Перед Різдвом Христовим в народі з повагою проводять Святу вечерю. З давніх-давен українці створюють в цей день образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі.

Святий вечір має чимало таємниць не тільки про народження Ісуса Христа.

Святвечір або багата кутя — день особливо теплий, радісний та родинний. За вікном холодна зимова ніч, а в будинку тепло і вся сім’я знову разом. 

Підготовка до Святої вечері перетворювалася на справжній ритуал. До цього свята завжди готувалися. Навіть ті родини, де були малі статки, прагнули, щоб їхній Святвечір відповідав визначенню «Багата кутя». А багатою називали її через те, що господиня мала приготувати дванадцять страв: узвар, горох, квасолю, смажену капусту, наліпити вареники з картоплею, приготувати картоплю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком. А головними атрибутами свята були кутя з товченої пшениці, узвар та книші.

Книш — житній, рідше пшеничний хліб з борошна тонкого помелу. З готового розчинного тіста зліплювали кругленьку паляничку і, вмочивши в олію ложку, надрізали нею по краю хлібини. Одержані «пелюстки» (п’ять чи сім) витягували загинами до середини хлібини й притискали ложкою. Іноді замість ложки брали маленьку чарочку, вмочували її вінця в олію й відтискали сім чи п’ять печаток, щоб олія затрималася в борошенцях. Під «пелюстками» часто начиняли смаженою на олії цибулею. 

Такі книші готували на свята, які випадали у піст (Святвечір, Благовіщення), на поминальні проводи. Книшами обдаровували колядників, з ними відвідували родичів і кумів, а діти носили їх своїм бабам-повитухам.

У цій багатій, але пісній вечері господиня представляла найголовніші плоди поля, городу і саду. Таким способом дякувала за врожай. І бажала на наступний рік таких статків.

Щоб встигнути все зробити, господиня в цей день ставала до печі дуже рано і майже не мала вільної хвилинки, хоча їй допомагали діти. Перед тим, як приготувати кутю, вдосвіта жінці потрібно було запалити «новий вогонь» як символ народження нового життя. Вона брала кремінь та кресало, що лежали під образами, хрестила їх і викрешувала цей вогонь. Кутя на «новому вогні» мала сприяти достатку в наступному році, а також допомагати берегти хату від злих сил.

У той час, коли господиня готує страви, господар порається по господарству. Всі члени родини повинні бути вдома. Великим гріхом вважали сваритися в цей день.

За уявленням українців, усі предмети, що мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сил. Ось і в турботах минув день. Коли вже сонце схилилося до заходу, господиня накривала стіл святковим білим вишиваним обрусом (скатертиною). Господар приносив сіно, з котрого робили кубельце, в яке ставили кутю. Українці вважали, що кутя має бути у новому горщику, який простоїть там всі різдвяні свята. Той, хто ніс кутю, при цьому мав казати: «Несу кутю на покутю, узвар на базар, а пироги на торги». Горщик з кутею накривали хлібом, посипаним сіллю.

Також у цей день урочисто до хати вносили дідух — сніп немолоченого жита з обжинкового або зажинкового снопа, який вносив до хати батько, і який символізував собою зв'язок з померлими родичами. Він і означав діда + дух = дідух.

За давнім віруванням, він є покровителем роду. Обряд внесення до хати дідуха надзвичайно величавий. Батько заносить його до світлиці та разом з усією родиною тричі обходить святковий стіл. Колись його ставили на покуті, нині на столі. Й стоїть він до Водохреща.

Форма дідуха в кожному регіоні України різна. Його вив’язували з вівсяних колосків у вигляді дерева, гілок на такому дереві має бути дванадцять, як і місяців у році чи апостолів Христових.
І та сама гілочка також складається з дванадцяти колосків.

Цей гордий і поважний дідух символізував, що і наступного року успішною буде праця на полі, що і його наступник буде таким же товстеньким та урожайним.

Гілки дідуха прикрашали кольоровими стрічками чи засушеними квітами. Дідух стояв в оселі протягом усіх різдвяних і новорічних свят.

До Різдва готувалися: мили і прибирали в оселях, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова і корм для худоби. Діти виготовляли святкові прикраси із соломи. Найпоширенішою прикрасою був павук — конструкція із соломи, прикрашена ангелами, кольоровими паперовими квітками, яку підвішували до стелі над столом. Під дією теп-
лого повітря та запаленої свічки павук повільно крутився, створюючи гру світла і тіней на стелі і стінах.

З тіста або глини виготовляли їжачків, за колючки слугували нарізані колоски або солома. Ними також прикрашали хату, підвішуючи по кутках на стелі.

Й до сьогодні зберігся звичай прикрашати вікна візерунками із соломи чи витинанками (сніжинками) з білого паперу. Їх, як і раніше, наклеюють на шибки або підвішують на віконні рами. Також хату прикрашають ангелами з паперу.

Голубів виготовляли з розмальованої яєчної шкаралупи, в якій з двох боків проколені отвори, куди вставляли крила з кольорового паперу. Дзьоб роблять з бджолиного воску. Голуб — християнський символ Святого Духа.

Дідух замінили ялинкою від часу правління Петра І, який насильно почав запроваджувати цей західний звичай. А загальноприйнятою традицією вона стала лише у ХХ столітті. Тепер її прикрашають скляними іграшками та розмальованими кульками. А колись червоними яблуками, горішками, загорнутими у фольгу, медяниками, витинанками з кольорового паперу, скляним намистом, розписаними яєчними шкаралупами, глазурованими пряничними місяцями, кониками, зайчиками й просто кружальцями. Оперізували ялинку хрест-навхрест строкаті гірлянди з мережива: білого, синього, рожевого. І було таке враження, що гості стоять на галявині в невеличкому лісі.

Найкращими ласощами для дітей були солодкі медяники. Випікати їх на різдвяні свята — давня традиція. Це запашні коржики з медом та прянощами у вигляді «миколайчиків», зірочок, місяця, ялиночок, листочків були і прикрасами не тільки на ялинку, а й для дідуха. Також приємним подарунком дітям під подушечку в день Святого Миколая, гостинцем колядникам і щедрувальникам.

Медівник готували так. Мед доводили до кипіння, гасили в ньому невелику кількість соди, додавали борошно (1 : 2) й місили у руках доти, доки тісто не більшало і не ставало м’яким. Потім клали на стіл, розкачували качалкою до товщини в палець й витискували спеціальними формами фігурки. Випікали на підсипаних крохмалем сухих листах у гарячій печі.

А ще до Різдва виготовляли різдвяний вінок. Такий образ сонечка дійшов до нас із глибини віків і має він різні форми. Різдвяний вінок кладуть на стіл під горщик з кутею. А виплітають його з житніх колосків.

З колосків пшениці, блискучого паперу і кольорових скелець виготовляли і Вифлеємську зорю. Вона символізувала собою зорю, яка, з’явившись на вечірньому небі, подала знак про народження Ісуса.

Перша зірка була природним сигналом розпочинати Святвечір. Але перш ніж сісти вечеряти, необхідно було вшанувати померлих предків. Після цього родина починала вечеряти. Починали вечерю в першу чергу з куті, а потім потрошку куштували всі інші страви, завершували трапезу узваром.

Після домашньої трапези та спілкування діти несли вечерю до хрещених батьків. Це був їхній святий обов’язок. Ті в свою чергу чекали їх з нетерпінням. Частували, обдаровували цукерками, грішми або спеціально приготовленими на цей випадок гостинцями.

Святвечір відомий також колядуванням. Першими бігали колядувати діти. Колядники ходили з зіркою або вертепом. Це невеличкий пересувний ляльковий театр, найчастіше у вигляді хати або церкви. Усередині його були ляльки, інколи вони рухалися по колу, або малюнки з різдвяними сюжетами.

А ще в цей вечір розігрували ігри з масками, що мали дохристиянське походження. Цей обряд називався «Водити козу». Веселого парубка одягали у вивернутий кожух, прикріплювали солом’яні роги. Коли господарі дозволяли колядникам «завести козу до хати», коза танцювала, співала, мекала та виробляла різні смішні «штуки». Люди вважали, «де коза ходить, там жито родить», «де коза ногою, там жито копою», «де коза рогом, там жито стогом». Це було своєрідне прикликання врожаю. 

За повір’ям, усе сказане в цей святковий вечір мало справдитися. Вважалося, якщо більше прийде колядників до господи, то краще житиметься в цьому році. За це їх щедро обдаровували. А коли в оселі була дівчина, то вона також обдаровувала кожного колядника яблуками та горіхами.

Український народ створив велику кількість різноманітних колядок.

Колядування — звичай давній, відомий в усіх слов’янських народів. У давнину воно мало магічний зміст. Про це існує така легенда.

Колись давно люди поклонялися Білобогу і Сонцю. Але не міг терпіти цього злий Чорнобог і пішов на брата війною. Стали вони битися. Коли перемагав Білобог, то наступала Весна. Все розвивалося, цвіло, птахи щебетали, люди співали і веселилися. А коло перемагав Чорнобог, то наставала зима. Вмирали дерева і квіти, люди ховалися по хатах. І все покривала темна холодна ніч. Тоді втрачало свою силу навіть Сонце. І саме в найдовшу ніч року Чорнобог посилав на землю підступного і хитрого Корогуна і наказував йому вкрасти Сонце і заховати його від людей в підземному царстві. Але Сонце не могло вмерти. Люди бачили, як скупавшись у водах, воно оживало, підіймалось знову, нове всесильне. І сила його прибувала з кожним днем.

Щоб підтримати своє світило, люди хором співали величальні Сонцю, всім небесним богам, місяцю, зіркам, дрібному дощику. Ті пісні люди звали колядками, бо Сонце в них мало ім’я Коляда. Всі раділи, поздоровляли одне одного, ходили від хати до хати, сповіщали всіх немічних, хворих, старих і дітей про відродження Сонця, про перемогу над темними силами. І на знак того носили священний вогонь, знак Сонця. І запалювали той вогонь у кожному домі. Пройшли уже тисячі років, люди забули цю дивну легенду, але зберегли цей прекрасний звичай колядування.