Про Миколу Жидкова, який захоплювався спортом з дитинства і в свої 20 був відомим у футбольних колах, та вирішив припинити футбольну кар’єру в Польщі, де з 2020 року грав за місцевий футбольний клуб, щоб стати на захист батьківщини, «Віснику Кіровоградщини» розповіла мама полеглого спецпризначенця — Вікторія Жидкова.

Далі — її пряма мова.

Ми — спортивна родина

Я свого часу навчалася в Спеціалізованій дитячо-юнацькій школі олімпійського резерву в Києві. Потім з 93-го по 98-й рік грала в Кропивницькому за гандбольну команду. І ще пів року грала в Хорватії.

Чоловік Віталій в юності займався кіокушинкай карате.

Діти теж любили спорт. Ми не заставляли, а дослухалися до них. Старша донька гімнастикою займалася. Син Микола на кіокушинкай карате пішов у п'ять років, бо був такий жвавий: вдома на голові стояв, у школі вчителька дозволяла йому на уроці ходити по класу. Став чемпіоном Кіровоградщини й Одещини. Але спробував у 10 років футбол — і футбол переміг.

Між спортом, роботою і майбутнім в Україні

Тренувався спочатку в Кропивницькому, де ми на той час жили, потім у спортивному інтернаті міста Дніпра, після якого вступив до Кременчуцького ліцею-інтернату №21 «Старт» і грав за кременчуцький «Кремінь».

У 2020 році підписав контракт з польським футбольним клубом «Венгжанка».

Допомагав усім. Багатьом друзям знайшов роботу у Польщі, нам приїхав побудував теплицю. Міг знайти спільну мову з людьми незалежно від віку.

Микола завжди казав, що не залишиться за кордоном назавжди, тільки попрацює, щоб заробити, і повернеться в Соколівське, де наша родина давно побудувала будинок і жила, де провів частину дитинства.

Як почалося для нас широкомасштабне вторгнення

Російське широкомасштабне вторгнення, в яке не вірили до останнього, застало мене з чоловіком вдома. Ранком 24 лютого нас дзвінком розбудили друзі з Німеччини. Швидко до телевізора — правда. Коли оговталися від шоку, почали допомагати війську: плели сітки, готували смаколики, переганяли автівки. Думки виїхати з України взагалі не було і немає.

Микола в Польщі одразу узгодив із власником будівлі, де винаймав житло, можливість приймати біженців. Організував збір коштів і купив для військових спорядження, авто.

І все одно казав, що приїде в Україну, бо йому важко жити в чужій країні, де люди сидять в кафе і радіють, коли в його країні війна.

Військовий шлях Миколи Жидкова

В листопаді 2022 року 21-річний Микола повернувся в Україну і пішов добровільно за контрактом на військову службу. Спочатку служив у хімрозвідці, в тиловій частині. Але увесь час повторював: я некорисний в тилу, в чому моя допомога, навіщо я приїхав.

Попросився в групу вогнеметників, його взяли. Так став вогнеметником 3-го полку Сил спеціальних операцій імені Святослава Хороброго. Мав позивний Сокіл, на честь села Соколівського, На момент, коли він загинув, 1 червня 2023 року, його підрозділ допомагав піхоті, знаходячись за кілометр від російських позицій, поблизу селища Новодонецького Донецької області...

На похорон до нього 6 червня 2023 року прибуло багато людей, зокрема і його товариші по команді та інші друзі з Польщі.

Про дивні болючі запитання

Нас багато людей питають, як ми сина на війну відпустили. Треба знати нашого Колюшу. Він дуже любив історію, вивчав її. Із 2017 року дивився фільми про Україну, такі, які я навіть не завжди розуміла. Усвідомлював усі причини нападу Росії і в 2014, і в 2022 році. Тому йшов до війська свідомо, а не за принципом: багато йдуть, то і я піду. Коли його спершу не взяли, він плакав від відчаю.

Чоловік намагається знаходити порятунок в роботі. Я після втрати працювала з психологом, що значно допомогло, адже зі мною щось страшне коїлося. Та сильні хвилювання не полишають: у мене воюють багато рідних, близьких та друзів, як чоловіків, так і жінок.

Що рятує батьківські серця

У Кременчуці щороку до дня народження сина проходить всеукраїнський турнір KRЕMIN CUP, присвячений Миколі. Нас запрошують, приїжджаємо обов'язково, від себе даруємо призи діткам. У школу в Кременчуці нас запрошували, там у куточку пошани наш Колюша теж є. І в Соколівському щороку проводять матч пам'яті. Цього року вже вчетверте буде…

Щоб зберігати пам'ять, невдовзі після поховання друзі сина створили меморіальну сторінку в Instagram, де розповідають про його життєвий шлях і про заходи, які відбуваються в Україні і за кордоном на його честь. Зокрема, банер та стікер з портретом Миколи його друзі розгортають на всіх іграх збірної України, щоб світ знав, хто захищає Україну.

Рік тому у його товариша хлопчик народився, назвав його Миколкою на честь нашого Колюші. Такі моменти надзвичайно нас підтримують.

Вдома у нас облаштована кімната-музей зі всіма медальками, кубками, речами цивільними і військовими. Тато зберіг усі синові бутси, починаючи з найменшого віку.

Вулицю, де ми проживаємо, перейменували на честь Миколи Жидкова.

Найважливіше наше дітище — футбольний майданчик у Соколівському, який зводимо у пам’ять про сина

Це наша ініціатива. За кошти, які держава виплачує сім'ям загиблих військовослужбовців. Не хочемо брати їх собі. Рік тому вирішили побудувати майданчик, бо хлопців забувають, на жаль. Оці гранітні пам'ятники — це не пам'ять, я вважаю. А на майданчик приходять дітки, безоплатно грають в хороших умовах — і в такий спосіб спогади про нашого сина — талановитого футболіста і сміливого воїна — живуть серед людей.

Поле для мініфутболу поряд з нашим будинком, з вікна видно. Раніше на цьому місці було стихійне сміттєзвалище. Що там робилося… Винаймали техніку за власні кошти, розчищали. Сільська рада пообіцяла відремонтувати дорогу, незабаром розпочнуть.

Майданчик готовий на 70%, справа за внутрішніми роботами в роздягальнях. А на полі діти у футбол ще з минулого року грають.

Син би пишався нашими спортивними успіхами

Хочемо, щоб нашого сина пам'ятали, і працюємо над цим. І, знаєте, бачимо результати. Щороку в Україні відбувається забіг «Шаную воїнів, біжу за героїв України». Я біжу і в Кропивницькому, і в Соколівському. І помічаю, що з кожним роком тих, обирає бігти з портретом мого сина, стає все більше. Щоразу плачу, коли спостерігаю це, але така увага приємна.

З останніх досягнень — участь у змаганнях ветеранів війни та членів родин, а також рідних загиблих і зниклих безвісті військовослужбовців, які Кіровоградська територіальна організація Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос» 4 квітня проводила в Соколівському.

Мене записали на гирьовий спорт, пояснивши, що треба підняти 8-кілограмову «гирьку» на час. Пожартували, що там всього троє учасниць, тож медальку точно зароблю.

Пішла спробувати підняти, адже вмію грати в усі ігрові види спорту: футбол, баскетбол, волейбол, гандбол тощо, а от з гирею не працювала. А я ж азартна, бо спортсменка, — так усі 10 хвилин і відпрацювала, піднявши снаряд 234 рази. А потім в дартсі теж перше місце зайняла. Прямо в яблучко потрапила. Хоча руки трусилися після гирі (усміхається). Сама від себе не очікувала. Чоловік грав в дартс, але не переміг. Тепер братиму участь в районних іграх. Мені Коля з небес допоможе.

Я для нього роблю всі перемоги. Йому було приємно, коли я приходила до нього на гру і могла не просто підтримати, а й по суті підказати, як в захисті грати. Він дослухався до мене і до батька, який вкладав у нього свої сили і можливості. Знаю, що він там дивиться на нас і гордий за своїх батьків.