---
Суспільство

Людмила Третяк: «Я вся у творчості, але при цьому не забуваю варити борщ»

Людмила Третяк: «Я вся у творчості, але при цьому не забуваю варити борщ»
Людмила Третяк з міста Новомиргорода Новоукраїнського району очолює міський Будинок культури, є головою літературно-мистецького об’єднання «Вись», пише вірші і п’єси, співає в колективі «Лілея», грає в народному театрі «Златопілля», допомагає чоловікові у веденні спільної сімейної справи, два роки тому брала участь у проєкті «Міняю жінку», а 5 березня представляла Кіровоградщину на онлайн-фестивалі українського борщу, який потрапив до Книги рекордів України. Спілкуємося з Людмилою з нагоди Міжнародного дня театру про театр на сцені і в житті.
— Я близько півтора року керую Новомиргородським літературно-мистецьким об’єднанням «Вись», у якому багато хороших авторів, котрі славляться далеко за межами Новомиргородщини і Кіровоградської області, друкувалися у всеукраїнських альманахах, — розповідає Людмила Миколаївна. — Так, два місяці тому вийшов альманах «Сузір’я» з віршами п’яти наших поетів: Павла Кондратенка, Любові Галайди, Олени Покладюк, Людмили Попчук і моїми.

Наші автори пишуть не лише вірші й прозу, а й п’єси. І це цінно, адже в українській літературі зараз є прогалина в драматургії, знайти п’єсу сучасного автора непросто. А я це дуже добре знаю, бо граю в народному театрі. І хоч ми можемо зіграти і трагедію, і комедію, та ми не готові вживати ненормативну лексику, а вона часто присутня в сучасних п’єсах, або підхід драматурга наскільки «новаторський», що не зрозуміло взагалі, яка проблематика твору, отож і звертаються режисери вчергове до класики. Тому у драматургів «Висі» є мрія «скинутися» власними п’єсами і подарувати народним театрам Кіровоградщини хороший репертуар.

18 років я керую міським Будинком культури, я не пропускаю жодного семінару директорів та семінару театрального жанру, які проводить обласний центр народної творчості. Спілкуючись з творчими людьми, беру й собі щось на озброєння. Один із семінарів, на який прибули керівники театрів з усієї Кіровоградщини, проводили на базі нашого Будинку культури. Гостям ми подарували оригінально запечатану воду з нашого Срібного джерела, а також вручили папки, в які вклали нашу щойно видану збірку «Ріка бажань». Рівно через рік твір з цієї збірки ожив. На сцені Кіровоградського районного Будинку культури ми тільки відіграли водевіль Модеста Левицького «У клуні», як я чую, що оголошують мою «Фермершу». Це було для мене сюрпризом. Тож я, навіть не перевдягнувшись, побігла в зал і ловила кожне слово. Тоді театр малих форм «Сучасні настрої» Бобринецького районного Будинку культури переміг, під час вручення нагороди його керівниці Раїсі Лавренюк навіть наголосили, що вона ризикнула і взяла в репертуар віршований твір сучасного автора. Мене ж тоді нагородили за драматургію.

У «Фермерші» йдеться про 90-і роки. Жінка, що розлучилася, повертається в село, яке стрімко занепадає, і відновлює невелику ферму. Таку тему я обрала не випадково, це дещо ностальгічний твір. За освітою я зоотехнік. Хоч я й була театралкою зі шкільної лави і продовжувала грати в театрі, та не покинула свій Новомиргородський зоотехнікум, в який вступила після закінчення школи. З часом заклад закрили. У 2005 році академіки Харчук і Кондратенко ініціювали його відродження, запросивши спонсора. Коли ми стали думати, як зустріти гостей, я за 15 хвилин написала сценарій. Я була Душа Зоотехнікуму. У довгій вишитій сорочці ХІХ століття я виходила босоніж з руїн будівлі, читаючи: «Я тут живу, я та, що не вмирає, душа оцих понівечених стін…»

Тоді присутні заціпеніли, наскільки дійство їх вразило. Шкода, але на відновлення технікуму це не вплинуло.

А наш театр «Златопілля» отримав звання народного у 2016 році з авторською п’єсою Олени Покладюк «Чужина». На останніх словах вистави, які напівшепотом промовляє наша акторка Людмила Гаврилюк: «Зоставайтеся (на чужині), а я мушу вмерти на тій землі, де коноплі ростуть до стелі, а льон — по коліна, а мальви — вище соняхів цвітуть — білі, червоні, рожеві…», якщо ще хтось у залі не плакав, то вже не міг стримувати сліз.

Минулого року в останній день зими, перед карантином, ми поїхали в Київ на фестиваль до Ади Роговцевої. Ми ставили «Чужину», а вона була головою журі! Нам потрібен був такий емоційний струс, щоб перезавантажитися. Усі наші аматори легкі на підйом, ми миттєво можемо зібрати власні кошти і вирушити в поїздку чи придбати необхідні для виступів речі. У нас багата костюмерна, і в цьому наша заслуга: кожен думає про те, як би її поповнити. Декорації нам виготовляє майстровитий завгосп міської ради Микола Шевченко. Допомагає з реквізитом і наш краєзнавець Петро Озеров. Окрема подяка міському голові Ігорю Забажану, якому не байдуже до культури: він допомагає з гастрольними поїздками, утримує посаду керівника місцевого музею і знає напам’ять всі наші п’єси і пісні, бо все чує через стіну — його кабінет поряд із залом, в якому ми репетируємо.

Так вийшло, що зараз у нас немає приміщення для занять. Але як це ми не візьмемо участь у «Театральній весні Кіровоградщини»?! Тому включили фантазію — і відео для участі в онлайн-конкурсі знімали у різних локаціях. Для постановки взяли «Федота-стрільця» Леоніда Філатова. Для цього за три вечора я, режисерка Олена Покладюк і акторка Любов Галайда переклали його українською мовою. Але це не просто переклад, а авторська версія, бо події відбуваються не в Росії (як у автора), а на кордоні між Росією та Україною, тому й птиця-голубиця перетворюється на дівчину-українку, а в тому, що загадує цар Федоту (народу), якому відверто заздрить і намагається знищити, присутні українські страви, на килимі — вишита Україна, олень із золотими рогами виявляється не з Багдада, а з хмельницького базару, а Те-Чого-Не-Може-Бути (за чим востаннє посилає цар Федота), знайдеться теж не на острові, а в Україні. У нас своє рішення і розв’язка сюжету, про які ви можете дізнатися, переглянувши відео у фейсбуці на сторінці Новомиргородського міського Будинку культури «Дім, де запалюють серця».

Я родом з Новомиргорода. Мистецтво зі мною з дитинства, адже усі рідні казали, що співала і витанцьовувала раніше, ніж міцно стала на ноги. Зараз я співаю і керую вокальним жіночим ансамблем «Лілея», в репертуарі якого переважно сучасні пісні, але є й фольклор. Повертаючись до моєї освіти… Усього у мене їх чотири. Після закінчення зоотехнікуму я все-таки пішла в культуру: отримала спеціальність хормейстера в Олександрійському вищому училищі культури. З часом вступила у Ніжин в Київський славістичний університет на факультет менеджменту і митної справи, а в 2014 році закінчила Університет сучасних знань — менеджмент і зовнішньоекономічна торгівля. Мені можна було залишитися в багатьох містах, зокрема і в Києві, але я обрала Новомиргород. Завжди думала: «А тут, у Новомиргороді, хто буде це все робити?»

І так чудово виходить по життю, що нас бачать все одно — і з Кропивницького, і з Києва — так що не обов’язково там жити.
У 2019 році разом з чоловіком Віктором та донькою Юлією ми брали участь у телепроєкті «Міняю жінку» (14 сезон). Мені запропонували зйомки, і я довго не роздумувала, а запитала: «Що для цього треба?»

Єдиною проблемою було те, що це був місяць лютий, а це саме період активної підготовки до «Театральної весни Кіровоградщини». Мої працівники тоді ледве мене відпустили на тиждень. Чому навчив і що дав мені цей проєкт?.. Жінки присвячують себе таким приємним моментам, як народження і виховання дітей, але часто після цього закопують живцем свої таланти, а цього робити не треба! Треба розуміти, що ідеальних людей немає, і це я й хотіла показати своїм прикладом. Головне — жити в гармонії із самою собою, тоді й з близькими та знайомими будуть чудові стосунки. Тоді я показала своїй родині, яка, визнаю, інколи недоотримує моєї уваги, що мене треба підтримувати. Мої близькі люди думали, що я всесильна і з усім сама впораюся. Але щоб жінка не втрачала себе, треба щоб рідні їй допомагали по господарству, а не чекали, що дружина/мама прийде з роботи і все вдома зробить. Я хотіла, щоб і мої близькі, і мої колеги визначили для себе, якою — великою чи маленькою — є моя роль у їхньому житті.

А 5 березня цього року я варила борщ. Тільки не на своїй кухні, а на Всеукраїнській онлайн-презентації «Культура приготування українського борщу» на підтримку кампанії з включення страви до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. До участі мене запросили фахівці з обласного центру народної творчості, я представляла Кіровоградщину. Готувати страву приїхали представники з усіх областей України. (Це був офіційний рекорд України). Це були не професійні кухарі, а яскраві особистості, які могли презентувати свій край, при цьому, звісно, вміли смачно готувати. Мій чоловік, який би голодний не був, не буде обідати деінде, завжди їде додому, бо я справді готую добре. У мене в меню усі ті українські страви, які готувала моя бабуся, я їх можу приготувати із заплющеними очима. Для цього не треба мати таланту, просто треба бути українцем, тоді ти усе приготуєш навіть з мінімального набору продуктів (адже ж готували наші бабусі у повоєнні роки, скажімо), як каже мій чоловік, із сухого — болото (сміється). Як з’ясувалося, у багатьох регіонах проводять свято борщу, у нас у Новомиргороді воно теж відбувалося, ми варили два казани по 400 порцій кожний і пригощали жителів міста та його гостей. Усі 26 борщів були різні, але ми — Західна, Центральна Україна, Луганськ, Донець, Крим — були однакові по духу. Мені було приємно перебувати у тому проукраїнському товаристві, адже я теж така. Усі учасники заприятелювали і тепер спілкуємося одне з одним за допомогою соцмереж. Наступного разу ми зустрічаємося влітку на відкритому просторі і знов готуватимемо наш борщ.

Бажаю причетним до театру творчого неспокою, а тих, хто поки не займається своєю улюбленою справою, закликаю проявляти і розвивати свої таланти.

Тетяна Юганова

Людмила Третяк: «Я вся у творчості, але при цьому не забуваю варити борщ»

Календар

«    Квітень 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930