Читайте нашу розмову з Іриною Кондратовою, яка відбулася телефоном з кількома перервами через сирени.

Хочу рятувати людей, як героїня фільму Таня

Я народилася і виросла у Харкові. У роду медиків не було, але з 11 років, після перегляду фільму про молоду науковицю Тетяну «Відкрита книга» за Веніаміном Каверіним, я знала, що буду лікаркою. Закінчила педіатричний факультет за спеціалізацією дитячий анестезіолог-реаніматолог тодішнього Харківського медичного інституту. (На цьому моє навчання не закінчилося: я отримувала ще декілька різних медичних спеціалізацій та другу вищу освіту в галузі державного управління). Наприкінці третього курсу пішла працювати медсестрою у дитячу реанімацію і з того моменту більше не сумнівалася, яким саме лікарем бути, тож і інтернатуру вступила на дитячу анестезіологію та реаніматологію. Дванадцять років працювала лікаркою-ординаторкою в дитячій реанімації, потім вступила до аспірантури, захистила дисертацію і є кандидаткою медичних наук, доценткою, працювала на кафедрі педіатрії та неонатології Харківського національного медичного університету, допоки у 2011 році не стався національний проєкт «Нове життя – нова якість охорони материнства та дитинства», в ході реалізації якого було вирішено у кожному місті-мільйоннику збудувати перинатальні центри третього рівня за існуючими на той час європейськими стандартами.

Мене запросили взяти участь у розробці проєкту як консультантку, а коли у Харові відкрили такий центр – очолила його, бо це була велика мрія мого життя: створити з нуля й організувати діяльність великої служби, а не лише займатися маленькою ділянкою роботи. Так з 2012 року я є керівницею центру і продовжую працювати дитячою анестезіологинею у відділенні, де виходжують малюків.

Що таке перинатальний центр

Це такий особливий пологовий будинок для вагітних, які мають різні хронічні захворювання, на фоні яких жінка вирішує виношувати вагітність (екстрагенітальна патологія) або якщо є ризик передчасних пологів і появи недоношеного немовляти. Такі жінки, а після народження і їхні малюки є нашими пацієнтами.

Півтора року тому, з медичною реформою, ми відкрили жіночу консультацію, де спостерігаємо жінок від того часу, як вони бажають завагітніти, і до пологів, а якщо є якісь проблеми, виходжуємо немовлят. Крім того, наш центр входить до складу багатопрофільної обласної клінічної лікарні, де є всі спеціалізовані відділення для будь-якої патології, яка може бути у жінки. Усі наші успіхи виношуваності у вагітних з високим ступенем ризику добре вирішуються саме завдяки такій співпраці. Також маємо три відділення для новонароджених: для дітей, у яких все добре; реанімацію, де ми виходжуємо новонароджених з вагою від 500 грам; відділення постінтенсивного спостереження, де перебувають малюки, які вже навчилися дихати самостійно. Після виписки діти, що мають проблеми зі здоров’ям, спостерігаються до трьох років у катамнестичному центрі, де з ними працюють лікарі вузьких спеціальностей. Не всі перинатальні центри в Україні мають таку структуру, але нам вдалося отримати саме таку наповненість.

У 2018 році ми запросили в Україну американських та польських професорів, які провели незалежний міжнародний аудит усієї служби. Я теж брала участь у цій перевірці, ми тоді проїхали по десяти закладах країни. І тоді харківський центр, разом з київським та житомирським, були визнані найкращими, бо все відповідало міжнародним протоколам і стандартам. На базі нашого центру тоді проводилися тренінги із залученням іноземних професорів.

Я підтримую стосунки з колегами як з України, так і з різних країн світу. Навіть збираю міжнародні консиліуми, коли за допомогою інтернету прошу прокоментувати якийсь складний випадок.

Як у нас все влаштовано

Центр розрахований на 140 ліжок. У реанімації новонароджених – 6 ліжок, але до початку повномасштабних воєнних дій приймали 8-9 немовлят, загалом – близько трьох тисяч пологів на рік. У колективі працюють понад 200 осіб: акушери-гінекологи, неонатологи (ті, хто займаються новонародженими), дитячі реаніматологи, медсестри, серед яких є акушерки, спеціальні медсестри, які знаються на реанімації новонароджених, а також ціла служба реабілітологів: офтальмологи, невропатологи, ерготерапевти, фізичні терапевти, лікарі УЗД, кардіологи, кардіохірурги, нейрохірурги, генетики, бо якщо дитина дозріває не в маминому животі – це має певні наслідки, тож ці вузькопрофільні фахівці гуртуються навколо проблем ось цих найменших новонароджених. На роботу до нас попасти непросто акушерам-гінекологам, бо в країні завжди було перевиробництво лікарів цієї спеціальності – їх більше за потребу, а от неонатологам потрапити просто, бо зазвичай на цю роботу ніхто не хоче йти через її складність, тим більше, останні два роки в Україні відмінена інтернатура по неонатології та дитячій анестезіології, тож після закінчення війни на нас чекає вирішення цього серйозного питання.

Спілкуюся з кожним при прийомі на роботу. Я пройшла в медицині усі щаблі: санітарка – медсестра–лікарка– керівниця, тож чітко розумію, які уміння і навички мають бути у працівників на кожному з рівнів, і як їх вчити новому. Ключові моменти при співбесіді: для медсестри – таблиця множення і вміння складати пропорцію, бо без цього не розрахуєш, скільки необхідно ввести препарату, а для лікаря – комунікація і вміння проявляти емпатію. Усе інше – потім. За географією наші працівники переважно жителі Харківщини, а останніми роками і ті, які виїхали з Луганщини та Донеччини, дехто приїхав до нас з Полтавщини, з Кіровоградщини немає нікого.

Після реформи і появи Національної служби здоров'я України, коли почали оплачувати пакет «Пологи» і пакет «Неонатологія», усе передбачене умовами Договору з НСЗУ ми купували за бюджетні гроші, те ж, що не входило в Національний перелік, були змушені, як і всі, замовляти пацієнтам. Заробітну плату ми теж отримуємо від НСЗУ. Як ви знаєте, вона суттєво збільшилася, і це добре, але, з іншого боку, це зрівняло усіх медиків, бо, скажімо, лікар з колосальним досвідом і надзвичайною самовіддачею і людина на першому році роботи не можуть отримувати однаково – це абсолютна соціальна несправедливість.

Після відкриття, з 2012 року, ми приймали жінок з екстрагенітальною патологією і передчасними пологами з Харківщини, а з 2014 року – з Луганської та Донецької областей, бо з початком АТО пацієнтки з підконтрольних Україні населених пунктів втратили можливість туди звертатися – їхні центри знаходяться на тимчасово окупованій території. Щороку 10-15% наших пацієнток були саме з цих областей. Тому коли у соцмережах росіяни мені писали у коментарях своє славнозвісне: «Де ви були останні вісім років, коли бомбили Донбас», у мене завжди для них була відповідь, де я була, чим займалася і звідки я знаю, хто кого бомбив.

Десятиріччя закладу було під інтенсивними обстрілами

За 10 років у нашому центрі народилося 25 тисяч дітей. У дитячій реанімації розміщене велике панно, а в холі основного корпусу – величезна стіннівка з фото, на котрих усі ми й усі наші новонароджені. Ці життєрадісні матеріали ми підготували до п’ятиріччя закладу і думали оновити до десятиріччя.

Другого березня центру виповнилося 10 років. Ще у січні ми планували урочистості, натомість 1 і 2 березня у Харкові були одні з найстрашніших днів з початку російської агресії.

Перші вісім тижнів я ні разу не була вдома

Для Харкова усе розпочалося о 5:13 ранку 24 лютого – одразу декілька районів зазнали ракетних обстрілів, і було зрозуміло без усіляких пояснень, що це війна. Спочатку був загальний жах і паніка. На стресі збільшилася кількість пологів, ніхто з жінок не розумів, їхати чи залишатися. Усі наші пацієнтки вирішили прибути до нас і перебувати тут. Нам теж слід було швидко ухвалювати управлінські рішення: кого залишати, кому рекомендувати виїжджати у більш спокійні місця, що робити з дітьми, які самостійно не дихають і залежать від спеціального обладнання – їх ні на хвилину не можна від’єднувати від апаратів. У різний спосіб ми намагалися зробити перебування і нас, і пацієнтів безпечним, але усе відносно. Основна проблема, як і у більшості, ми не маємо справжнього бомбосховища. Друга проблема, яка теж є нашою національною особливістю, що усі операційні та реанімації розміщені на останніх поверхах будівель, які руйнуються у першу чергу у світі так давно вже не роблять.

Ми вирішили так: спустити відділення з високих поверхів на нижчі. Щодо підвалу, то ми сходили туди 25 лютого, навіть знесли дитячі ліжка. Але це звичайний підвал без нормальної вентиляції та елементарних умов, куди зійшлася вся лікарня. Коли я спустилася туди просто подивитися на ситуацію і побачила очі пацієнток, то залишилася з ними. Що я їм тільки не розповідала! Казки, анекдоти, вірші читала, спочатку чужі, потім сказала: «Я теж пишу» – і читала власні. Коли ми зрозуміли, що немає сенсу перебувати там і я піднялася нагору – одяг на мені був мокрий, не тому, що було жарко, а тому, що я три години не замовкала, бо розуміла, що поки я говорю, вони хоч трохи заспокоюються. З дітьми було ще складніше, адже коли з підвалу ми їх підняли нагору, вони почувалися дуже погано. Тому ми вирішили, що більше спускатися не будемо.

Одночасно у закладі перебувала невелика кількість пацієнток. Тих, хто народжували без проблем, виписували в той же день або максимум на наступний, після кесаревого розтину – через день або максимум два, усім ми давали власні номери телефонів і просили повідомляти про найменші проблеми. Це не характерно для України, ми тримаємо жінок довше, але нічого страшного не відбулося, кількість ускладнень не зросла. На одній з нарад з НСЗУ я сказала, що після закінчення бойових дій нам слід буде переглянути українські протоколи, бо в Америці, наприклад, виписують через шість годин після пологів.

Мій окремий біль – персонал. У мене виїхало 70% акушерів-гінекологів, дитячих лікарів залишилася половина. Багато хто навіть не написав повідомлення. Частина з них повернулася через пару тижнів. Найбільше вразила колега, яка прибула на початку березня з Полтавщини. На моє питання, чому повернулася, вона відповіла, що в неї закінчилася відпустка і вона, як і має бути, вийшла на роботу, та й допомога потрібна. Тоді я розплакалася вперше від початку війни. Медики – військовозобов’язані, про це відомо кожному з нас, адже ми проходимо воєнну кафедру і маємо воєнні квитки, тому як можна залишати робоче місце, особливо хірургічним спеціальностям – я досі не розумію.

Оскільки подібне ми пережили у 2014 році, тому швидко придбали запас необхідних ліків і в цілому були забезпечені. Через місяць почала надходити міжнародна гуманітарна допомога, тож зараз пацієнти не закуповують нічого.

Додому з 24 лютого я потрапила тільки через вісім тижнів. Питання про виїзд з Харкова для мене не стоїть. Родичі з різних куточків України спочатку дошкуляли дзвінками з питаннями, чому я не виїжджаю. На що я відповідала усім однаково: «Я ніколи не покину своїх дітей». Хоча я визначила свою червону лінію: я не залишуся з вагітними та новонародженими в окупації, у мене відпрацьована схема, куди і кого я буду відправляти.

Співпраця з UNICEF Україна

Українське представництво UNICEF надзвичайно професійне, команда вже багато років підтримувала й акушерство, й неонатологію, провела багато тренінгів для наших лікарів, зокрема й з комунікації. Я завжди брала участь у цих проєктах, до того ж я яра прибічниця вакцинації, а це один з найголовніших напрямків діяльності організації. Тісною була наша співпраця потягом півтора року пандемії коронавірусної інфекції. Тож коли представники організації запитали мене, чи хочу я поспівпрацювати з Девідом Бекхемом, я погодилася, хоча не дуже була знайома з його діяльністю, бо пік його кар’єри припав на той період мого життя, коли я працювала по 18 діб у місяць і мало про що знала, окрім роботи.

Харківські воєнні сторіс у соцмережах Девіда Бекхема

Девід був першою публічною персоною, до якої прислухаються, яка публічно підтримала Україну, тому і реакція суспільства на нашу з ним взаємодію в інстаграмі та фейсбуці, де він має 71,4 млн та 56 млн підписників відповідно, була такою бурхливою – відео стало вірусним. Соцмережі футболіста стали майданчиком, аби розповісти усьому світу, як українські діти зараз народжуються та виживають у жахливих умовах через вторгнення Росії.

Як це відбувалося. Особисто ми не спілкувалися (це передбачається найближчим часом), працювали з його піарниками. Ми записали відео та підготували фото, на які потім накладали текст, відправили декілька варіантів, його команда вибрала формат сторіс – фото з підписами, які зникають через 24 години, а амбасадор оприлюднив відео, в якому роз’яснив що й чому відбувається в Україні, чому саме перинатальний центр у Харкові і якщо усі охочі будуть донатити, то UNICEF за ці кошти допоможе новонародженим в Україні. Через деякий час на зібрані кошти були закуплені набори для пологів, які відправили у медзаклади по всій Україні. Деякі заклади, зокрема і наш, отримали автомобілі, а також ми отримали японський інкубатор для транспортування найменших новонароджених, який на сьогодні вважається найкращим у світі.

Про навчання, відпочинок і державну відзнаку

Я все життя навчаюся. Ось перед нашою розмовою я зареєструвалася на черговий курс на одній з освітніх платформ. Не уявляю, як можна інакше: у школі я була відмінницею, червоний диплом в університеті, кандидатська, написана власноруч і всі дослідження в її рамках проведені особисто. До кінця лютого я писала статті, проводила дослідження, відвідувала усі конференції з моєї спеціальності, які проводилися в Україні. Моєю програмою-мінімум було читати на день 50 сторінок наукового тексту в англомовних джерелах.

Раніше я захоплювалася театром, фігурним катанням, писала вірші, потім залишилися тільки мандрівки, переважно за кордон, і не тому, що нема чого подивитися в своїй країні, бо якщо не покинути її межі і не виключити телефон, то я працюватиму всю відпустку. Із першого дня повномасштабного вторгнення веду щоденник. Там про все. Не відкидаю можливість, що він колись побачить світ.

Нагороду до Дня медика – орден княгині Ольги ІIІ ступеня мені передали, бо їхати будь-куди я не маю змоги. Я скептично ставлюся до грамот та медалей, але, звісно, таке визнання моєї праці мені приємне. Зі своєю відзнакою відчуваю себе незручно: ті, хто зараз достойні усіх нагород, – це наші воїни на передовій.

Мирний час… Зараз часто вживають це поняття. Для мене особисто мій мирний час закінчився, коли я пішла працювати у дитячу реанімацію.