Спомин крізь роки...
- 16 грудня 2016, 16:49
Чорнобиль. Скільки б не минуло років, це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи в наших серцях. А особливо в тих, хто особисто побував у пеклі страшної аварії, хто своїми очима бачив страшну пустку порожніх вікон, вулиць і цілих населених пунктів. Одним із них є 60-річний олександрівець Леонід Саблюченко, який через півроку після аварії ліквідовував наслідки катастрофи.
— До Чорнобиля мене командирували відразу після новорічних свят в 1987 році. Тоді я працював старшим водієм у ПВПЧ-3 в м.Кропивницький (Кіровоград). Моєму колезі повідомили про відрядження до Чорнобиля, а він саме став батьком вдруге. Та й подумалось мені, поїду замість нього, я тоді ще був холостяком, а в нього сім'я, двоє дітей, нехай залишається з ними, він тут потрібніший. Так і зголосився на те відрядження. На збори мені дали 2-3 дні, за цей час саме встиг поїхати до батьків, сповістити про свій від'їзд, — згадує Леонід Саблюченко. Три місяці напруженої і виснажливої роботи чекало на нього в зоні радіоактивного забруднення.
— Перше враження від Чорнобиля було моторошним. Коли в’їхали до міста, побачили, що життя тут зупинилося, людей немає. Це просто жахіття — серед чорних будинків, наповнених людським скарбом, покинутим в авральному зборі, єдине, що залишилося, – це цілковита тиша й нестерпна пустка. А ще, я пам’ятаю, як перехоплювало подих, обличчя покривалося яскравою ядерною засмагою, нудило, хитало. Займалися ми не лише попередженням та гасінням пожеж, а й приводили території в належний стан, у вільний від бойового чергування час займалися ремонтом двоповерхової будівлі гуртожитку пожежних. Під нашим постійним контролем знаходилася нафтобаза та промислова зони. Щодня доводилося долати сотні кілометрів на бронетранспортері, виконуючи свої обов’язки, а коли в лісах та на полях зустрічалися осередки вогню, то не гребували їх ліквідовувати і підручними засобами. Після кожної зміни — обов’язкова лазня. В одні двері зайшли, все скинули, покупалися, вихід — через інші двері, де видавали весь новий одяг та уніформу. Усе, в чому приїхав, залишилося там, додому прибув у новому. Харчування було посиленим, воду вживали лише газовану в пляшках, і після зміни, і на роботі. Ніхто у той час про наслідки не думав. Це було справжнє випробування на витривалість людського духу та професійного обов’язку. Я пережив те, що міг не пережити, радію життю і дякую Богу, що виліз з того пекла. А своїм перебуванням у Чорнобилі, можливо, і допоміг комусь. Радіація ж не вибирає, пожежник ти чи правоохоронець, цивільний чи військовий. У той час я відчув всю нікчемність земного людського копошіння і став цінувати кожен прожитий день.
По приїзду додому мені дали посвідчення ІІ-ої категорії. Маю і кілька відзнак, серед яких Почесні грамоти та Подяки Міністерства оборони України.
Та перевірка на міцність — двобій з невидимим ворогом на Чорнобильській атомній електростанції та небезпечна служба пожежника наклали свій важкий відбиток. Як розповідає житель Олександрівки, спочатку здоров’я було нічого. А потім — хвороба за хворобою, доводилося підліковуватися в санаторіях по путівках. На пенсію вийшов раніше, здоров’я стало підводити. Сьогодні, коли вже минуло 30 років з дня чорнобильської катастрофи, хвороби все частіше даються взнаки. Але складні життєві випробування не зламали нашого героя — він і сьогодні працює та з радістю допомагає іншим, от тільки вкриті сріблом скроні постійно нагадують про пережите.
— Перше враження від Чорнобиля було моторошним. Коли в’їхали до міста, побачили, що життя тут зупинилося, людей немає. Це просто жахіття — серед чорних будинків, наповнених людським скарбом, покинутим в авральному зборі, єдине, що залишилося, – це цілковита тиша й нестерпна пустка. А ще, я пам’ятаю, як перехоплювало подих, обличчя покривалося яскравою ядерною засмагою, нудило, хитало. Займалися ми не лише попередженням та гасінням пожеж, а й приводили території в належний стан, у вільний від бойового чергування час займалися ремонтом двоповерхової будівлі гуртожитку пожежних. Під нашим постійним контролем знаходилася нафтобаза та промислова зони. Щодня доводилося долати сотні кілометрів на бронетранспортері, виконуючи свої обов’язки, а коли в лісах та на полях зустрічалися осередки вогню, то не гребували їх ліквідовувати і підручними засобами. Після кожної зміни — обов’язкова лазня. В одні двері зайшли, все скинули, покупалися, вихід — через інші двері, де видавали весь новий одяг та уніформу. Усе, в чому приїхав, залишилося там, додому прибув у новому. Харчування було посиленим, воду вживали лише газовану в пляшках, і після зміни, і на роботі. Ніхто у той час про наслідки не думав. Це було справжнє випробування на витривалість людського духу та професійного обов’язку. Я пережив те, що міг не пережити, радію життю і дякую Богу, що виліз з того пекла. А своїм перебуванням у Чорнобилі, можливо, і допоміг комусь. Радіація ж не вибирає, пожежник ти чи правоохоронець, цивільний чи військовий. У той час я відчув всю нікчемність земного людського копошіння і став цінувати кожен прожитий день.
По приїзду додому мені дали посвідчення ІІ-ої категорії. Маю і кілька відзнак, серед яких Почесні грамоти та Подяки Міністерства оборони України.
Та перевірка на міцність — двобій з невидимим ворогом на Чорнобильській атомній електростанції та небезпечна служба пожежника наклали свій важкий відбиток. Як розповідає житель Олександрівки, спочатку здоров’я було нічого. А потім — хвороба за хворобою, доводилося підліковуватися в санаторіях по путівках. На пенсію вийшов раніше, здоров’я стало підводити. Сьогодні, коли вже минуло 30 років з дня чорнобильської катастрофи, хвороби все частіше даються взнаки. Але складні життєві випробування не зламали нашого героя — він і сьогодні працює та з радістю допомагає іншим, от тільки вкриті сріблом скроні постійно нагадують про пережите.
