Родом подружжя Василя і Любові Гонташів з Івано-Франківщини, приїхали у село Водяне тодішньої Липнязької сільської ради Добровеличківського району у 1986 році, коли один із синів хворів і йому треба було змінити клімат. У Василя Васильовича і Любові Іванівни, які у лютому минулого року відзначили 40 років подружнього життя, три сини — Василь (37 років), Володимир (36), Віталій (35) і дві доньки — Валентина (30) і Марія (25), які вже мають сім’ї і подарували батькам десять онуків. Указом Президента України від 12 січня 2008 року №17 за материнську самовідданість, народження і зразкове виховання дітей, забезпечення умов для всебічного розвитку Любові Гонташ присвоєно почесне звання «Мати-героїня». Колись чоловік і дружина працювали в колгоспі, зараз Любов Іванівна на пенсії, Василь Васильович працює будівельником, тримають господарство.

Окрім позитивного ставлення до життя та почуття гумору велику родину об’єднує любов до вишивки. Їхні роботи постійно експонуються на обласних, районних та всеукраїнських виставках, серед яких Всеукраїнська культурно-мистецька акція «Мистецтво одного села» (Київ, 2002 рік) та Всеукраїнський фестиваль родинної творчості (Київ, 2004 рік). З нагоди 40-річчя подружнього життя у Добровеличківському краєзнавчому музеї організували персональну виставку, спеціально до якої Василь Васильович вишив 10-метровий рушник, на якому представлені орнаменти дванадцяти областей України. У планах вишити другий рушник ще на дванадцять областей.

Любов Гонташ: — До знайомства з Василем я вишивала гладдю і низинкою, бо в нашому селі Остапківці Городенківського району вишивають у такій техніці. А коли одружилися, він мене навчив вишивати хрестиком, бо хрестиком вишивають у його селі Турці Коломийського району.

Василь: — Дружина й по тепер віддячує мені, що я навчив її хрестиком шити (сміється). Моя мама вишивала завжди. Мені малому теж було цікаво, і я продовжував її почату роботу. Але моїм сестрам доводилося випорювати моє шитво (сміється). Та з часом я навчився робити це добре і ніколи не вважав вишивку суто жіночим заняттям. Вона мені до душі, за роботою забуваєш про усі негаразди. Мої сестри і брати вишивають зараз теж.

Вишиваємо на полотні, тканому на верстаті, як у нас кажуть, на «гуцульському полотні». Купуємо і його, і ящик ниток муліне в Коломиї, коли провідуємо мою маму.

Любов: — Працювали на фермі, приходили з роботи, приводили себе в порядок, робили домашню роботу (а тримали бичків, телят, коня) і сідали вишивати з чоловіком — хто швидше.

Василь: — Коли шили однакові рушники і я бачив, що дружина вишила більше, не лягав спати, аби наздогнати її. Вона прокидається рано — а у мене вже більше вишито! (сміється).

Василь: — Наприкінці 90-х років у нас вдома побували англійці, які подумали, що потрапили в музей, бо ж усе в будинку у вишивці. Переважно вишиваємо рушники, але є й серветки, наволочки, доріжки, ікони. Роботи також продаємо і даруємо. Наші ікони є й в Одесі, і в Криму. Усі члени родини мають вишиті сорочки і часто надягають їх. Коли були у Києві на одному із заходів, усією сім’єю йшли у вишиванках. Аж чуємо, як про нас говорять: «Дивися, якісь іноземці йдуть». Кажу: «Ви що, які іноземці?! Ми українці!»
Одна стіна в кімнаті у нас в грамотах і дипломах, яких на сьогодні 82 за участь у районних, обласних та всеукраїнських заходах, які ми з радістю відвідуємо.

Але вишивка — не єдине наше захоплення. Я майстер спорту з легкої атлетики (біг), якою займався у шкільному віці. Дружина має здібності до музики: у дитинстві музикувала, зараз є учасницею Липнязького народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Червона калина».

Любов: — Ні дітей, ні онуків не заставляли вчитися вишивці, вони самі просили, щоб ми показали шов. Сім’єю ми збираємося часто, на Різдво та на Святий вечір — обов’язково. Серед співів і розмов завжди знаходимо час, щоб показати одне одному свої нові вишиті роботи, похвалити за це.

До нас звертаються односельці з проханням навчити вишивати, то охоче це робимо: нехай якомога більше людей займаються такою чудовою справою — вишиванням.

Тетяна Юганова