Олена Горбунова: Військові, з якими займаюся реабілітацією через мистецтво, дають мені приклад не розкисати
- 26 червня 2024, 09:23
«Я людина, якій не все одно. Завжди хочу зробити більше ніж є», — говорить акторка Театру корифеїв Олена Горбунова, пояснюючи «Віснику Кіровоградщини», чому одразу погодилася займатися основами театрального мистецтва та декламацією з військовими, які лікуються в одному з госпіталів міста Кропивницького.
Про творчу ініціативу, якою займається разом з колегами, її результати, отримані емоції та що наснажує продовжувати, розповідає Олена Горбунова.
Далі — її пряма мова.
Проєкт «Мистецтво лікує» стартував у нашому Кропивницькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Марка Кропивницького на початку цього року. Вже 15 лютого ми представили глядачам спільні читання акторів театру та військовослужбовців, що перебувають на лікуванні, п'єси Марка Кропивницького «Дай серцю волю — заведе в неволю». Виступали в театрі, потім представили читання у військовому госпіталі. Результат так сподобався учасникам-військовим, що наступну роботу вони захотіли зробити повноцінною виставою — з рухом по сцені, побудовою мізансцен. Над цим зараз і працюємо.
Дехто із знайомих зізнався мені, що здивований продовженням безоплатних занять, бо думав, що це одноразова акція для галочки. Ми не збираємося давати задню. Будемо займатися, поки будуть охочі.
Захисники і захисниці говорять, що репетиції в театрі відволікають їх від фізичного болю при складних пораненнях, відновлюють психіку, дають стимул цікавитися життям у його різноманітті.
Радію таким корисним плодам моєї з колегами роботи. Коли чую від тих, хто пройшли АТО, воювали під час повномасштабного вторгнення: «Я живу завдяки вам» — я не можу передати свої емоції. Вдячна колегам і колежанкам за те, що завжди приходять на спільні репетиції з відкритими серцями, не стогнуть, не жаліють, спілкуються на рівних, у такий спосіб створюючи атмосферу довіри.
Я людина, якій не все одно. Мені завжди хочеться зробити більше ніж є. У театрі працюю 32 роки, зараз — артисткою драми, до цього 24 роки — артисткою балету. Маю режисерську освіту, хоча й не вищу, тому мені подобається займатися постановками. Моє особисте бажання допомогти йде зсередини, хочу віддати нашим героям і героїням за їхній щоденнний подвиг частинку себе. На початку повномасштабного вторгнення я різала овочі на сухі борщі для фронту, зараз не маю такої можливості за браком часу. Але в театрі займатися можу, тож роблю це для тих, хто висловив нам довіру і опановує під нашим керівництвом ази театрального мистецтва.
Розпочинати було страшнувато, а коли військові вперше прибули на репетицію, в горлі став ком. Та керівництво і колеги підхопили розмову, створивши дружню атмосферу, на другий раз було вже легше, а далі взагалі невимушено. Підкупає їхня справжність, у цих людей немає акторства в житті, їхні емоції непідробні.
Мої рідні: чоловік, троє дітей і мама підтримують мене в цій мистецько-волонтерській діяльності, бо знають, якщо я сидітиму вдома, то зав’яну, мені треба діяти, щоб відчувати себе потрібною.
Коли мені починають жалітися на життя, я вибухаю, бо бачу, як наші аматори щодня долають сотні великих і малих перешкод, щоб тільки займатися. Знаходять в собі сили підніматися і діяти задля результату. Добираються на репетиції у дощ, спеку, на візку чи пішки, стали відвідувати спортзал, аби покращити фізичну форму.
Вони для мене приклад не розкисати. Тому через день після операції я попри біль прийшла на святкування Дня театру, бо знала, що прийдуть вони. Нам подарували квіти, привітали, так аплодували, так вигукували, так дякували, видавали таку енергетику, що усі колеги на сцені плакали.
Якщо комусь із військових треба таке спілкування, приходьте до Театру корифеїв, будь ласка, ми завжди раді.
Проєкт «Мистецтво лікує» стартував у нашому Кропивницькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Марка Кропивницького на початку цього року. Вже 15 лютого ми представили глядачам спільні читання акторів театру та військовослужбовців, що перебувають на лікуванні, п'єси Марка Кропивницького «Дай серцю волю — заведе в неволю». Виступали в театрі, потім представили читання у військовому госпіталі. Результат так сподобався учасникам-військовим, що наступну роботу вони захотіли зробити повноцінною виставою — з рухом по сцені, побудовою мізансцен. Над цим зараз і працюємо.
Дехто із знайомих зізнався мені, що здивований продовженням безоплатних занять, бо думав, що це одноразова акція для галочки. Ми не збираємося давати задню. Будемо займатися, поки будуть охочі.
Захисники і захисниці говорять, що репетиції в театрі відволікають їх від фізичного болю при складних пораненнях, відновлюють психіку, дають стимул цікавитися життям у його різноманітті.
Радію таким корисним плодам моєї з колегами роботи. Коли чую від тих, хто пройшли АТО, воювали під час повномасштабного вторгнення: «Я живу завдяки вам» — я не можу передати свої емоції. Вдячна колегам і колежанкам за те, що завжди приходять на спільні репетиції з відкритими серцями, не стогнуть, не жаліють, спілкуються на рівних, у такий спосіб створюючи атмосферу довіри.
Я людина, якій не все одно. Мені завжди хочеться зробити більше ніж є. У театрі працюю 32 роки, зараз — артисткою драми, до цього 24 роки — артисткою балету. Маю режисерську освіту, хоча й не вищу, тому мені подобається займатися постановками. Моє особисте бажання допомогти йде зсередини, хочу віддати нашим героям і героїням за їхній щоденнний подвиг частинку себе. На початку повномасштабного вторгнення я різала овочі на сухі борщі для фронту, зараз не маю такої можливості за браком часу. Але в театрі займатися можу, тож роблю це для тих, хто висловив нам довіру і опановує під нашим керівництвом ази театрального мистецтва.
Розпочинати було страшнувато, а коли військові вперше прибули на репетицію, в горлі став ком. Та керівництво і колеги підхопили розмову, створивши дружню атмосферу, на другий раз було вже легше, а далі взагалі невимушено. Підкупає їхня справжність, у цих людей немає акторства в житті, їхні емоції непідробні.
Мої рідні: чоловік, троє дітей і мама підтримують мене в цій мистецько-волонтерській діяльності, бо знають, якщо я сидітиму вдома, то зав’яну, мені треба діяти, щоб відчувати себе потрібною.
Коли мені починають жалітися на життя, я вибухаю, бо бачу, як наші аматори щодня долають сотні великих і малих перешкод, щоб тільки займатися. Знаходять в собі сили підніматися і діяти задля результату. Добираються на репетиції у дощ, спеку, на візку чи пішки, стали відвідувати спортзал, аби покращити фізичну форму.
Вони для мене приклад не розкисати. Тому через день після операції я попри біль прийшла на святкування Дня театру, бо знала, що прийдуть вони. Нам подарували квіти, привітали, так аплодували, так вигукували, так дякували, видавали таку енергетику, що усі колеги на сцені плакали.
Якщо комусь із військових треба таке спілкування, приходьте до Театру корифеїв, будь ласка, ми завжди раді.
