— Я росіянка за національністю, а по духу українка, тут живу вже 61 рік. Народилася 1 вересня 1927 року на Тамбовщині (РФ). Батько Іван Лаврентійович Черних — пастух, а мама Євдокія Степанівна — домогосподарка, — розпочала розмову наша героїня. — Маю складний життєвий шлях. Голодомор застала, коли мені було 6 років. Щоб врятуватися від голоду, сама ловила делікатесних молюсків беззубок з річки Вороніж. Покладу на сонце, вони відкриються, так і виживала. Інколи сусіди підгодовували кониною (м’ясом тварини, яка загинула). Батьки мої таке не могли їсти й обходилися травою. Коли почалася колективізація, у 1932 році мій хрещений батько разом зі своєю бригадою забрали у нас корову-годувальницю, коня і закопані в городі дві діжки із зерном.

Мені було 13 років, коли розпочалася Друга світова війна. Ми вирощували махорку для солдатів, обробляли 50 соток городу. У мої обов’язки входило надівати на коня важкий хомут (тварина розуміла і нахиляла шию до мене), а тоді їхала набирати в річці бочку води, щоб поливати махорку. Аби вижити і прогодувати курей, доводилося красти зерно, ховаючи його в рейтузах, я розуміла, що це ризик і за це мене можуть посадити.

З моїх однолітків з 1923 по 1926 роки народження всі загинули, повернувся з війни лише один мій сусід, який втратив одне око.
Більшість дітей школу не відвідували. Я ж ходила на навчання в тому, що мала, бо дуже цього хотіла, долала шлях до школи у 5 км туди і назад. Мені вдалося закінчити 10 класів. Та хіба то можна назвати повноцінним навчанням, як зазвичай працювали в колгоспі. До листопада не вчилися, тоді вдень вчимося, а вночі скирдуємо — все для фронту. Після школи я поступила у Мічуринський державний педагогічний інститут, програма навчання була скорочена, тому в документі зазначили, що маю незакінчену вищу освіту. Хотіла дуже бути лікаркою, але на це треба було мати великі гроші. Та про те, що обрала вчителювання, ні разу не пошкодувала.

Два рази виходила невдало заміж. Маю двох синів — старшого Валерія (нема в живих вже) і Олександра, який зі своєю родиною тепер доглядають за мною, за що я їм дуже вдячна.

У Світловодськ приїхала, як і багато інших спеціалістів, — влаштувати своє життя у квітучому місті, яке саме набирало обертів розвитку. Приїхала у місто з 12-річним педагогічним досвідом роботи і влаштувалася працювати у Світловодську спеціалізовану загальноосвітню школу №3. Викладала там географію, біологію, неорганічну хімію, історію стародавнього світу, німецьку мову. Пізніше зупинилася лише на викладанні географії. Ця школа для мене рідна, бо 27 років свого життя присвятила її учням. Любила дітей, а вони любили мене. Ніколи не забуду першого директора школи Івана Івановича Пастику, його заступника Івана Степановича Осташка та останню директорку школи, яка провела мене на пенсію, — Світлану Іванівну Лазаревську. До речі, днями мені повідомили, що Світлана Іванівна померла в Києві, де проживала останнім часом. До сих пір спілкуюся з колегами — Тамілою Степанівною Шевченко (вчителька географії), Світланою Лаврентіївною Поліщук (вчителька української мови) і Раїсою Пантеліївною Савченко (вчителька англійської мови).
Мої учні мали відмінні результати на олімпіадах та екзаменах. Олексій Дзізов став першим на республіканській олімпіаді з географії і привіз мені звідти великий атлас, а сам в подарунок отримав фотоапарат. Він закінчив потім Московський інститут міжнародних відносин, тоді Гарвардський університет, і зараз, як мені відомо, живе в Америці. Гарних результатів досяг мій учень Олексій Гладілін, також закінчив Гарвардський університет, Володимир Смащенко — авіаційний університет. Моя учениця Наталія Коломієць, яка є відомою окулісткою у Світловодську, лікує мене безплатно, дає потрібні мені окуляри, завжди турбується за моє здоров’я. Ірина Рівенко навідується до мене з подарунками, коли приїжджає до батьків. Серед моїх учнів начальник управління освіти у Світловодську Геннадій Френкель.

Зі своїми класами я спілкувалася не лише у шкільний час, але й позашкільний: відвідували місця бойової слави, шевченківські місця, ходили в ліс по гриби, на плавні, їздили в Ялту та Київ на екскурсії. Пекла вафлі, торти, любила пригощати дітей. Я бережу альбом, який вони створили для мене у шкільні роки. Там подарована дітьми фотографія гурту АВВА, бо знали, що я поціновувачка їхньої творчості, а також побажання на мою адресу, пісні та вірші. Мене не забувають впродовж багатьох років. Мій колишній клас 7-В (1979 рік) запрошував мене на 25 років після закінчення школи. Написали і проспівали пісню, присвячену мені, на зустрічі однокласників. Завдяки випускникам я була в усіх світловодських ресторанах. Справді, дуже ціную це.

Завжди дітям казала: «Запам’ятайте, діє закон підлості. Один білет не вивчите, він же і попадеться вам». Нині я б не змогла працювати у школі, раніше вчитель — це друга мама, зараз — лише вимоги до вчителів. Дітям і батькам хочу побажати у першу чергу турбуватися про те, щоб лишатися людиною при будь-яких обставинах.

У мене є два внуки — два Сергії (48 і 35 років). Маю троє правнуків — Катю (13 років), Софійку (6 років) і Родіона (2 роки). У цьому році Софійка йтиме навчатися у Світловодську школу №7. Я дуже хочу відвідати школу разом з внученькою і величезний букет подарувати її першій вчительці. Це моя така мрія. Не впевнена, що здійсниться, бо на вулицю я не виходжу, а у зв’язку з карантином святкові лінійки скасували.

Здоров’я в мене слабке, погано бачу, вже пережила два інфаркти та два інсульти. Те, що я зараз сиджу перед вами, це завдячуючи лікарю від Бога, кардіологу Віктору Назаренку, який двічі рятував моє життя.

Я пережила усіх родичів-довгожителів, не знаю, чому так розпорядився Господь, але я щаслива, що можу відзначити ще один день народження з найріднішими людьми.

Альона Зозуля