У березні 2014 року, усвідомлюючи високий ризик військового вторгнення на територію материкової України та бажаючи захистити територіальну цілісність своєї держави вчителі, лікарі, студенти, підприємці, айтішники — сотні майданівців — замість того, щоб після багатомісячних боїв у Києві поїхати по домівках, рушили з барикад Майдану на дальні барикади Донбасу боронити незалежність України. Добровольці з Самооборони Майдану вирушили на військовий полігон для проходження військової підготовки з метою подальшої участі у воєнних діях. З їх лав було сформовано Перший добровольчий батальйон Національної гвардії. 14 березня 2014 року понад п’ять сотень бійців прибули на полігон в Нові Петрівці Київської області. Так розпочався бойовий шлях першого добровольчого батальйону, який став ідеологічною основою нової української армії.

У березні 2014-го добровольчі батальйони організовувалися у багатьох містах України. А у серпні створений 55-й окремий автомобільний батальйон «Чорний ліс», у який за покликом серця пішли служити наші земляки з Кіровоградщини. І сьогодні у "Віснику Кіровоградщини" ми познайомимо вас з сучасними українськими героями, людьми, які захищають нашу Батьківщину, захищають нас з вами, виконуючи військовий обов’язок на Сході України.

Так уже влаштований світ, що серед мороку і смороду масових убивств, які назвали «війною», у критичні моменти завжди з’являються ті, хто рятує інших, часто ціною власного життя й страждань своїх рідних.

І навіть розпитувати про це — справа не з легких. Не завжди ті, хто «пройшов крізь вогонь», хочуть і можуть говорити. Пережите тримає їх у напруженні, приходить у снах голосами загиблих товаришів, знову і знову стріляє танками і градами. Спілкуючись із бійцями, мимоволі приміряєш на себе почуте, разом з ними перегортаєш сторінки бойового життя, а зустріч з сином загиблого Олександра Каплуна, Захаром, взагалі змінює відношення до цих подій. Бо скільки болі і сліз у дитячих очах, не залишають байдужим…



Наш сьогоднішній співрозмовник, учасник патріотично-виховного заходу «За Україну, за її волю», організованого працівниками Знам’янського районного краєзнавчого музею та районного будинку культури для школярів Богданівської ЗОШ №2 — капітан Маракін Володимир Миколайович, народився у місті Знам’янка, закінчив ЗОШ №4. А потім було навчання на військовій кафедрі Дніпропетровського державного університету залізничного транспорту. По закінченні навчання направлений для проходження служби у залізничний батальйон м. Кривий Ріг. У 2004 році отримав другу вищу освіту, закінчивши Українську державну академію залізничного транспорту. Працював у Центрі механізації колійних робіт станції Знам’янка. Пройшов шлях від інженера до начальника дільниці. З самого початку військових дій на Сході нашої країни, не міг стояти осторонь і займатися мирними справами, і тому, спробувавши себе на посаді командира роти, вирішив, що його місце на фронті поруч з земляками.

У серпні 2014 року пішов добровольцем до Збройних Сил України і з третьою хвилею мобілізації призначений на посаду командира автомобільної роти 55-го ОАБ «Чорний ліс». Займався разом зі своїми бойовими побратимами підвезенням боєприпасів у «гарячі точки» військових дій. Був у Краматорську, Артемівську, Дебальцевому. Капітан Маракін стверджує: «Війна змінює людину, загострює в ній головне, розставляє все по своїх місцях, вона є чітким індикатором того, хто насправді боєць, а хто — ні. Я впевнений, що з тими людьми, з якими пройшов бойовий шлях на Сході країни, можна витримати всі випробування — вони ніколи не зрадять».



Володимир Миколайович згадує: «Найскладнішим було відрядження, коли ми виїхали в ніч на 10 лютого 2015 року з Артемівська до Дебальцевого, машини рухалися без світла, навіть «стопи» були виключені, дорогу доводилося долати майже навпомацки. Але ніхто не скаржився, кожен знав, що вантаж з боєприпасами, водою, харчами дуже потрібен. А назад поверталися з пораненими та везли до українських домівок тіла молодих героїв. 11 лютого під час виходу з Дебальцевого колона потрапила під щільний обстріл систем «Град». Тоді вперше побачив, що таке «град» і як він миттєво накриває територію у шість гектарів. Відреагувати практично неможливо. До цього обстрілу не було усвідомлення, що ми на війні. П’ять наших машин було розбито, і ми змушені були повернутися назад. Так тривало довгих чотири дні. Та прийняли рішення з 14 на 15 лютого вирушати у дорогу на двох машинах. Серед нас було четверо поранених бійців і шість військовослужбовців. Наші машини були виведені з ладу, і хлопці змушені йти пішки 12 км без карт і компасів до позицій українців. Орієнтувалися по зірках, мохові на деревах, вранішньому сонцю. І лише по обіді зустрілися з бійцями 30-ї бригади. Яке ж було моє радісне здивування, коли зустрів у медчастині своїх товаришів Сергія Дем’яненка та Костянтина Матковського. А ввечері — повернення разом з командиром знову в зону обстрілів до Дебальцевого».

Під час чергового повернення з бойового завдання, у ніч з 17 на 18 лютого, коли розпочалося планове відведення військ з «Дебальцівського котла», Володимир Миколайович був поранений. За проявлену мужність і героїзм нагороджений державними нагородами: орденом «Богдана Хмельницького ІІІ ст.», медаллю «Захиснику Вітчизни», медаллю «За жертовність і любов до України», відзнакою Кіровоградської області «За мужність і відвагу». Зараз продовжує службу у 55-тому ОАБ «Чорний ліс» командиром роти.

Такі люди заслуговують на повагу, виховують у підростаючого покоління почуття патріотизму, любові до рідного краю. Бажаємо Володимиру Миколайовичу і усім захисникам України міцного здоров’я, сил, терпіння, витримки, а головне — завершення війни.