Коли 24 лютого 2022 року дізнався новину про російське вторгнення, спочатку не вірив, що це відбулося. Але вже за декілька годин і я, і молодший брат Анатолій зв'язувалися з односельцями, вирішували, як діяти, щоб не допустити сюди ворога, бо вже з’явилася інформація про його десантування в наших краях. 

Хоч мені на той час було 59 з лишком років, разом з братом, молодшим за мене на 6 років, добровільно прибули до ТЦК 23 лютого, тиждень чекали на відправку, 7 березня вже були на Луганщині: населені пункти Нижнє, Світличне, Тошківка, Новотошківка, де стримували росіян, не даючи їм пройти прямою дорогою на Лисичанськ. 

Мій підрозділ 11 травня 2022 року потрапив в оточення, зверху нас накрили «Градами». Мені в ногу потрапив уламок снаряда. На жаль, загинув побратим, з яким ми разом виходили, але багатьом вдалося врятуватися. 

Та я ще не знав (бо на той момент ми воювали вже не разом), що 7 травня мій брат отримав поранення, несумісне з життям, — позаду нього розірвався снаряд, коли окупанти наступали на їхній ділянці фронту. Побратими під обстрілами вивезли його тіло з позиції, і ми змогли його поховати. На прохання його дітей, дружини, сусідів його іменем назвали вулицю в Олександрівці, де стоїть будинок наших батьків, в якому брат жив із своєю сім’єю.

Також добровольцем з 5 червня 2022-го у війську служив мій 36-річний син Олександр. Через майже 3 роки за станом здоров’я був демобілізований. 

Повертаючись до моєї історії. Коли перебував на лікуванні у кількох шпиталях, приглядався до персоналу, лікарів, спостерігав, як вони ставляться до людей. Після повернення додому вирішив віддячити їм і надіслав у кожний заклад для поранених мед, який у мене залишився з власної невеликої пасіки. Про відправки прозвітував публічно у соцмережах, після чого одних з місцевих підприємців запитав мене, чи не хочу я займатися волонтерством, бо маю довіру серед людей. Я спочатку не погоджувався, бо це велика відповідальність. А потім подумав, що проти окупанта вийшов — не побоявся, то що вже серед своїх боятися. Дію сам. Були пропозиції об’єднати зусилля, але я вирішив, що так простіше у звітності.

Відкрив волонтерську карту. Останнім часом поставив скриньки в кількох магазинах, коли є вільний час, виходжу на базар, де теж стою із скринькою. Про усі отримані гроші звітую, що купив та куди відправив. Маю зворотній зв'язок з підрозділами: військові надсилають фото або, за можливості, записують коротеньке відео. Моя сторінка у фейсбуці відкрита, там можна все передивитися і відслідкувати. 

На початку діяльності завдяки підтримці земляків з Олександрівської громади, жителів інших міст України та тим, хто проживає за кордоном, ми повністю забезпечили відділення одного зі шпиталів постільною білизною, мийними засобами, зручним спортивним одягом, футболками. 

Я завжди на зв’язку з військовими, яких знаю особисто, вони повідомляють мені про свої потреби. Серед них мій старшина, якого свого часу на Луганщині я вилікував від застуди знайденим на розбитій пасіці прополісом, за що той дав мені позивний Пасічник (усміхається). Поки забезпечення війська входило в належне русло, багато підрозділів просили придбати лопати, сокири, кирки, бензопили, плівку, медикаменти. Наприкінці минулого року бухгалтер зробив звітність по коштах за час моєї діяльності, то лише в грошовому еквіваленті вийшло понад пів мільйона гривень, а переданих в натуральній формі продуктів харчування, одягу, ліків і не обрахувати.

Останнім часом побачив, що на інструменти та ліки запитів майже немає. Тому зараз залишився тільки один госпіталь на Львівщині, якому допомагаю. У цьому році почав співпрацювати з Благодійним Фондом «Можемо Разом», відколи звернувся за одягом для поранених до його представниці в Олександрівці Катерини Бондаренко, тепер за потреби вона надає футболки, худі, медикаменти для цього медзакладу. 

Те, що зараз просять військові — це дрони, тож на них і зосередився. Придбав 12 дронів-камікадзе, які вже ефективно використали три підрозділи. Нещодавно придбав третій Мавік, 1300 доларів на який передала 13-річна Тетяна Пономаренко з Олександрівки, брат якої загинув у 2023 році під час виконання бойового завдання. Уже маю запит на потужний дрон вартістю 170 тисяч гривень. Він дуже необхідний тим, хто про нього клопоче, тож прошу долучатися усіх, хто може, бо тільки разом зможемо зібрати таку значну суму.

— Володимире, чи не плануєте зупинятися?

— Планую. Як тільки виборемо перемогу, наступного ж дня йду у відділення банку і закриваю картку. Залишки коштів передам комусь з ветеранів на допомогу, а може, придбаю саджанці дерев. Якось думав на згадку про ці часи дерева посадити. Поки ж щодня стурбований новинами з фронту і продовжую допомагати нашим захисникам і захисницям. 

Номер картки Приватбанку:  5168 7451 4972 2776