«Наш сімейний герой». Як сестра чекає з війська брата — захисника України Андрія Обрезкова
- Вчора, 17:10
«Оленко, все буде добре». Так заспокоює свою сестру Олену Крюкову зі Світловодська на Кіровоградщині ветеран АТО Андрій Обрезков, який продовжує захищати Україну у складі тактичного підрозділу особливого призначення «Грім» 41-ї окремої механізованої бригади. Протягом тривалої служби він отримав сім контузій, але полишати військо не збирається. Про нього говорили українські та іноземні медіа, він авторитет серед своїх побратимів. А для молодшої сестри він залишається старшим братом, за якого вона хвилюється і пишається ним. Про це Олена Крюкова (дівоче прізвище — Обрезкова) розповіла «Віснику Кіровоградщини».
— Ми родом із села Григорівки Великоандрусівської сільської ради Олександрійського району. Нас п'ятеро: четверо братів і я, найменша в родині. Всі любимо одне одного, але серед нас є наш сімейний герой. Це брат Андрій. Закривши у Світловодську власний бізнес зі встановлення вікон, в якому мав успіхи та гарну репутацію серед замовників, у 2014 році пішов добровольцем у військо захищати Україну від російських окупантів.
Пам'ятаю момент, коли він повідомив про своє рішення. Ридала і казала:
Але він у мене твердолобий:
В часи АТО / ООС воював у пекельних точках Донеччини у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Коли зранку 24 лютого 2022 року, прочитавши про атаки на Київ, де Андрій на той час жив і працював, негайно зателефонувала йому. Спитала, як він і де, бо підозрювала, що вдома не відсиджуватиметься. Він відповів:
Оскільки на початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну військкомати були переповнені добровольцями, спочатку до війська не брали:
Тоді він пішов до тероборони Києва, а невдовзі вже повернувся до своєї 57-ї бригади. Розпочинали на Херсонському напрямку, зачищали Херсон, потім Донеччина, Харківщина. Має багато нагород. У 2022 році на Херсонщині сюжет про його підрозділ знімало українське телебачення, а данські журналісти опублікували матеріал та фото Андрія на першій шпальті газети Юландс-постен.
Із 2024 року брат захищає Україну у складі тактичного підрозділу особливого призначення «Грім» 41-ї окремої механізованої бригади. Нещодавно отримав звання старшого лейтенанта.
Спілкуємося не кожного тижня, щоб не відволікати зайвий раз, та й зв'язок є не завжди. Переважно дзвоню я, бо коли телефонує він, то це значить, що почую:
Про війну нічого не розповідає, тільки те, що в нього все добре. Коли пропоную вислати посилку, завжди говорить, що нічого не потрібно.
Маємо і ментальний зв'язок, який за інших обставин вважала б містичним. Минулого року у ніч з 13 на 14 січня під час масованого обстрілу брат отримав чергову важку контузію. А мені напередодні наснився сон, в якому говорю з ним по телефону і наша розмова переривається. Прокинулася в тривозі і розмірковувала, подзвонити Андрію чи не турбувати. Заспокоювала себе, але на душі шкребло. Зрештою подзвонила і дізналася, що він в госпіталі.
Мене часто питають:
Так, була, але ніколи не користувалася тим, що в мене чотири брати, значить, можу ображати інших дітей, бо ж за мене є кому постояти. Оскільки Андрій в сім’ї четвертий, а я п’ята, то найбільше часу зі мною доводилося проводити саме йому, хоч і старший за мене на 10 років. У пам’яті незабутні моменти про те, як він любив працювати з деревом, робив знайомим меблі на замовлення, а мені змайстрував іграшковий будиночок, виточив дерев'яні ложечки. Були моменти, в яких теплих почуттів не спостерігалося (сміється), але зараз ми їх згадуємо зі сміхом.
Нашій мамі, Любові Львівні, 80 років, вона переживає за Андрія. І я дуже сильно за нього переживаю. Якось він мені сказав:
На що я відповіла:
Кажу йому про вік, про здоров’я, підірване сімома контузіями. Отримую відповідь:
Хоча інколи зауважує, що зараз ВЛК не пройшов би.
Донька Андрія разом з ним воювала в зоні АТО / ООС в 2015 році. Син закінчує навчання у Львівській військовій академії і не дочекається, щоб пошвидше настало літо і він міг воювати поруч з батьком.
При найменшій нагоді нагадую своїм двом синам-підліткам і їхнім товаришам, що вони можуть займатися своїми улюбленими справами тільки завдяки Силам оборони. Не вихваляюся, але коли в магазині чи на заправці бачу військових, завжди пригощаю їх чимось смачним: купую печиво, цукерки, одного разу віддала полуницю, яку везла з дачі. Я їх зовсім не знаю, але завжди це роблю і на знак вдячності, і тому що вірю, що в іншому місці хтось так само підтримає мого брата.
Інколи уявляю, що раптом станеться, як у фільмах, коли головного зомбі вбивають — і всі інші зомбі падають. Хочу, щоб якомога швидше закінчилася ця війна і всі захисники та захисниці повернулися додому. Бо це дуже важко — чекати. Сьогодні зранку я трошки на позитиві була, сміялася, а побачила похорон захисника — і мене охопив розпач: як це страшно, що скільки молодих гарних людей гине.
У грудні в мене був ювілей. І я так сильно хотіла зібрати всю свою родину. Місяці за три подзвонила Андрію:
Він сказав, що старатиметься, але не обіцяє. Я все розумію, служба, війна. Але він приїхав до мене на один день! І для мене це був найкращий подарунок у світі. Мій брат — герой, я ним пишаюся, його шеврончик з позивним завжди зі мною в машині.
Пам'ятаю момент, коли він повідомив про своє рішення. Ридала і казала:
«Навіщо тобі це робити, сиди вдома!»
Але він у мене твердолобий:
«Треба!»
В часи АТО / ООС воював у пекельних точках Донеччини у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Коли зранку 24 лютого 2022 року, прочитавши про атаки на Київ, де Андрій на той час жив і працював, негайно зателефонувала йому. Спитала, як він і де, бо підозрювала, що вдома не відсиджуватиметься. Він відповів:
«Усе гаразд, не парся, у нас все буде добре. Збираємося з хлопцями (побратимами з АТО, — Ред.) туди».
Оскільки на початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну військкомати були переповнені добровольцями, спочатку до війська не брали:
«Тобі 40+, поки почекай».
Тоді він пішов до тероборони Києва, а невдовзі вже повернувся до своєї 57-ї бригади. Розпочинали на Херсонському напрямку, зачищали Херсон, потім Донеччина, Харківщина. Має багато нагород. У 2022 році на Херсонщині сюжет про його підрозділ знімало українське телебачення, а данські журналісти опублікували матеріал та фото Андрія на першій шпальті газети Юландс-постен.
Із 2024 року брат захищає Україну у складі тактичного підрозділу особливого призначення «Грім» 41-ї окремої механізованої бригади. Нещодавно отримав звання старшого лейтенанта.
Спілкуємося не кожного тижня, щоб не відволікати зайвий раз, та й зв'язок є не завжди. Переважно дзвоню я, бо коли телефонує він, то це значить, що почую:
«Сестро, ти вдома? Через 5 хвилин заїду».
Про війну нічого не розповідає, тільки те, що в нього все добре. Коли пропоную вислати посилку, завжди говорить, що нічого не потрібно.
Маємо і ментальний зв'язок, який за інших обставин вважала б містичним. Минулого року у ніч з 13 на 14 січня під час масованого обстрілу брат отримав чергову важку контузію. А мені напередодні наснився сон, в якому говорю з ним по телефону і наша розмова переривається. Прокинулася в тривозі і розмірковувала, подзвонити Андрію чи не турбувати. Заспокоювала себе, але на душі шкребло. Зрештою подзвонила і дізналася, що він в госпіталі.
Мене часто питають:
«Ти, мабуть, була серед своїх хлопців як квіточка».
Так, була, але ніколи не користувалася тим, що в мене чотири брати, значить, можу ображати інших дітей, бо ж за мене є кому постояти. Оскільки Андрій в сім’ї четвертий, а я п’ята, то найбільше часу зі мною доводилося проводити саме йому, хоч і старший за мене на 10 років. У пам’яті незабутні моменти про те, як він любив працювати з деревом, робив знайомим меблі на замовлення, а мені змайстрував іграшковий будиночок, виточив дерев'яні ложечки. Були моменти, в яких теплих почуттів не спостерігалося (сміється), але зараз ми їх згадуємо зі сміхом.
Нашій мамі, Любові Львівні, 80 років, вона переживає за Андрія. І я дуже сильно за нього переживаю. Якось він мені сказав:
«Чого ти ридаєш за мною? У тебе нас четверо».
На що я відповіла:
«Це як відірвати собі один палець. Хіба не болітиме?»
Кажу йому про вік, про здоров’я, підірване сімома контузіями. Отримую відповідь:
«Оленко, все буде добре», яка означає, що полишати військо він не збирається.
Хоча інколи зауважує, що зараз ВЛК не пройшов би.
Донька Андрія разом з ним воювала в зоні АТО / ООС в 2015 році. Син закінчує навчання у Львівській військовій академії і не дочекається, щоб пошвидше настало літо і він міг воювати поруч з батьком.
При найменшій нагоді нагадую своїм двом синам-підліткам і їхнім товаришам, що вони можуть займатися своїми улюбленими справами тільки завдяки Силам оборони. Не вихваляюся, але коли в магазині чи на заправці бачу військових, завжди пригощаю їх чимось смачним: купую печиво, цукерки, одного разу віддала полуницю, яку везла з дачі. Я їх зовсім не знаю, але завжди це роблю і на знак вдячності, і тому що вірю, що в іншому місці хтось так само підтримає мого брата.
Інколи уявляю, що раптом станеться, як у фільмах, коли головного зомбі вбивають — і всі інші зомбі падають. Хочу, щоб якомога швидше закінчилася ця війна і всі захисники та захисниці повернулися додому. Бо це дуже важко — чекати. Сьогодні зранку я трошки на позитиві була, сміялася, а побачила похорон захисника — і мене охопив розпач: як це страшно, що скільки молодих гарних людей гине.
У грудні в мене був ювілей. І я так сильно хотіла зібрати всю свою родину. Місяці за три подзвонила Андрію:
«Я тебе, брат, чекаю».
Він сказав, що старатиметься, але не обіцяє. Я все розумію, служба, війна. Але він приїхав до мене на один день! І для мене це був найкращий подарунок у світі. Мій брат — герой, я ним пишаюся, його шеврончик з позивним завжди зі мною в машині.
