попросився у помічники. Зараз розумію, що тоді більше вештався майстернею, ніж працював. Я вдячний своєму вчителеві Євгену

Поступайлу (заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, працівник Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» — авт.), який мав терпіння і хист, щоб дати мені знання і передати любов до справи. До цього для мене гончарством було декілька глечиків з радянських часів. Я захотів відтворити його роботи, вони були живі, довершені, рідні, близькі до нашої культури. Та щоб з часом це зробити, на початку я допомагав лощити (робити вертикальні блискучі смуги на поверхні), місити глину. Через рік я знову повернувся до майстерні і просидів не встаючи за станком ціле літо. Довго нічого не виходило. Коли вже доріс до виробу, спочатку мною керувала глина, і лише згодом я почав їй задавати свої задуми. Хоча багато фахівців кажуть, що я досить швидко вивчився. Мало хто може вчити, але небагато хто може бути й учнем. Треба дуже цього хотіти.
Гончарство — дуже трудомісткий процес. Серед іншого кожен виріб слід виточити, зробити рівне дно, нанести узор, занурити у молоко і поставити запікати. У нас втрачена культура не лише виробництва, а й споживання. Люди не розуміють складнощів процесу, не цінують роботу майстра, а тому купують те, що дешевше. Але коли зсередини виробу з’являються тріщинки, туди потрапляє жир, який вже неможливо вимити, і через це річ замість користі несе антисанітарію, через яку страждає її власник. У глиняних виробах існує пряма залежність: ціна — якість.

Дуже добре, що зараз відроджується гончарство, але багато майстрів не дотримуються традицій, працюють без моралі, філософії. Але коли немає традицій — усе йде врізнобій. Якщо не вмієш робити традиційний посуд, то чому надавати індивідуальність? Так, щось має бути індивідуальним, кожен має зробити свій внесок, але він і так робиться через глину, через руку. У різних майстрів ніколи не вийде однакового виробу. У цьому я переконався, коли лощив сам, а потім мою роботу закінчував мій учитель: було помітно, що ці смуги робили різні люди. Традиції втрачені настільки, що навіть при сучасних знаряддях зараз не можуть зробити те, що в давнину робили без них. Багато людей напружуються, доки не отримують звання майстра, а потім розслабляються: я ж майстер, усе що я роблю — вже майстерно. Для мене це уявляться навпаки. Тільки після отримання посвідчення я дозволив собі випалювати складні вироби і продавати їх. Я радий, що Євген Поступайло так прискіпливо ставився до деталей, до дотримання усіх технологічних процесів. До своєї роботи я ставлюся так же. Наприклад, для швидкості зараз користуються штампами, а я відчуваю, що від цього річ втрачає свою життєрадісність. А ще традиції об’єднують націю. Я патріот. Дуже люблю свою землю. Пишаюся своєю нацією, тому сам підтримую традиції і буду їх передавати далі. Зараз із начальником відділу культури і туризму райдержадміністрації Миколою Середенком, який дієво підтримує мою справу, займаюся організацією відкриття гончарної студії, де серед іншого діятиме дитячий гурток. Це буде ліпка, розпочнемо зі свищиків. (Влад сам ретельно готується, на поличці розташувався ряд керамічних пташок — авт.). Дитяча іграшка — це надзвичайно обдуманий процес, вона не повинна містити гострих частин, не повинна легко ламатися, щоб її не проковтнули чи не поранилися. Діти виготовлятимуть один виріб для себе, другий можуть продати, а це вже певний заробіток. Я з багатодітної родини, з того часу, як займаюся гончарством, почуваю себе самодостатнім, бо приношу свою фінансову частку у сімейний бюджет.

Для тих, хто раптом вирішить, що гончарство — це «нафталін»: Владислав — сучасний хлопець, він слухає рок, ходить у модних рваних джинсах, їздить на новочасному велосипеді, отримав водійські права, закінчив курси масажистів, за власні кошти придбав будинок, у якому тепер розміщена домашня майстерня. А ще власноруч виклав дров’яну піч, змайстрував великий стіл, стелажі, майже всі інструменти виготовив сам. І не лише для економії грошей, у першу чергу це зроблено під свою руку, щоб усе органічно зливалося у єдиний процес.

Робота гончара потребує чималих фізичних сил. Владислав постійно підтримує себе у формі, займається спортом. Навіть товщина виробу залежить від сили в руках і пальцях. Отже, хочеш зробити краще і більше — піди потренуйся. «Екстремальні умови прискорюють еволюцію, а заставити працювати у першу чергу себе — це запорука успіху», — вважає Владислав.

Хлопець може підтримати розмову про самураїв, про анатомію, історію, методику навчання у школі. Він багато читає, а розширенню світогляду сприяло його дворічне навчання за кордоном у школі поблизу Брюсселя. Готується до подачі документів на президентську стипендію, планує освоїти розпис ріжком, вчиться малювати, мріє встановити у майстерні сонячні батареї, а її вікна прикрасив квітами: ховеєю, алое, гарденією, які добирав сам.

Владислав Жук: — Треба любити рідну землю, але відстоювати свої кордони, навіть власної оселі. Ніколи не дозволяю собі без дозволу господарів заходити на чуже подвір’я. Відповідно хочу, щоб поважали і мої кордони. Поміж традицій в усьому повинні бути і правила, без них розпочинається розбрат. А це до творчості не має жодного відношення.