Я народився у селі Долинському нині Попельнастівської об’єднаної громади Олександрійського району, з 1996 живу у Войнівці. Коли мені було 8 років, я з батьками поїхав у гості до родичів і там на стіні побачив велику політичну карту світу, до якої прикипів очима. З тих пір у мене з’явилося захоплення географією. Я купував карти, атласи, довідники… і це дитяче захоплення переросло у професію, якій я навчався у Криворізькому державному педагогічному університеті.

Зараз працюю в двох закладах: Цукрозаводському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів – закладі позашкільної освіти і Войнівському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Приютівської селищної ради Олександрійського району. Я вчитель географії, керівник еколого-краєзнавчого гуртка, 16 років воджу дітей в походи, з 2011 року очолюю Олександрійське відділення Українського географічного товариства.

Українське географічне товариство має свої відділення. У Кіровоградській області їх два: у Кропивницькому й Олександрії. Наше — наймолодше серед усіх відділень України. Ініціювали його створення я і мої товариші, адже ми організовуємо експедиції по Україні, багато ходимо в походи самі, водимо екскурсійними маршрутами дітей, у рамках діяльності товариства розпочали проводити семінари і наукові конференції (таких відбулося дві, третя мала бути у березні цього року). До нашого відділення входять представники майже з усієї області, приїздять колеги з Дніпропетровщини, загалом близько 40 осіб. Їм подобається наша робота, наша тематика: «Туристсько-краєзнавча діяльність у середньому Придніпров’ї». Ми активні, багато і систематично працюємо. Коли я був на курсах підвищення кваліфікації у Кропивницькому, майже вся група слухачів вступила до нашого відділення. Нас радує така зацікавленість. У нас є власний електронний журнал «Землеопис», створюємо посібники по населених пунктах з циклу «Історія міст і сіл України».
У 2010 році я став обласним лауреатом «Учитель року» в номінації «Географія», а в 2013 році — лауреатом краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова. Захоплення краєзнавством спонукало мене отримати другий диплом за спеціальністю вчителя історії.

Я рекордсмен України з велопробігів: тричі перетнув Україну від крайніх точок через її географічні центри (Добровеличківку та Мар’янівку). У 2009 році я проїхав з півночі на південь за 10 днів (від Грем’яча до Чорного моря), у 2010 році мандрував зі сходу на захід протягом 19 днів (від Червоної Зірки до Чопу), у 2018 році з колегами, які зацікавилися моїми попередніми поїздками, мандрували з північного сходу на південний захід 14 днів (від Вовчанська до Рені). Наскільки мені відомо, більше таких велопробігів не здійснював ніхто, це своєрідний рекорд. Але я його ніяким чином не декларував, мені достатнього того, що я це зробив. Можу запевнити, що для таких поїздок особливих вимог до велосипеда не треба: головне, щоб він був на ходу і не ламався в дорозі.

Тепер я будую свої маршрути дещо по-іншому: їду туди, де ще не був. От приїхали потягом у Ковель на Шацькі озера — і 250 кілометрів їдемо по Волинській області. Минулого року з колегою Віталієм Дубовим приїхали в Одесу — об’їхали усі 10 лиманів і озер Одеської області. Зі школярами у 8 класі ми вивчаємо фізичну географію України, тож акцент роблю на вивченні території України, зокрема буваємо на буровугільних розрізах, дивимося на витоки Інгульця.

Були такі роки, коли з дітьми ми здійснювали 13 походів. Беру тих, хто ходить до мене в гурток. Зараз за списком це 20 учнів 8-9 класів, але зазвичай їх приходить більше. Я підтримую тих дітей, які епізодично зацікавилися якимось походом. Вони хочуть піти з нами, але для цього їм треба відвідати певні заняття. Такий підхід виховує в дітях системність. Школярам походи дуже подобаються. Часто замість того, щоб сказати: «Добрий день», вони кажуть: «А коли у похід?» і вже до самого походу хвостиком ходять із запитаннями: куди підемо, що із собою брати. Не всі можуть долати великі відстані. Нещодавно пройшли 30 кілометрів — я перевіряв їхню витривалість. Втомилися, натерли ноги, але за тиждень відновилися — і на наступні вихідні знову в дорогу. Коли ми на привалі, я витягаю топографічну карту і розбираю з учнями, де ми знаходимося: ось ліс, ось озеро, і тоді юні мандрівники починають добре читати карту і добре орієнтуватися на місцевості, адже по GPS не завжди можна дістатися до місця призначення. Окрім того, діти спостерігають за природою, а цих знань і вражень, сидячи вдома, не отримаєш. Цього року у Цукрозаводському закладі вперше запрацював гурток екологічного краєзнавства, цей гурток тісно співпрацює з гуртком спортивного туризму, який веде Дмитро Підвальнюк.

Керівництво Приютівської громади звернулося до мене з проханням розробити індустріальний маршрут по нашому регіону. Наші буровугільні розрізи вже не працюють, тож у маршрут ми включили фантастично красиві Морозівський і Протопопівський розрізи, єдину в області і в Центральній Україні паромну переправу, яка знаходиться у Приютівці. Я провів за цим маршрутом декілька екскурсій, зараз їхнього розвитку немає через епідеміологічну ситуацію у зв’язку з коронавірусною інфекцією.

Цього року Кіровоградщиною у мене було вісім походів на велосипедах. В основному з друзями (зокрема з Анатолієм Шевцовим понад річками), а як у них не виходить, то їду сам. За кордон я не мандрую. Подорожі Україною для мене більш практичні, бо за їхніми результатами я пишу статті й наукові роботи, готую посібники по нашому регіону, їх уже вийшло 13. Кошти на друк виділяють селищна рада чи наші місцеві підприємства. Попри роки мандрівок є ще багато місць, де я ніколи не бував. А якщо враховувати, що природа змінюється кожні 20 років, то, повернувшись на одне й те саме місце, завжди побачиш щось нове. Тому я готовий до нових подорожей.

Тетяна Юганова