Народився В’ячеслав Васильович 24 серпня 1937 року у Херсоні. Коли почалася Друга світова війна, його батько першим ешелоном поїхав на фронт, а вони разом з мамою евакуювалися у Саратов. Дуже довгим був цей шлях: потяг постійно бомбили фашистські літаки, тож добиралися майже усе літо. Із евакуації повернулися 9 травня 1944 року у Запоріжжя. Там юнак закінчив чоловічу школу №50, а у 1957 році — Дніпропетровське державне художнє училище (скульптурний факультет), де й опанував мистецтво втілення у життя образів через пластику. Потім В’ячеслав служив на флоті у бригаді торпедних катерів (БТК) у м.Севастополь, а повернувшись, майже рік викладав образотворче мистецтво у школі при Запорізькому титано-магнієвому комбінаті. Але душа бажала іншого. Тому, коли на комбінаті вирішили розвивати естетику, — новий на той час напрямок в оформленні приміщень та кабінетів — вирішив спробувати свої сили, тим більше, що відповідна освіта була.

Незабаром деяких спеціалістів з комбінату запросили на будівництво заводу Чистих металів, а разом з ними і В’ячеслава Васильовича. Наш співрозмовник згадує, як на «Метеорі» (вони тоді постійно курсували Дніпром) вперше привіз до Світловодська свою дружину. Гарне, квітуче місто справило на дівчину сильне враження — так і вирішилося питання з переїздом. Молодому спеціалісту відразу вручили гарантійний лист на житло і запропонували очолити бюро естетики. Роботи на заводі вистачало, адже довелося починати з нуля. 14 років В’ячеслав Васильович віддав заводу, а потім пішов у «вільне плавання» — почав займатися творчою роботою. До речі, металеве оформлення колишньої пристані та огорожі на обеліску Слави — також його рук справа.

Як художник і скульптор В’ячеслав Васильович постійно займався самоосвітою. «Дуже часто після роботи, під час відпусток я виходив у гори, брав з собою етюдник і малював…», — згадує наш земляк.

Одного разу В’ячеслав Васильович познайомився з комсоргом Віктором Петраковим, який і запропонував йому зробити медаль, а потім допоміг з її виготовленням на монетному дворі. Після знайомства та зустрічі з Василем Сухомлинським у скульптора виникла ідея створити медаль саме на честь цього видатного педагога. Так з’явилася на світ перша робота В’ячеслава Попова — медаль «Василь Сухомлинський». Відчеканили її на Московському монетному дворі кількатисячним тиражем і у якості високої відзнаки вручали кращим студентам Кіровоградських вузів.

«Коли я взяв свою першу медаль у руки — відчув, що можу це робити. З’явився смак до справи, і мені сподобалося, бо скульптура — це моє, я наче прокинувся», — поділився своїми відчуттями майстер. З того часу медальєрство стало його улюбленою справою.
Зараз у творчому доробку В’ячеслава Попова понад 300 медалей. На багатьох з них зображені видатні персоналії з історії української та світової культури, науки, політики та мистецтва: Тарас Шевченко, Мати Тереза, Григорій Сковорода, Альбрехт Дюрер тощо. Окреме місце у колекції митця посідає історична тематика та зображення природи. На особливу увагу заслуговують медалі із серії «Видатні особистості Кіровоградщини»: «Петро Оссовський», «Олександр Самсонов», «Олексій Мельгунов». У своїх роботах автор намагається не тільки відобразити видатну постать, а й розповісти про її життєвий шлях. Кожна медаль — це історія, розповідь, характер людини. Серед них немає улюбленої. «Усі вони — мої діти. Як можна одну з них любити більше», — стверджує скульптор.

За словами автора, медальєрство — справа нелегка, адже перед тим, як приступити до роботи, потрібно досконало вивчити тему, усе проаналізувати, «пропустити через себе». Копіткий і технологічний процес створення медалей: спочатку автор малює ескіз, потім ліпить його з пластиліну, відливає форму з гіпсу, далі з форми відливає модель і тільки після цього відсилає на литво. Коли готові вироби повертаються до майстра, їх потрібно ще відчеканити, відшліфувати, патинувати, аби вони набули довершеного вигляду. І якщо одні медалі «народжуються» швидко, то робота над іншими може тривати рік, а то й більше. В’ячеслав Попов розповів, що над виготовленням медалі, присвяченій альпіністу Михайлу Хергіані, він працював два роки, але вона врешті увійшла у десятку кращих медалей Радянського Союзу.

Роботи митця неодноразово були презентовані на різноманітних міжнародних, всеукраїнських та регіональних виставках. Так, у 1973 році на Всесоюзному відкритому конкурсі на кращу пам’ятну медаль на честь Спілки художників СРСР йому присудили третю премію. У 2009 році у Москві презентувалася персональна виставка В’ячеслава Попова «Образ і кредо» у рамках заходів, присвячених 70-річчю Кіровоградської області. А його пам’ятна медаль «Національний банк України» перемогла у банківському конкурсі з виготовлення медалей. У 1965 році цю медаль випустив Словацький монетний двір. До речі, багато робіт скульптора були викарбувані на монетних дворах Словаччини, Москви, Ленінграда і Києва.

Зараз його роботи можна побачити у багатьох відомих музеях світу: у Державному Ермітажі (м.Санкт-Петербург), Державному історичному музеї (м. Москва), Київському державному музеї ім. Т.Г. Шевченка (м.Київ), Шевченківському національному заповіднику (м.Канів), музеї «Кобзаря» Т.Г.Шевченка (м.Черкаси), Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин», Національному музеї ім. А.Шептицького (м.Львів), музеї «Хергіані» (Грузія), в історичних музеях у Сумах, Кропивницькому, музеях монетних дворів Франції, Голланді, а також в численних приватних колекціях.

Крім виготовлення медалей В’ячеслав Васильович ще дуже любив подорожувати. Він побував у Голландії, Німеччині, Грузії та багатьох інших країнах. Найбільше його приваблювали гори. «Я обійшов усі гори у Радянському Союзі. Перейшов Тянь-Шань зі сходу на захід, а потім через Середню Азію, пустелю дістався Каспійського моря на мотоциклі. Вздовж і впоперек обійшов Кавказ, Карпати, Урал та Саяни. Я дуже любив подорожі і насолоджувався ними», — розповів В’ячеслав Васильович. Усе, що бачив автор, знайшло відображення у його роботах.

Спілкуючись з В’ячеславом Васильовичем, переконуєшся — це дуже скромна, але в той же час талановита, наполеглива і працьовита людина. Він розповів, що з дитинства батько навчав його берегти честь і гідність. Тому головне життєве кредо скульптора: «Чесно і добросовісно робити свою справу».

Дома у майстра зберігається кілька унікальних робіт, акуратно виставлених в дерев’яних рамках на зеленому полотні, а ще величезна кількість ескізів, які він мріяв втілити у життя. «Мабуть, усе не зможу зробити, бо сили вже не ті, та й відчуття останнім часом таке, що це нікому не потрібно. Керівництво області якось обіцяло придбати медалі видатних людей Кіровоградщини, так і по цей день. Звісно, для будь-якого майстра, художника, скульптора важливо, щоб його роботи побачили, визнали. Але все це приходить і йде…», — сказав В’ячеслав Васильович, пригадавши крилаті слова української поетеси Ліни Костенко: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила…».