"Його благословенна правда слів дарує вічні зерна..."
- 14 лютого 2025, 13:26
Сьогодні, 14 лютого, у Світловодську відбувся мітинг-реквієм, присвячений Дню пам’яті Вадима Бойка — видатного українського журналіста, народного депутата першого скликання, який трагічно загинув 14 лютого 1992 року.
Захід розпочався о 9:00 біля меморіальної дошки, встановленої на будинку, де проживав Вадим Бойко. Саме на цій дошці викарбувані слова:
Ця фраза якнайкраще передає сутність життя і діяльності Вадима Бойка — його слова залишають слід у пам’яті, його правда проростає в наступних поколіннях.
Вшанувати пам’ять видатного земляка прийшли представники місцевої влади, виконкому, працівники культури та мешканці громади.
"Він вірив у силу правди"
Ведучою заходу була Марина Салабутіна, художня керівниця Світловодського міського Палацу культури. Вона нагадала про головний життєвий принцип Вадима Бойка — не боятися говорити правду:
Присутні говорили не лише про історичну роль Вадима Бойка, а й про те, яке значення його постать має сьогодні, у час боротьби за свободу України.
Наталія Шверненко
Слова про пам’ять і символізм особистості Бойка доповнила Зінаїда Білявська, яка поділилася спогадами про журналіста та його життєвий шлях.
Зінаїда Білявська
Присутні вшанували пам’ять журналіста хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіальної дошки.
Незалежний голос у часи змін
Вадим Бойко народився у Світловодську та закінчив середню школу №2 із золотою медаллю.
Після навчання на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка він працював редактором молодіжної редакції Українського телебачення, а також був ведучим студії “Гарт”.
У 1990 році його обрали народним депутатом України. У Верховній Раді першого скликання він займався питаннями гласності та свободи слова, працюючи заступником голови відповідної парламентської комісії.
Його журналістські розслідування неодноразово викликали суспільний резонанс. Вадим Бойко відкрито говорив про проблеми корупції, наслідки Чорнобильської катастрофи, політичні репресії минулого та боротьбу за незалежність України. Його матеріали про Голодомор, перепоховання Василя Стуса, катастрофу на ЧАЕС та події у Литві, за які він посмертно отримав високу державну нагороду Литви, назавжди закарбували його ім’я в історії української журналістики.
14 лютого 1992 року Вадим Бойко загинув у власній квартирі в Києві. Вибух, що забрав його життя, залишив більше запитань, ніж відповідей. Слідство тричі поновлювалося, однак жодних чітких висновків зроблено не було.
За однією з версій, причиною вбивства стали його журналістські розслідування та депутатська діяльність. Друзі та колеги неодноразово заявляли, що Бойко отримував погрози, а за ним велося стеження. Його смерть стала одним із перших випадків загибелі журналіста незалежної України через професійну діяльність.
Пам’ять, що живе
У Світловодську двічі на рік проходять мітинги, присвячені Вадиму Бойку — 14 лютого (у день його загибелі) та 5 листопада (на день народження журналіста).
Його ім’я також збережене у назвах вулиць у Світловодську та Кременчуці, на Полтавщині заснована обласна журналістська премія його імені.
Також у 2002 році започатковано Всеукраїнський конкурс пам’яті загиблих журналістів, який носить ім’я Вадима Бойка.
Його життя було боротьбою за правду, свободу слова та справедливість. А пам’ять про нього — це не просто історія, а дороговказ для майбутніх поколінь.
"Його благословенна правда слів дарує вічні зерна..."
Ця фраза якнайкраще передає сутність життя і діяльності Вадима Бойка — його слова залишають слід у пам’яті, його правда проростає в наступних поколіннях.
Вшанувати пам’ять видатного земляка прийшли представники місцевої влади, виконкому, працівники культури та мешканці громади.
"Він вірив у силу правди"
Ведучою заходу була Марина Салабутіна, художня керівниця Світловодського міського Палацу культури. Вона нагадала про головний життєвий принцип Вадима Бойка — не боятися говорити правду:
"Він вірив, що журналістика може бути потужним інструментом чесності, і не боявся говорити правду, якою б гіркою вона не була. У непростий період становлення незалежної України він піднімав резонансні теми, проводив розслідування та не зупинявся перед загрозами. Його життєва позиція — це відданість правді, сміливість і громадянська відповідальність".
Присутні говорили не лише про історичну роль Вадима Бойка, а й про те, яке значення його постать має сьогодні, у час боротьби за свободу України.
"Сьогодні, коли ми будуємо нову Україну, тим більше хочеться згадувати Вадима Бойка. Його життя було прикладом того, як багато може зробити одна людина, якщо вона не боїться говорити правду, — зауважила керуюча справами виконавчого комітету Наталія Шверненко. — Він був молодим, талановитим, і його шлях міг бути довгим, але його обірвали. Така людина заслуговує на те, щоб ми пам’ятали про неї. Це був сміливий, мужній чоловік, і сьогодні, на жаль, його боротьбу продовжують наші захисники. Вони теж гинуть за правду. Тому ми маємо не просто пам’ятати, а діяти — підтримувати наших хлопців, допомагати їм, щоб такі трагедії більше ніколи не повторилися”.
Наталія Шверненко
Слова про пам’ять і символізм особистості Бойка доповнила Зінаїда Білявська, яка поділилася спогадами про журналіста та його життєвий шлях.
"Поки ми пам’ятаємо Вадима Бойка, він залишається з нами. Стоячи біля його будинку, на вулиці, яка тепер носить його ім’я, ми не просто згадуємо — ми відчуваємо, що він досі тут, поруч. Ми так пишалися ним, коли щоп’ятниці дивилися «Гарт», коли бачили його впевненого, енергійного, натхненного. Це було стрімке, яскраве життя, життя в злеті… Але воно обірвалося раптово. Я часто буваю на його могилі. І одного разу, коли стояла там, почула, як високо в небі співає жайворонок. Так народилися ці рядки.
Де Вадимова могила, там жайвір співає,
А душа його безсмертна з вітром розмовляє.
Скажи, вітре, моїм рідним, що я не загину,
А у небо сизим птахом я тихо полину…
Де Вадимова могила, там жайвір співає,
А душа його безсмертна з вітром розмовляє.
Скажи, вітре, моїм рідним, що я не загину,
А у небо сизим птахом я тихо полину…
Зінаїда Білявська
Присутні вшанували пам’ять журналіста хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіальної дошки.
Незалежний голос у часи змін
Вадим Бойко народився у Світловодську та закінчив середню школу №2 із золотою медаллю.
Після навчання на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка він працював редактором молодіжної редакції Українського телебачення, а також був ведучим студії “Гарт”.
У 1990 році його обрали народним депутатом України. У Верховній Раді першого скликання він займався питаннями гласності та свободи слова, працюючи заступником голови відповідної парламентської комісії.
Його журналістські розслідування неодноразово викликали суспільний резонанс. Вадим Бойко відкрито говорив про проблеми корупції, наслідки Чорнобильської катастрофи, політичні репресії минулого та боротьбу за незалежність України. Його матеріали про Голодомор, перепоховання Василя Стуса, катастрофу на ЧАЕС та події у Литві, за які він посмертно отримав високу державну нагороду Литви, назавжди закарбували його ім’я в історії української журналістики.
14 лютого 1992 року Вадим Бойко загинув у власній квартирі в Києві. Вибух, що забрав його життя, залишив більше запитань, ніж відповідей. Слідство тричі поновлювалося, однак жодних чітких висновків зроблено не було.
За однією з версій, причиною вбивства стали його журналістські розслідування та депутатська діяльність. Друзі та колеги неодноразово заявляли, що Бойко отримував погрози, а за ним велося стеження. Його смерть стала одним із перших випадків загибелі журналіста незалежної України через професійну діяльність.
Пам’ять, що живе
У Світловодську двічі на рік проходять мітинги, присвячені Вадиму Бойку — 14 лютого (у день його загибелі) та 5 листопада (на день народження журналіста).
Його ім’я також збережене у назвах вулиць у Світловодську та Кременчуці, на Полтавщині заснована обласна журналістська премія його імені.
Також у 2002 році започатковано Всеукраїнський конкурс пам’яті загиблих журналістів, який носить ім’я Вадима Бойка.
Його життя було боротьбою за правду, свободу слова та справедливість. А пам’ять про нього — це не просто історія, а дороговказ для майбутніх поколінь.
