— Я народилася і закінчила школу у тодішньому Кіровограді, закінчила фабрично-заводське училище, отримавши професію муляра-штукатура, — згадує Олена Яківна.

— Мати й батько померли, шістнадцятирічною я приїхала у Букварку до рідної тітки. Прийшла працювати на ферму дояркою. Тварини для мене не були дивиною, бо вдома у нас були і кінь, і корова. Але доїти я не вміла, мене навчили на фермі.

І як навчилася це робити, то до останнього свого робочого дня я була дояркою, ще й на пенсії працювала. Але по факту ми з чоловіком заробили тільки по тридцять років стажу: згоріла колгоспна контора і колгоспні документи. До речі, з майбутнім чоловіком познайомилася у колгоспі, він працював трактористом. Одружилися восени. Жених зі сватами приїхали мене забирати колгоспною машиною. Організували невелике святкування з небагатим приданим. Яке могло бути весілля, як я працювала на фермі за борошно, за молоко, адже грошей не платили, а за трудодень ставили паличку.

Але новину, що колгосп розпався, ми сприйняли погано. Адже з тих часів у селі не-має роботи в таких обсягах, тому і людей у Букварці менше значно. Я ось відпочиваю на цій лавочці за двором, цілий день можу просидіти — і жодної людини не побачу.

Не тільки на роботі ми працювали, а й вдома завжди тримали і корову, і поросят. Та я знаходила час бути й артисткою: співала у хорі, їздила з виступами у Знам’янку. На весіллях я завжди була свашкою. Чоловік теж гарно співав, але у хор не ходив.

Жили і живемо добре. Бувало, й сварилися, але одразу й розмовляти починали — були відходчиві. Маємо сина і двох доньок, які часто гостюють у нас. Вони кличуть до себе, але ми поки залишаємося у своїй Букварці.

Тетяна Юганова