---
Суспільство

Ірина Михалевич: «Люблю і популяризую писанку»

Ірина Михалевич, Анна ТрубаченкоІрина Михалевич, Анна Трубаченко
«Я ніколи не бачила писанок наживо, тільки на картинках. І так склалося, що першою писанкою, яку я тримала в руках, стала та, яку я створила власноруч», — говорить писанкарка Ірина Михалевич з Кіровоградщини, яка відтворює традиційні писанки, послуговуючись природними барвниками.
Писанкарка Ірина Михалевич родом із селища Смоліного колишнього Маловисківського, а нині Новоукраїнського району, де й зараз живуть її батьки. Уже понад п’ятнадцять років вона живе у місті Олександрії. Разом із чоловіком Володимиром виховують доньку Катерину та сина Устима. За освітою український та англійський філолог. Працювала керівником гуртків, була редакторкою новин на FM-радіостанції, працювала в редакціях олександрійських газет, разом із чоловіком озвучували документальні фільми. Останнім часом фрілансерка, зараз перебуває в декретній відпустці. А от писанкарство з нею незмінно вже протягом десяти років. Її писанки бачили не лише в Україні, а й у Швейцарії, Італії, Туреччині.

— Я любила малювати з дитинства, тільки не відтворювати власні фантазії, а змальовувати, також найкраще в класі я виконувала проєкти на уроках креслення в школі, — розповідає Ірина. — Першу писанку самотужки зробила по книзі, яку мені подарувала дніпровська журналістка Юлія Підгола. Для мене це було не просто народне мистецтво як таке, мій шлях до писанки був пов’язаний з духовністю.

Я почала робити перші спроби у той час, коли моїй доньці було три місяці. Це було у квітні, а вже в грудні я подала свої роботи на спільну виставку майстрів рукоділля у музей Миру в Олександрії. З того моменту почала активно входити у мистецькі кола, знайомитися з майстрами, дізнаватися багато інформації. У січні пішла до Покровського собору у своєму місті й попросила благословення проводити там майстер-класи з дітьми.

Моя діяльність швидко вийшла за межі Олександрії, я стала їздити на майстер-класи та виставки українськими містами, куди мене запрошували, це Київ, Харків, Чернівці, Коломия, Івано-Франківськ, Тернопіль. Також приїздила і в села Кіровоградщини: у 2016 році за запрошенням активістки Зінаїди Шевченко провела майстер-клас у Будинку культури села Хмельового тодішнього Маловисківського району, у 2019 відвідала село Криничуватка тодішнього Устинівського району і провела заняття для багаточисельної групи дітей місцевої школи.

Писанки я розписую не тільки до Великодня, а цілий рік. Потім з’являються пропозиції, проєкти, мене самі знаходять ті, кому це потрібно. До прикладу, я не планувала писати книги. Але це порадила мені зробити громада українців у Швейцарії, з представниками якої я познайомилася у соцмережі. Вони зібрали гроші і повністю профінансували у 2018 році видання «Фарбування писанки. Природні барви» про фарбування писанок рослинами (і не тільки). А через рік вже українка порадила мою кандидатуру одному з видавництв, яке саме шукало писанкарку, щоб видати книгу про це народне мистецтво, так побачила світ книга «Українська народна писанка», до якої увійшли рецепти виготовлення барвників та покрокові майстер-класи з написання різних за походженням та орнаментикою писанок.

Я займаюся темою розпису природними барвниками. Коли в 90-х роках минулого століття почали відроджуватися українські традиції, серед яких і писанкарство, писанкарі використовували хімічні барвники, які були прості в роботі і заповнили собою увесь ринок. І це було тоді нормально, я теж з них починала, як і всі. Але я бачила, що вони занадто яскраві і задумувалася, невже автентична писанка завжди так виглядала. Тому шукала відповідь на це питання в літературі, зокрема вивчала каталог Кульжинського (Сергій Кульжинський «Описание коллекции народных писанок (1899)), книгу Віри Манько «Світ у писанках Тараса Городецького». Зараз я працюю виключно природними барвниками. Мені цікаво пробувати фарбувати рослинами, які ростуть у нашій місцевості (які переважно збираю сама). Люблю працювати з горіховими кожушками, бузиною чорною, ягодами чорниці, жовтцем, ромашкою лікарською, сережками берези, грициками, кропивою, квітами мальви. Усі ці рослини — дивовижні фарбувальники. Але все, що мені дарують, я теж залюбки пробую, маю на увазі барвники з Японії, Швейцарії тощо.

До речі, чи всі розуміють, що писанка і крашанка — це різне? Традиційне проварювання в цибулинні — прекрасний метод для крашанок, але не для писанок. Коли ми фарбуємо крашанки в цибулинні, ми їх варимо, кип’ятимо. Для писанки це не підходить, бо писанку фарбують, а потім покривають воском для створення орнаменту. А якщо вона покрита воском, то ми її в окріп вже не покладемо. Для писанки потрібні холодні або теплі відвари, щоб не потік віск. Тому в них треба обов’язково додавати алюмокалієвий галун, який чинить на шкарлупу дію, схожу на ту, яку здійснює окріп для крашанок, створюючи луночки. Без галуну для писанок спрацюють лише марена, цезальпінія і сандал. Пересвідчилася особисто (сміється).

У 2015 році я започаткувала віртуальну школу писанкарства «Ряст». Зараз через карантин такі онлайн майстер-класи користуються неабияким успіхом. Минулий тиждень був насичений майстер-класами для українців, а завершився в суботу заняттям для вихованців Української суботньої школи в Стамбулі.
Моя родина до процесу писанкарства безпосередньо не долучена, але без допомоги рідних у мене б нічого не вийшло. Зараз син ще маленький, і поки я веду заняття, за ним дивиться мій чоловік, попередньо налаштувавши усе необхідне для мого виходу в ефір.

Моя місія — популяризувати писанку. Я хочу, щоб якомога більше людей знало і долучалося до її створення. Особливо в Центральній Україні, де про писанку залишилося мало пам’яті. На сьогодні багато людей думають, що тут ніколи їх і не створювали: писанки —це десь на Гуцульщині, але не в нас. Хочу долати цей стереотип і розповсюджувати інформацію саме про нашу писанку — з колекції етнографа Володимира Ястребова.

Я пишу роботи на замовлення і дарую друзям, але найбільше люблю створювати традиційні писанки для музеїв. Завжди рада пропозиціям співпраці з ними, щоб відтворювати наші традиційні зразки писанок, це дуже потрібно для української культури зараз.

Я вже попрацювала з Кіровоградським обласним краєзнавчим музеєм, де зберігаються мої 124 традиційних писанки Кіровоградської області, відтворені за колекцією Володимира Ястребова. Відтворила 23 зразки традиційних волинських писанок, зібраних Ольгою Косач (матір’ю Лесі Українки), і передала до Волинського краєзнавчого музею. Мої роботи є в Закарпатському краєзнавчому музеї (м.Ужгород), у Музеї писанкового розпису (м.Коломия). Українcько-болгарська світлиця Вільшанського краєзнавчого музею імені Івана Гуржоса Голованівського району Кіровоградської області поповнилася одинадцятьма болгарськими писанками, відтвореними мною за зразками з колекції Володимира Ястребова. З квітня цього року п’ятнадцять писанок зберігаються у музеї історії села Хмельового Новоукраїнського району Кіровоградщини. Таким чином популяризація нашої писанки триває.

Землячка майстрині, керівниця музею села Хмельового Зінаїда Шевченко, здавна має бажання поширювати культуру писанкарства у своєму музеї. Минулого тижня Анна Трубаченко, помічник-консультант народного депутата Олеся Довгого передала писанки до музею. Історію знайомства із музеєм та з його маленькою мрією Анна розповіла нашому виданню:

«У березні цього року стартував конкурс «Вперед до мрії», який започаткували народний депутат України Олесь Довгий і Благодійний фонд «Можемо Разом».

— На розгляд журі, у складі якого працював і головний редактор «Вісника Кіровоградщини» Богдан Дроздов, у першому етапі конкурсу надійшло чотири заявки, серед яких і проєкт «Музей: нова мова пам’яті» від керівниці музею села Хмельового Зінаїди Шевченко. Цей проєкт не пройшов відбір, Зінаїда Федорівна попросила в організаторів придбати для музею писанки у виконанні землячки Ірини Михалевич. Це була нова ініціатива, яку ми вирішили підтримати. Зінаїда Федорівна попросила по можливості виконати її прохання до Великодня, і ми це зробили. Звісно, цю ідею підтримав і Олесь Станіславович, і 21 квітня я передала до музею дванадцять писанок (на честь дванадцяти апостолів). Ще три писанки подарувала Хмельовому сама майстриня. Приємно, що на Кіровоградщині з такою повагою ставляться до народних традицій і не лише популяризують їх, а й зберігають, щоб передавати наступним поколінням».


15 писанок для музею історії села Хмельового15 писанок для музею історії села Хмельового

Календар

«    Травень 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31