Благодійну організацію «Благодійне товариство "Берегиня України"» ми з однодумцями утворили в
2015 році, щоб на другий рік російсько-української війни допомагати воїнам, надаючи психологічну допомогу, консультуючи по грантових заявках, щоб вони рухалися по життю самостійно і реалізовувалися.

У 2017-му я пішла працювати психотерапевткою у Кропивницьку центральну районну лікарню. Там на власні очі побачила, в якому вкрай складному психологічному стані повертаються з фронту наші захисники і захисниці. Досвід дав мені розуміння, наскільки необхідними в нашій країні будуть реабілітаційні центри.

Організація продовжувала працювати з військовими і цивільними, дорослими і підлітками. Ми виводили захисників і захисниць, які повернулися з фронту, із складних психологічних станів, готували матеріали по розвитку особистості, працювали над культурними проєктами з відновлення духовної спадщини України, утворили «Школу політичної еліти» та інше. 

Лютий 2022-го скосив нас усіх. Але вже з березня і по травень включно я з колегами як волонтери працювали в зоні бойових дій, допомагаючи проводити евакуацію цивільних та надаючи гуманітарну допомогу. Знову новий досвід підтвердив: без психологічної реабілітації нашому суспільству не обійтися. Треба велика кількість спеціалізованих закладів, зокрема і тому, що людина не може відновитися швидко, для цього потрібен час і простір.





Мій син — сапер. Вранці, в обід, і ввечері я думками поруч з ним. Почуваюся некомфортно тут, бо знаю, що воїнам некомфортно там. І весь час в голові думка: як я можу допомогти. Тож повернулася до своєї ідеї реабілітації і вирішила її втілювати.

Ідея проєкту полягає в тому, що це буде не класична клініка, а затишний будинок, де ветерани і ветеранки знайдуть захист, любов, повагу, розуміння. Ми, цивільні, маємо їм це дати, бо на фронті вони у більшості втратили майже всі навички мирного життя. Наприклад, коли вчорашні бійці повертаються і об'єднуються зі своєю родиною — усім складно. Я психологиня, до мене звертаються жінки: «Я його не розумію», і чоловіки кажуть: «Я їй говорю одне, а вона мені відповідає зовсім інше». Це так, бо люди тривалий час жили в різних середовищах: вона хвилювалася і чекала, але вдома, в достатньому комфорті, він був в тій зоні, де щохвилини небезпека. Тож ми запросимо ветеранів та за бажанням їхні родини в наш будинок, де вони зможуть жити певний час і працювати над нормалізацією душевного та фізичного стану. 

У проєкті задіяні три локації, кожна з яких має свою роль.

Перша локація — це сам Центр психологічної реабілітації. Він складається з трьох корпусів загальною площею 1200 м2. Один з них — поліклінічний. У ньому розмістяться спортивний зал, масажні кабінети, обладнання для гідротерапії, — щоб працювати над тілом. Щоб відновити душевну гармонію, ми запропонуємо музичну кімнату, камінну залу. Другий корпус — для проживання клієнтів і персоналу. Третій — для комерційної складової проєкту. Наш заклад матиме приватну форму власності, тож має сам себе забезпечувати. Підкреслю, що реабілітація ветеранів відбуватиметься безоплатно, ці люди вже заплатили своїм здоров’ям. Але будуть платні послуги для інших категорій клієнтів, бо комунальні послуги, харчування потребують грошей, тож будемо їх заробляти.

Друга локація — Будинок ветерана. Це двоповерховий дім площею 370 м2, це який знаходиться приблизно в кілометрі від поліклінічного відділення. Дехто з військових з інвалідністю залишаються сам на сам з проб-
лемою і потребують опіки, там їх чекатимуть зручні кімнати і персонал. Це не тяжко, як дехто каже мені, а за честь — доглядати за людьми, які захищали нас.

Третя локація — релакс-зона в сусідньому селі. Місцина без метушні та шуму вулиць, натомість — з плюскотом води в ставку та шерхотінням дерев, щоб відновитися за допомогою природи. 



Місце для першої локації, Центру психологічної реабілітації, допомогли підібрати в селищній раді на початку минулого року. Земельна ділянка під об’єктом на сьогодні знаходиться у нас в оренді, в подальшому хочемо її приватизувати. Щоб мати право власності на будівлі, поступово викупляємо частки у попереднього власника, бо одразу це зробити для нас нереально фінансово. Поки оформлюємо документи, з місцевою владою ніяких перемовин про співпрацю не розпочинали, це у планах. 

Подвір’я поросло чагарником та було захаращене. З нього ми вивезли 22 КрАЗи сміття, розпочавши роботи у травні минулого року. 

Одна з будівель — 1917 року забудови, її вік говорить сам за себе. За радянських часів у ній діяв Будинок престарілих, тоді Будинок побуту, потім інші установи, які майно використовували, але не вкладали в нього. Тут міцні стіни, але не було води, каналізації, електрики. Ми повністю вичистили перший поверх, зчистили штукатурку, зняли стару прогнилу підлогу, на її місце уклали під заливання цементом зібране на подвір’ї каміння, підвели воду й електрику, розпочали вести каналізацію. 



Робимо все за власні кошти, деякі матеріали і послуги нам надавали безоплатно. Підготовчі роботи виконували теж самі. У нашій благодійній організації 350 волонтерів, більшість з них — чоловіки, які приїздили і працювали на об’єкті. Але майже всі вони на сьогодні у війську: тих, хто працюють в тилу разом зі мною — п'ятеро.

Перекрити дах влітку минулого року коштувало 570 тисяч гривень, щомісяця суми значно зростають, а в нас на банці тільки 20 тисяч. Збирати тяжко, потрібен меценат, який одномоментно закриє питання. Вікна замовлені, є меблі, але нічого робити не можемо, поки згори тече.

Розраховую, для завершення знадобиться ще один рік. Потенційний персонал є, фахівці чекають тільки дзвінка, але поки запрошувати немає куди.

В цей проєкт я вже вклала багато свого часу, грошей та енергії. Та прошу рідних і знайомих не жаліти мене, бо це моя місія, на яку я сама зголосилася і роблю. Розуміння того, що хлопцям і дівчатам в окопах набагато некомфортніше, є моєю пігулкою для того, щоб робити з нічого щось. Я ще молода людина, я маю руки і ноги, тож допоможу тим, хто захищав мене, хто забезпечив мені сон, спокій, можливість бачити своїх дітей. 

Кожному герою й героїні, кому допомагали і продовжуємо допомагати необхідним, бо потреби на фронті нікуди не зникли, кажу: «Ми вас тут чекаємо!» І в отриманих голосових чую: «Ваші слова нас тримають».