Легкоатлетка Тетяна Мельник: Оскільки залишилася у спорті — летітиму до своєї цілі
- 14 січня 2025, 10:32

Залишилася без тренера і не знала, продовжувати чи завершувати спортивну кар’єру. Та дала собі шанс — і змогла увійти до Олімпійської збірної та разом з командою показала хороший результат у змішаній естафеті 4х400 метрів, залишившись на 14-ій позиції, як і у відборі.
Про тренування під час широкомасштабної війни, підтримку від військових і найближчі спортивні плани говоримо з учасницею Олімпійських ігор в Ріо-де-Жанейро, Токіо та Парижі, майстринею спорту міжнародного класу Тетяною Мельник, уродженкою селища Олександрівки Кропивницького району, нині
киянкою.
— Тетяно, після закінчення Олімпіади в Парижі у медіа вийшов ряд матеріалів із схожими заголовками про «найгірший результат української збірної». Чи справді результат поганий?
— Насправді, такі заголовки маємо після кожної Олімпіади (усміхається). Як спортсмени намагаємося не звертати уваги на негатив і концентруватися на власній цілі і меті, але було б добре, щоб за такими побіжними твердженнями йшло тлумачення ситуації, і тоді становище українського спорту для широкого загалу не виглядатиме занепадницьким, а відображатиме реальну картину, яка насправді має позитивну динаміку попри все.
Дійсно, з кожною Олімпіадою загальна кількість спортсменів в українській збірній зменшується. На Олімпіаді 2024 року нас було 140, тоді як на попередніх змаганнях у Токіо — 155. Команда легкоатлетів у Парижі складалася з 25 спортсменів, порівняно з 44-ма у Токіо, але в той же час це було найбільше представництво України. Так відбувається, бо все складніше і складніше проходити відбір — результати у спорті стають все вищими і вищими. Рівень спортсменів у світі надзвичайно виріс. Якщо, наприклад, у 2016 році жінки в естафеті зі швидкістю в 51 секунду бігли у фіналі, то зараз у фіналі біжать зі швидкістю 49 секунд.
Про паризькі результати всієї збірної не говоритиму, а от про легку атлетику і біг зокрема скажу, що за останні три роки це був найкращий виступ в естафеті. На відборі наша команда була 14-та, в олімпійському забігу також стали 14-ми, підтвердивши свій рівень.

Тетяна Мельник
— Тож і в умовах війни спорт в Україні розвивається?
— Коли я приїжджаю за кордон на комерційні старти, це для мене просто вау-змагання, бо на них дуже-дуже багато глядачів. А для іноземців ці змагання звичайні, бо люблять так проводити час.
Наша країна знаходиться на етапі, коли спорт вчиться бути популярним. За останні два роки відбулися легкоатлетичні чемпіонати України з чудовою атмосферою, коли глядачі активно вболівали, брали у бігунів автографи.
Важливо, що на професійних «дорослих» змаганнях є забіги для дітей. Покоління маленьких спортсменів має зростати в такій атмосфері, щоб вона їх не лякала в майбутньому на чемпіонатах світу, Європи. В українській легкій атлетиці вже є дитячі ліги, тому цей вид спорту розквітає. Багато дітей стали шанувальниками і хочуть займатися саме легкою атлетикою. Приємно за цим спостерігати і не терпиться вже побачити результати, які будуть років через 10, бо це не швидкий процес. Особисто я маю традицію приходити раз на рік в свою рідну спортшколу в Олександрівці поспілкуватися з її нинішніми вихованцями та провести для них тренування.
Сподіваюся, що завдяки тим зусиллям, які зараз вкладають в українську легку атлетику, зросте рівень спортсменів. Бо, як вже казала, світові результати значно піднялися. А у нас окрім питань, які були раніше, — триває війна, і повноцінний розвиток галузі зупинений на роки. Але стараємося, щоб легка атлетика продовжувала існувати, бо, на жаль, завжди є місце негативному сценарію, коли український спорт може зникнути, адже тренуватися в умовах війни небезпечно і тяжко. На сьогодні багато спортсменів загинуло в цивільному житті, багато віддали своє життя, захищаючи країну в лавах Сил оборони.
У такий складний для країни час легкоатлетична галузь гідно виглядає на світовій арені: маємо нагороди, маємо юну зміну. Вірю, що вистоїмо і розквітнемо на повну.
— Чи зберігається увага світу до України?
— Так, на Олімпіаді до українських спортсменів було багато уваги. Ми давали інтерв’ю, щоб розповісти про Україну, на землях якої точиться широкомасштабна війна. Чесно розповідали, як тренуємося під обстрілами, а потім не можемо спокійно відпочивати та відновлюватися після тренувань, як це впливає на психіку.
Париж — це моя третя Олімпіада, на ній я насолоджувалася атмосферою. Це була така приємна зустріч спортсменів, а змагання були святом. Усе класно, круто, але серцем і душею я була в Україні, у думках — постійна небезпека і тривога за рідних, і від цього хочеться кричати. У них немає війни — і це незаперечний привілей.

— Поговорімо про ваші особисті досягнення.
Минулий рік був максимально насиченим: по вісім комерційних змагань на місяць, за вісім днів — чотири країни, що я не розуміла, де я прокидаюся. Доводилося згадувати (сміється). Маю спортивного менеджера, який займається організацією мого графіка. Оскільки спорт — це моя професія, то комерційні забіги — це заходи, де я бі́гом заробляю на життя, як пекар випіканням хліба чи кравець пошиттям одягу. Крім того, найвищі результати змагань у спортивному рейтингу додають бали до прямих нормативів, і їхня сума може важити при відборі на крупні змагання, як то Олімпіада, чемпіонат світу чи Європи, коли виступаємо українською збірною і представляємо країну.
Спортсмену складно тримати форму постійно, вона десь падає, десь піднімається. Я змогла втримати форму і завершити сезон без травм. Вдалося покращити власний результат порівняно з попереднім роком. Це хороший крок вперед, при цьому знаю, над чим мені потрібно працювати зараз. Бо початок 2024 року був для мене доволі суперечливим: продовжувати або завершувати спортивну кар’єру. Після травм і операцій розпочався тяжкий період. У мене була підтримка сім'ї, друзів, але з початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну я залишилася без тренера, який за станом здоров’я та з огляду на вік виїхав за кордон, і не відчувала професійної підтримки, була наче сама по собі і нікому не потрібною у професійному спорті. Взимку руки просто опускалися: тренувалася сама, не розуміла, куди рухатися. Я не бачила надалі якоїсь цілі, тримали тільки Олімпійські ігри. Закрилася в собі і сама з собою боролася. Тоді дала собі слово, якщо на чемпіонаті України проходжу відбір і потрапляю в національну команду, аби їхати на збір в Португалію, значить, продовжую. Якщо не проходжу відбір — закінчую.
Але подальші події просто перевернули все в моїй свідомості. Я зрозуміла, що тільки почала бігати на повну і все тільки розпочинається. Побачила, над чим треба працювати і як тренуватися, почала це впроваджувати — і результати значно покращилися, є потенціал для зростання. А найголовніше, я повірила в себе.
Закінчила свій сезон 4 вересня в Сербії, виступивши з другим, найкращим в сезоні, результатом. Відпочинок тривав місяць, після нього стартував новий сезон.
Багато хто зимовий сезон пропускає, бо забіги відбуваються в манежі, де круті віражі, тому можливі травми, від яких страждають коліна і спина. Я пропускати не буду. Сказала собі: давай, насолоджуйся, давай, бігай вже! Зараз таке відчуття, що мені просто дали нові крила і сказали: лети. Я поставила собі нову ціль і буду йти до неї.
Від моїх друзів і знайомих військових завжди отримую тільки підтримку. Здається, вони найбільше слідкують за моїми змаганнями, бо як тільки бачать допис, одразу щось запитують, уточнюють, просять покликання на трансляцію. У мене збережені фото, коли в них іде обстріл, а вони дивляться наш забіг на Олімпійських іграх. Значить, я на правильному шляху.
