Як у Фінляндії світловодським волонтерам на пошиття евакуаційних нош збирають
- 19 квітня 2025, 10:09
Наталія Іконен із фінського Суоненйокі і Єлизавета Донець зі Світловодська на Кіровоградщині не знайомі особисто. Але перша організовує благодійні ярмарки, на яких фіни купують уподобані ними борщ та голубці, і в такий спосіб збирає гроші для підтримки українського війська, передаючи частину із заробленого у Світловодськ, волонтерському об'єднанню «Тепла справа». Друга очолює «Теплу справу» і разом з іншими волонтерками об'єднання вдячна за допомогу, адже запити з передової на евакуаційні ноші не закінчуються.
Про ідею проведення благодійних ярмарків та підтримку фінським народом України у протистоянні з Росією говоримо з Наталією Іконен. Далі — її пряма мова.
Про себе
Моє дівоче прізвище — Ткаченко, я родом з Вінничини. Навчаючись в Українському аграрному університеті в Умані, на ІV курсі приїхала до Фінляндії на практику збирати полуницю, де познайомилася з майбутнім чоловіком-фіном. Коли через два роки закінчила університет, переїхала до нього у Фінляндію, де живу 16 років у невеликому місті Суоненйокі на південному сході країни, яке славиться полуницею, а також великими ярмарками. Добре вивчила фінську, працюю в лабораторії молочних продуктів.
Як зустріла широкомасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року я була на роботі, коли зателефонував племінник, який давно живе у Фінляндії, і сказав, що в Україні розпочалася війна. Спочатку не повірила, бо не спостерігала за новинами, а потім у мене стався шок. Я телефонувала до рідних, друзів, знайомих, і, здавалося, була більше налякана, ніж вони, декілька днів безперестанно плакала.
Про початок допомоги Україні
28 лютого з України зателефонував мій другий племінник та повідомив, що мобілізувався і йде на війну. Ця новина мене остаточно зламала, і я заслабла так, що довелося брати лікарняний. Поки була вдома, написала в групу нашого міста оголошення про збір гуманітарної допомоги, хоча на той момент навіть не розуміла, що саме потрібно. На вечір люди принесли медикаменти, сухі пайки, але цього було недостатньо, щоб заповнити мікроавтобус для відправки в Україну. Я повторила оголошення. Наступного дня до нас стояла черга… Фіни казали:
Принесеного було так багато, що мені порадили попросити приміщення під склад. Його безоплатно надав приватний підприємець, і воно так само швидко заповнилося дитячими речами, підгузками, засобами гігієни та іншим. Після роботи до пізньої ночі я приймала та сортувала допомогу, яку згодом стали відправляти в Україну через організацію «Українці у Фінляндії». Мені подобалася така діяльність, вона була важливою для мене. Так з одноразового збору підтримка розрослася у часі на всю весну.
Про підтримку українців, які виїхали до Фінляндії
У березні до Суоненйокі приїхали перші українці, які вирішили покинути Україну через широкомасштабне вторгнення. Серед них була і багатодітна родина Скориків зі Світловодська. Люди приходили на наш склад і брали все необхідне: від дитячих сумішей до велосипедів. Багатьма я опікувалася як рідними: возила в лікарню, супроводжувала в магазин, горою стояла за них в усьому.
Коли в травні прибулих стало дуже багато, запровадила заявки: вони писали, що саме їм потрібно, а фіни приносили необхідне. А ще за власною ініціативою містяни згуртовувалися і повністю обставляли надане владою українцям житло. Коли приїжджі облаштувалися, склад ми закрили, припинилися і регулярні відправки в Україну, оскільки досить дорого коштує перевезення вантажів. Але ми продовжуємо збирати і надсилати військовим бокси з кавою, печивом, цукерками, шапками, рукавичками до Різдвяних свят, бо бачимо на фото радісні обличчя хлопців і дівчат, яких радує не так шоколадка, як те, що про них дбають. Фіни, які бачать ці фото, теж радіють, що змогли бути корисними. Переважно це пенсіонери, які добре пам’ятають розповіді своїх батьків про радянсько-фінську війну.
Як смачно готувати і збирати донейти на українське військо
Тим часом фіни взялися допомагати українцям опанувати себе в чужій країні і не почуватися чужими. Для цього організовували для них різного роду зустрічі, а в нашій міській лютеранській церкві готували чай і каву, щоб знайомитися за спільним столом. Мене зазвичай запрошували як перекладачку.
Якось пастор запропонував українкам спекти до чаю печиво. Скуштувавши його, запросив долучитися з випічкою до щорічного традиційного полуничного карнавалу, який відбувається в липні. Господині знову охоче відгукнулися, приготували купу смаколиків і, хоч продавали зовсім дешево, несподівано для себе вторгували 1200 євро, які передали на один із зборів в Україні.
Восени у мене виникла думка влаштовувати в церкві благодійну вечерю для фінів на знак подяки за їхню щиру підтримку України. З вимушеними переселенками ми приготували борщ, голубці, деруни, млинці. За щедре пригощання охочі задонейтили нам 800 євро.
Такі збори на українське військо через частування у різних форматах стали систематичними. Ми часто брали участь у різних заходах аж до травня 2024 року. На ярмарках у нас є своє місце, яке нам виділили організатори. Вони зацікавлені в нашій участі, бо привертаємо багато людей, які приїздять і з інших населених пунктів. Фіни так «підсіли» на наші страви, що навіть заздалегідь робили замовлення на шашлик, бо можна було і не встигнути (усміхається), та приходили з баночками і каструльками, аби взяти порцію додому. Такі заходи важливі й для популяризації України у Фінляндії. Так, куштуючи наш борщ, багато фінів дізнавалися, що це українська, а не російська страва, як вони завжди думали. Але не тільки смачна їжа їх приваблювала. У нашій ятці особлива атмосфера, у нас завжди весело: грає українська музика, дівчата бадьоро спілкуються між собою і з гостями, жартують, на відміну від спокійних фінів. Вони часто казали, що їм до нас приємно приходити, а дехто додавав, що захоплюються нашою силою духу: в нашій країні війна, а ми не здаємося, боремося, при цьому ще й випромінюємо позитив. А ми просто знаємо, для чого працюємо — допомагаємо захисникам і захисницям. Ті подяки з фронту неможливо читати без сліз...
Виручені кошти ділили порівну між наявними запитами, адже до того часу в кожної з українок був той чи та, хто долучився до війська і потребував допомоги. У Світловодськ ці гроші йшли на пошиття нош, яким займається волонтерське об'єднання «Тепла справа» під керівництвом Єлизавети Донець. Я з нею особисто не знайома, але тримаємо зв'язок через світловодську родину Скориків. Завжди отримуємо від Єлизавети звіти про придбані матеріали, що важливо для прозорості і довіри.
Влітку минулого року я відчула, що втратила сили і не приділяю уваги ні собі, ні родині. Помітила, що і фінансова допомога фінів почала знижатися, що зрозуміло на третій рік широкомасштабної війни в Україні. Крім того, наша активна спільнота не зареєстрована офіційно. Держава Фінляндія увесь цей час йшла на безпрецедентні кроки, дозволяючи працювати з грошима і гуманітарною допомогою без реєстрації і сплати податків. Вдячна за це, але вирішила обрати дозволений фінським законодавством варіант, коли раз на місяць можна влаштовувати щось подібне до виїзної кухні, за що не потрібно сплачувати податки. Тож ми збавили наш ритм. І ось 29 березня цього року відновили роботу в оновленому форматі, вийшовши на весняний ярмарок. Відгуками і фото про наше ярмаркування дехто поділився в соцмережах. Де й поділася моя втома, продовжуємо із землячками працювати у Фінляндії для перемоги України.
Моє дівоче прізвище — Ткаченко, я родом з Вінничини. Навчаючись в Українському аграрному університеті в Умані, на ІV курсі приїхала до Фінляндії на практику збирати полуницю, де познайомилася з майбутнім чоловіком-фіном. Коли через два роки закінчила університет, переїхала до нього у Фінляндію, де живу 16 років у невеликому місті Суоненйокі на південному сході країни, яке славиться полуницею, а також великими ярмарками. Добре вивчила фінську, працюю в лабораторії молочних продуктів.
Як зустріла широкомасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року я була на роботі, коли зателефонував племінник, який давно живе у Фінляндії, і сказав, що в Україні розпочалася війна. Спочатку не повірила, бо не спостерігала за новинами, а потім у мене стався шок. Я телефонувала до рідних, друзів, знайомих, і, здавалося, була більше налякана, ніж вони, декілька днів безперестанно плакала.
Про початок допомоги Україні
28 лютого з України зателефонував мій другий племінник та повідомив, що мобілізувався і йде на війну. Ця новина мене остаточно зламала, і я заслабла так, що довелося брати лікарняний. Поки була вдома, написала в групу нашого міста оголошення про збір гуманітарної допомоги, хоча на той момент навіть не розуміла, що саме потрібно. На вечір люди принесли медикаменти, сухі пайки, але цього було недостатньо, щоб заповнити мікроавтобус для відправки в Україну. Я повторила оголошення. Наступного дня до нас стояла черга… Фіни казали:
«Ми розуміємо вашу ситуацію, бо раніше воювали з Росією і знаємо, як це».
Принесеного було так багато, що мені порадили попросити приміщення під склад. Його безоплатно надав приватний підприємець, і воно так само швидко заповнилося дитячими речами, підгузками, засобами гігієни та іншим. Після роботи до пізньої ночі я приймала та сортувала допомогу, яку згодом стали відправляти в Україну через організацію «Українці у Фінляндії». Мені подобалася така діяльність, вона була важливою для мене. Так з одноразового збору підтримка розрослася у часі на всю весну.
Про підтримку українців, які виїхали до Фінляндії
У березні до Суоненйокі приїхали перші українці, які вирішили покинути Україну через широкомасштабне вторгнення. Серед них була і багатодітна родина Скориків зі Світловодська. Люди приходили на наш склад і брали все необхідне: від дитячих сумішей до велосипедів. Багатьма я опікувалася як рідними: возила в лікарню, супроводжувала в магазин, горою стояла за них в усьому.
Коли в травні прибулих стало дуже багато, запровадила заявки: вони писали, що саме їм потрібно, а фіни приносили необхідне. А ще за власною ініціативою містяни згуртовувалися і повністю обставляли надане владою українцям житло. Коли приїжджі облаштувалися, склад ми закрили, припинилися і регулярні відправки в Україну, оскільки досить дорого коштує перевезення вантажів. Але ми продовжуємо збирати і надсилати військовим бокси з кавою, печивом, цукерками, шапками, рукавичками до Різдвяних свят, бо бачимо на фото радісні обличчя хлопців і дівчат, яких радує не так шоколадка, як те, що про них дбають. Фіни, які бачать ці фото, теж радіють, що змогли бути корисними. Переважно це пенсіонери, які добре пам’ятають розповіді своїх батьків про радянсько-фінську війну.
Як смачно готувати і збирати донейти на українське військо
Тим часом фіни взялися допомагати українцям опанувати себе в чужій країні і не почуватися чужими. Для цього організовували для них різного роду зустрічі, а в нашій міській лютеранській церкві готували чай і каву, щоб знайомитися за спільним столом. Мене зазвичай запрошували як перекладачку.
Якось пастор запропонував українкам спекти до чаю печиво. Скуштувавши його, запросив долучитися з випічкою до щорічного традиційного полуничного карнавалу, який відбувається в липні. Господині знову охоче відгукнулися, приготували купу смаколиків і, хоч продавали зовсім дешево, несподівано для себе вторгували 1200 євро, які передали на один із зборів в Україні.
Восени у мене виникла думка влаштовувати в церкві благодійну вечерю для фінів на знак подяки за їхню щиру підтримку України. З вимушеними переселенками ми приготували борщ, голубці, деруни, млинці. За щедре пригощання охочі задонейтили нам 800 євро.
Такі збори на українське військо через частування у різних форматах стали систематичними. Ми часто брали участь у різних заходах аж до травня 2024 року. На ярмарках у нас є своє місце, яке нам виділили організатори. Вони зацікавлені в нашій участі, бо привертаємо багато людей, які приїздять і з інших населених пунктів. Фіни так «підсіли» на наші страви, що навіть заздалегідь робили замовлення на шашлик, бо можна було і не встигнути (усміхається), та приходили з баночками і каструльками, аби взяти порцію додому. Такі заходи важливі й для популяризації України у Фінляндії. Так, куштуючи наш борщ, багато фінів дізнавалися, що це українська, а не російська страва, як вони завжди думали. Але не тільки смачна їжа їх приваблювала. У нашій ятці особлива атмосфера, у нас завжди весело: грає українська музика, дівчата бадьоро спілкуються між собою і з гостями, жартують, на відміну від спокійних фінів. Вони часто казали, що їм до нас приємно приходити, а дехто додавав, що захоплюються нашою силою духу: в нашій країні війна, а ми не здаємося, боремося, при цьому ще й випромінюємо позитив. А ми просто знаємо, для чого працюємо — допомагаємо захисникам і захисницям. Ті подяки з фронту неможливо читати без сліз...
Виручені кошти ділили порівну між наявними запитами, адже до того часу в кожної з українок був той чи та, хто долучився до війська і потребував допомоги. У Світловодськ ці гроші йшли на пошиття нош, яким займається волонтерське об'єднання «Тепла справа» під керівництвом Єлизавети Донець. Я з нею особисто не знайома, але тримаємо зв'язок через світловодську родину Скориків. Завжди отримуємо від Єлизавети звіти про придбані матеріали, що важливо для прозорості і довіри.
Влітку минулого року я відчула, що втратила сили і не приділяю уваги ні собі, ні родині. Помітила, що і фінансова допомога фінів почала знижатися, що зрозуміло на третій рік широкомасштабної війни в Україні. Крім того, наша активна спільнота не зареєстрована офіційно. Держава Фінляндія увесь цей час йшла на безпрецедентні кроки, дозволяючи працювати з грошима і гуманітарною допомогою без реєстрації і сплати податків. Вдячна за це, але вирішила обрати дозволений фінським законодавством варіант, коли раз на місяць можна влаштовувати щось подібне до виїзної кухні, за що не потрібно сплачувати податки. Тож ми збавили наш ритм. І ось 29 березня цього року відновили роботу в оновленому форматі, вийшовши на весняний ярмарок. Відгуками і фото про наше ярмаркування дехто поділився в соцмережах. Де й поділася моя втома, продовжуємо із землячками працювати у Фінляндії для перемоги України.
