Ярославу Степанюку на позивний Кіндер із села Підвисокого Голованівського району навічно 21. Близькі досі не можуть отямитися від страшної втрати та збирають гроші на дрон для бригади «Азов», де служив Ярослав, аби помститися за нього. 

Батько Сергій Степанюк, наречена Тетяна Корчемна і волонтерка Інна Порошина розповіли «Віснику Кіровоградщини» про воїна, який здобував незалежність України. 

Волонтерка Інна Порошина

Минулого року перед містом Олександрією, де я живу, у захисників, які поверталися із Підвисокого Голованівського району на Донеччину, поламалася машина. Шукали, хто б допоміг з ремонтом, і їм дали мій номер телефону. На позиції вони добралися в інший спосіб, а ми з чоловіком відремонтували авто, і я сама відігнала його на схід. З тих пір ми стали спілкуватися. Військові просили нас про допомогу, через нас ділилися наявним у себе з іншими підрозділами, а я консультувалася з ними щодо відносно безпечних доріг, якими можна доставляти волонтерські вантажі на фронт. Серед тих військових був Сергій Степанюк, батько Ярослава. З Ярославом я не спілкувалася, але заочно була добре знайома: Сергій часто розповідав про нього, повідомив, що той вирішив іти до війська, ділився переживаннями щодо його безпеки. Писав і в ті трагічні дні, що син чомусь затримується у відпустку, а я заспокоювала.

Колись це були зовсім незнайомі мені люди, нас зблизила війна. Це така хороша патріотична родина. Їхня історія глибоко мене зачепила і вперше в житті я написала віршовані рядки, присвятивши їх батьку та сину. Серед них ось такі:

Батько чекає приїзду, і каже всім-всім на селі:

— Я сина не бачив більш року, нарешті в обійми візьму до груді.

Пройшов день приїзду, пройшов ще один. І батько стоїть на порозі.

Він сина стріча на дорозі. Він сина чека в самоті.

Лиш син не приїде вже зовсім — везуть Янгола на щиті.

Яке горе, коли гинуть прекрасні українці. 



Батько Сергій Степанюк 

Я розумів, що повномасштабне вторгнення буде. Коли воно розпочалося і ворог сунув на столицю, від якої до нашого Підвисокого всього 200 кілометрів, а від Умані, яку бомбили, — 40 кілометрів, вирішив, що чекати нема чого, треба йти захищати родину. І разом з рідним братом Олександром, який воював і в 2016 році, 25 лютого 2022 року пішли добровольцями. 

Ярослав тоді навчався в Університеті сучасних знань у Кропивницькому за спеціальністю «Право». Ми були на зв’язку, тож заочно проходив з нами наш бойовий шлях. Тому не дивно, що після закінчення навчання вступив у 21-у бригаду Нацгвардії України і патрулював у Кропивницькому, хоча, скажу як є, я відмовляв. Потім він вступив на службу за контрактом до одного з підрозділів спеціального призначення «Омега».

З «Омеги» у травні 2024 року перейшов до «Азова», не сказавши мені й матері про це. Шістнадцятирічна сестра Інна, з якою вони були дуже дружними, і наречена Тетяна знали і говорять, що відмовити його було неможливо. Служив стрільцем (помічником кулеметника) 1-го відділення 3-го взводу спеціального призначення 1-ї роти спеціального призначення (на бойових машинах піхоти) 6-го батальйону спеціального призначення, молодший сержант.

Нам вже не вдавалося спілкуватися часто: то я, несучи службу артилеристом на Курщині, то він були поза зоною. Ми мали зустрітися вдома, взяли одночасно відпустки, Ярослав мав одружуватися. Неспокій, коли він не вийшов на зв'язок, був недаремним, на жаль... Командир і побратими розповіли, як загинув мій син. Казали, що він був добрим, мужнім, шукав своє місце в житті. 

На поховання приїхало багато людей. Хто не встиг чи не зміг, приїздять на могилу і досі. 

Дівчина Ярослава Тетяна відкрила збір на квадрокоптер DJI Mavic. Коли придбаємо, хочу завезти і власноруч передати дрон його побратимам, щоб залишилася пам'ять про сина. 



Наречена Тетяна Корчемна

Наші з Ярославом університети знаходилися поруч. Ми однолітки. На І курсі нас познайомив його однокласник, запросивши разом прогулятися. Потім наші шляхи розійшлися, а через три роки знову зійшлися: все той же однокласник знову покликав на прогулянку. Ярослав на той час вже служив, тож почав розповідати про службу. Розговорилися, зацікавилися одне одним. Він став запрошувати на каву, у вересні минулого року запропонував зустрічатися, а невдовзі і жити разом. Взимку він перевівся в «Омегу» в Олександрію, за ним приїхала і я. Йому подобалася служба, з’явилося багато друзів. У Кропивницькому дали йому позивний Малий, а в Олександрії прозвали Кіндером. 

Через скорочення постало питання переводу до іншого підрозділу. Він обрав «Азов». У його складі виїздив на Донеччину, працював у Серебрянському лісі на Луганщині. Часто не виходив на зв'язок, доводилося звертатися до побратимів, щоб дізнатися, чи з ним все добре. 

Наші стосунки почалися під час широкомасштабної війни. Ярослав мені часто говорив, що він військовий, тому не зможе бути поруч завжди. Але для мене це не було перешкодою, бо хотіла бути з ним і готова була чекати. Ми зробили однакові татуювання латиною «Завжди поруч».



Дуже хочеться, щоб про нашого захисника знали всі. Ярослав був зосереджений на обороні України. Він у мене був герой, завжди мав бути першим. Таких людей, як він, у своєму житі я ще не бачила: патріот, хоробрий, відданий справі. Був позитивним, підбадьорював мене: «Золотесенька, не хвилюйся», казав, що у нього все добре, ніколи не жалівся.

Одного разу, коли він перебував у Серебрянському лісі, під час відеозв’язку я сказала йому, що раз ми сім’я, він може довірити мені все: зізнатися, що страшно, поплакати, якщо хоче. Я все розумію і підтримаю, розділю цей страх — і стане легше. Тоді він відвів камеру і показав свою руку, яка тряслася, і сказав: 


Я говорила йому слова підтримки, а він дякував. 

Під час відпустки на Київщині, 12 липня, Ярослав зробив мені пропозицію. Та заяву на шлюб не подали, бо ДРАЦСи у суботу були закритими, через Дію теж не вдавалося. Він заспокоював, казав, що ми все встигнемо. Чекали його відпустки, щоб подати документи вдома. 

Він мав приїхати 5 вересня, але мені про це не сказав, хотів зробити сюрприз. Ми говорили по телефону 3 вересня о 7-й ранку. Його група мала виїжджати на завдання у Нью-Йорк, бо росіяни пішли у наступ і треба було штурмувати. Увечері того дня написав, що все добре, ситуація відносно спокійна. І додав: 


Я розплакалася і попросила ніколи так не писати, бо мені болісно. Вранці середи, 4 вересня, повідомив, що все відносно спокійно і що вийде на зв'язок через день. 

Опівдні він загинув поблизу Торецька. Росіяни пішли в наступ на тил, і українським військовим довелося вийти із укриття та йти на штурм. 

Звісток не було, та я трималася, він же повідомив, що почуємося тільки в четвер. Раніше бувало, що не виходив на зв'язок три дні. Заспокоювала себе, що міг розрядитися телефон. Телефонувала тим, хто міг про нього знати, та вони особливо нічого не говорили. В суботу вже спокою не було, а в неділю мені написала його сестра Інна, що до них прийшов військкомат і повідомив про загибель Ярослава. Я дзвонила його побратимам і просила сказати, що це неправда. У відповідь чула: 


Я встигла побувати з Ярославом у нього вдома, тільки тата тоді не бачила, бо воював. Побачилися з ним тільки на поховані 11 вересня 2024 року. І батьки наші на поховані познайомилися. Гірко жартували, що я невістка, яка не відбулася. Його батьки сказали, що я завжди буду для них родиною, що дуже люблять мене. Я їх теж люблю і поважаю. Моя сім’я називала Ярослава синочком. 

Ми вирішили, що треба помститися за нашого Кіндера. Його тато запропонував ідею з дроном. Ми підтримали. Я відкрила банку для збору. Підтримайте нас у пам'ять про Ярослава.



Номер картки для збору: 5375 4112 2215 1172

Банка https://send.monobank.ua/jar/7pq5BkEGEd