Трохи історії. Колісний трактор «Універсал» до війни виготовляв ленінградський завод «Червоний путилівець», а з 1944 по 1955 рік — Владимирський тракторний завод (ВТЗ). На красносілківському тракторі немає позначки про рік виробництва, утім є клеймо «ВТЗ». Як пише у своїй книзі краєзнавець Анатолій Дейнеко «Село наше Красне…» та розповідають старожили, одразу після визволення села (14 січня 1944 року) його жителі взялися до відбудови Красносілки, найбільше вкладаючи у сільське господарство. Хоч і обробляли землю в основному використовуючи коней та корів, та діяли і моторно-тракторні станції. Достеменно відомо, що першим на цьому тракторі працював житель села, механізатор Захарій Михайлович Пшик.

Ціною щоденної праці людей збирали хороші врожаї, а у 1951 році колгосп уперше нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. 10 вересня 1965 року трактор приїхав з поля, тракторист обмів його віником, під’їхав кран і поставив залізного трударя на постамент. Покидав він його лише один раз: у листопаді 1985 року, коли пам’ятку транспортували в Олександрівку для участі у параді.

Ідея відновлення. — Я такі трактори бачив на картинках та декілька разів у музеях, але ніколи в житті не чув, як вони працюють, тим більше, ніколи не стикався з ремонтом подібного механізму, — розповідає один з ініціаторів відновлення роботи «Універсала» — заступник директора підприємства Микола Камишов. — Ми усім колективом ухвалили рішення зробити збережений екземпляр давньої техніки знову робочим, адже раніше у селі багато людей працювало на тракторах, тому їхнім дітям і онукам було б приємно, що пам’ять про їхніх рідних житиме. Окрім ностальгії ентузіастам-фахівцям цікаво було розібратися, як працює техніка, що суттєво відрізняється від сучасної, і запустити механізм, а не просто пофарбувати корпус і поставити агрегат на місце.

Робочий процес. Отож, ми розпочали. В остові трактора було багато сміття, але що нас вразило: коли розібрали двигун і протерли ганчіркою поршневі гільзи, то побачили, що вони блищать! Цікаво, що усі кермові і поперечні тяги у тракторі не виточені чи розкатані, а ковані, тобто круглими їх робили молотом, а не на станку. Подальша розборка показала, що 99% усіх деталей начинки трактора збереглися, тому ми все зняли, помили, змазали і поставили назад. І це зважаючи на те, що 55 років він стояв під сонцем і дощами! Ми лише замінили радіаторну решітку, поставили на поршні замість зношених два верхніх кільця, які виготовили самі, бо знайти саме такі нам не вдалося. Але все ж змусив нас поламати голову двигун. Річ у тому, що у ті часи була технологія виготовлення шатунів без вкладишів, натомість шатуни наплавляли бабітом. Через це тракторист раз на зміну під відкритим небом (бо польові стани знаходилися у полі), залазив під трактор, спускав масло, робив підтяжку підшипників і знову заливав масло. Так ось щодо наплавлення бабітом. У підручниках усе написано: що треба робити, які реактиви застосовувати, але ми і бабіт знайшли, і придбали усі реактиви, а реакція не виходить: випадає осад. Почали вивчати, де така технологія застосовується сьогодні, і з’ясували, що на залізниці: вагонні колеса теж наплавляють. Ми поїхали у Знам’янку до однокласника і друга головного інженера нашого підприємства Віктора Балдовського — інженера Андрія Мельника, який порадив знайти нам саме «дідівські» реактиви. Нам вдалося їх роздобути — і реакція миттєво відбулася.

Для того, щоб підібрати колір фарби, ми вивчали інформацію в інтернеті, окрім того я телефонував на теперішній Владимирський двигунно-тракторний завод і працівники спеціально ходили в архів, щоб знайти її опис. Тоді вона називалася молоткова — синій з чорним кольори. Така зараз не продається, тому ми самі змішували фарби і впевнені, що досягли оригінального, первісного кольору. До речі, у музеї підприємства стоїть такий трактор, але він — не робочий!

Запуск. І ось ми дійшли до фінального етапу — запуску. 1 лютого 2020 року. Дев’ята вечора. Стоїмо у майстерні: я (Микола Камишов), Віктор Балдовський, який здійснював усю методичну та технічну частини роботи, і механізатор Ігор Мішустін, який займався зовнішнім виглядом машини, знявши до чистого металу сім шарів фарби. Я кажу: «Ну що, давайте будемо пробувати. І не підемо, поки не заведемо!» Регулюємо-регулюємо, а запустити двигун не можемо. Віктор Миколайович говорить: «Пригадую, в інституті ми вчили, що спочатку на магнето треба спіймати полярність, а вже потім виставляти зазор». І як тільки ми це зробили — трактор запрацював! Описати нашу радість бракне слів. Щоб ви розуміли, Ігор на радощах стрибав до стелі. Дату запуску ми записали на стіні ангару вуглиною.

Післясмак успіху. З моменту, як трактор зняли з п’єдесталу, до моменту, коли він своїм ходом виїхав із бокса, минуло два роки, з них рік він просто чекав, бо за польовими роботами не було часу приступити до ремонту. Чистий термін безпосередньої реставрації — три місяці.
Більше пів століття трактор стояв на постаменті. Чому його не відремонтували раніше? Бо тоді у господарстві ще були люди, які працювали на ньому і сприймали його як звичайну річ. А от час перетворив його на історію. Тепер ми його так і називаємо: пам’ятник.

Норма виробки цього трактора у 23 кінські сили — 4,2 га за зміну, а фактично обробляв він 7,5-7,8 га. Сучасний Т-150 сьогодні оре норму 8 га. Тобто ті самі площі, що ми обробляємо сьогодні сучасною комп’ютеризованою технікою, оброблялися у середині минулого століття цим «Універсалом» та іншими подібними тракторами. Тож можна уявити, скільки трудозатрат лягало на цю машину і на тракториста (а на рівні з чоловіками працювали жінки), щоб провести польові роботи в строк! Тому й ночували трактористи в полі, а як інакше було встигнути. Десять років тому одна з кіностудій пропонувала за красносілківський трактор п’ять тисяч доларів, зараз ця ціна у десять разів вища, але наш «Універсал» — це не комерційний проєкт, це пам’ять. Не на цьому, але на такому ж тракторі, який не мав кабіни, а сидіти треба було на металевому сидінні, працювала Людмила Гаврилівна Мішустіна — бабуся механізатора Ігоря Мішустіна, який працює зараз на новітньому тракторі Fendt, що управляється за допомогою комп’ютера і датчиків. Більшість рідних нинішніх працівників нашого підприємства теж працювали у колгоспі, віддаючи свої сили важкій роботі на землі. Тому немає такої ціни, яку можна було б віддати за наш відновлений трактор.

Що далі? Звісно, хоч трактор і працює, у поле ми його не відправлятимемо, нехай працюють його комп’ютеризовані онуки. Нещодавно приїжджали відвідувачі, які попросили подивитися на трактор, який «стоїть на постаменті». Ми відповіли, що його там більше немає, до того ж тепер він їздить, чим надзвичайно здивували гостей. Незабаром ми знайдемо для нього підходяще місце, щоб наш «Універсал» був захищений від сонця і вологи, і напишемо: «У пам’ять тих поколінь, які обробляли цю землю». Нехай люди приїжджають у Красносілку, дивляться на цей трактор-ветеран та згадують тих, хто на ньому працював, і тих, хто його відновив.

Тетяна Юганова