Ганна Голуб і її соняхи на полі життя
- 28 листопада 2020, 12:29
Ганні Голуб із села Ставидел Олександрівського району 92 роки. На її молодість випала Друга світова війна, післявоєнна розруха. «У такий час народилася, легко майже ніколи не було. Але найстрашніше — це голодовка», — говорить жінка.
— Цій хаті, в якій я живу, майже 100 років. Це мамина хата, у ній я і народилася, — розповідає Ганна Іванівна. — У підлітковому віці, до війни, працювала у колгоспі — сапала буряки.
При окупантах рила окопи. На вік і зріст не зважали, повинна була, як і всі, викопати свої п’ять метрів у довжину і в глибину — на людський зріст. Удома спокою теж не було: на квартирі у нас жили гітлерівці, які часто змінювалися, бо хата на краю села — і вони боялися партизанів.
Коли відійшов фронт, пішла у п’ятий клас у школу в сусідній Красносілці. Навчалася тільки місяць, бо порвалися туфлі, які мама купила. У війну вони були закопані в землі та й згнили.
Та так я й залишилася працювати в колгоспі. У 16 років працювала на волах (а я худюсінька була). Колись ті воли стали у полі між Ставидлами і Хайнівкою. Я гей-гей на них, а вони не слухають мене. Що робити? Сіла перед ними і співаю. Навіть не думала, що мене буде чути на дорогу. Але мене почули колгоспники, що працювали на сівалці, і прийшли на допомогу.
У колгоспі працювали не з 8 до 17, а від сонця до сонця — воно у нас сходило і заходило у полі, домашню роботу надолужували вночі. Рятувало те, що я дуже швидко все робила, і на це мені вистачало сил. Махом виконувала часто подвійну норму і тоді могла бути вдома та встигнути помазати хату чи обробити город. Тільки у 70-х роках стало непогано працювати: і протягом року премії виплачували, і 13-а зарплата була.
І при такій завантаженості я знаходила час вишивати. У 1955 році світла в селі ще не було, тож під стелею була натягнута проволока, на якій підвішена гасова лампа, при якій і сиділа з голкою ночами.
Але з усіх випробувань найстрашнішим був голод. Голодомор пам’ятаю: у 1932 році мені було чотири роки. Їсти дуже хотілося. Усі речі, які у нас були: і хрестик, і великі сережки-півмісяці, і вінчальні обручки (мама журилася: «Хоч би щось залишилося для Нюсі»), пішли на тодішній Кіровоград — мама їх міняла на їжу. І подушки, і постіль віддала, тож ми з братом сиділи на голій печі — ні вкритися, ні постелитися. А мамі віддали ще двох племінників, які залишилися сиротами. Зараз боряться з бур’янами. А тоді бур’янів не було — їх їли, а очерет вижинали для опалення. Нас рятувала корова. А люди на ходу помирали, я сама стала свідком п’яти смертей, і усі вони в моїй пам’яті. Це Сталін таке зробив, чомусь він був проти України.
Без Голуба я свого залишилася, сама живу вже чотири роки. Діти провідують. Уже не вишиваю давно, а от на городі працюю: посадила і зібрала хороший врожай цибулі, наприклад. Навпроти мого двору поле соняшників. Зранку вийдеш, а вони вже всі до сонця стоять — така краса.
Тетяна Юганова
При окупантах рила окопи. На вік і зріст не зважали, повинна була, як і всі, викопати свої п’ять метрів у довжину і в глибину — на людський зріст. Удома спокою теж не було: на квартирі у нас жили гітлерівці, які часто змінювалися, бо хата на краю села — і вони боялися партизанів.
Коли відійшов фронт, пішла у п’ятий клас у школу в сусідній Красносілці. Навчалася тільки місяць, бо порвалися туфлі, які мама купила. У війну вони були закопані в землі та й згнили.
Та так я й залишилася працювати в колгоспі. У 16 років працювала на волах (а я худюсінька була). Колись ті воли стали у полі між Ставидлами і Хайнівкою. Я гей-гей на них, а вони не слухають мене. Що робити? Сіла перед ними і співаю. Навіть не думала, що мене буде чути на дорогу. Але мене почули колгоспники, що працювали на сівалці, і прийшли на допомогу.
У колгоспі працювали не з 8 до 17, а від сонця до сонця — воно у нас сходило і заходило у полі, домашню роботу надолужували вночі. Рятувало те, що я дуже швидко все робила, і на це мені вистачало сил. Махом виконувала часто подвійну норму і тоді могла бути вдома та встигнути помазати хату чи обробити город. Тільки у 70-х роках стало непогано працювати: і протягом року премії виплачували, і 13-а зарплата була.
І при такій завантаженості я знаходила час вишивати. У 1955 році світла в селі ще не було, тож під стелею була натягнута проволока, на якій підвішена гасова лампа, при якій і сиділа з голкою ночами.
Але з усіх випробувань найстрашнішим був голод. Голодомор пам’ятаю: у 1932 році мені було чотири роки. Їсти дуже хотілося. Усі речі, які у нас були: і хрестик, і великі сережки-півмісяці, і вінчальні обручки (мама журилася: «Хоч би щось залишилося для Нюсі»), пішли на тодішній Кіровоград — мама їх міняла на їжу. І подушки, і постіль віддала, тож ми з братом сиділи на голій печі — ні вкритися, ні постелитися. А мамі віддали ще двох племінників, які залишилися сиротами. Зараз боряться з бур’янами. А тоді бур’янів не було — їх їли, а очерет вижинали для опалення. Нас рятувала корова. А люди на ходу помирали, я сама стала свідком п’яти смертей, і усі вони в моїй пам’яті. Це Сталін таке зробив, чомусь він був проти України.
Без Голуба я свого залишилася, сама живу вже чотири роки. Діти провідують. Уже не вишиваю давно, а от на городі працюю: посадила і зібрала хороший врожай цибулі, наприклад. Навпроти мого двору поле соняшників. Зранку вийдеш, а вони вже всі до сонця стоять — така краса.
Тетяна Юганова
