Вона прийшла в світ у щасливій учительській родині у Новогеоргієвську. Батько мав прекрасний голос, то ще й дякував у церкві. Любив українську пісню і часто зі своїм братом затягували на два голоси. Звучала тоді і заборонена в ті часи "Ще не вмерла Україна". Саме за неї братів Мусієнків у 30-ті заарештовано. А де завершився їх життєвий шлях невідомо: чи куля ще в рідному місті обірвала молоді життя, чи ще каторжні роботи в далекому Сибіру підривали сили і щирі українці знайшли свій спочинок у мерзлій землі в чужому краю. Нелегко було матері піднімати трьох дітей – сина та двох дочок. Та вони росли шанобливими і працелюбними, завдяки чому осиротіла сім’я долала негаразди з ярликом "діти ворогів народу". Серед дочок Вікторія була дуже покірною і плаксивою, а Людмила – бідовою, швидкою, невтримною.

За репресіями та голодомором прийшла на нашу землю фашистська чума. Дівчат забирають на каторжні роботи до Німеччини. Людмила спочатку працює на заводах, кілька разів тікає і потрапляє до в’язниці. А потім енергійну непокірну дівчину забирає бюргер до Австрії. Звична до селянської роботи дівчина, перебираючи грудочки пісного австрійського ґрунту, мріяла пошвидше припасти, обійняти, вдихнути на повні груди аромат рідної землі…

Закінчилася війна. Господарі умовляють Людмилу залишитись у них, бо роботяща дівчина старанно виконувала всю роботу. Та де там! Вона не чекає організованої депортації й вирушає пішки на рідну Україну. Згадуючи сьогодні минуле, Людмила Григорівна розповідає про набагато вищий рівень культури ведення господарства у тій частині Європи, яку вона тоді побачила у порівнянні з нашим. Так, якщо в наших погребах стояли тільки дерев’яні бочки з квашеними овочами, то в неволі дівчина вже бачила скляні банки, закриті кришками. Вражали і різноманітні пристрої, які полегшували працю селянина.

Скільки довелося пережити, міряючи своїми кроками Європу, можна тільки здогадуватись. Та ось нарешті рідна Україна. Насторожено зустрічала своїх стражденних синів та дочок влада, влаштовуючи принизливі допити та перевірки. Тому Людмила затрималась на Західній Україні. Тут здобула освіту медсестри, працювала в госпіталях. Тут побачила, як радянська пропаганда принижувала все українське у тій землі, яка ще зберігала свою рідну мову і національну гідність. Зараз багато полеміки навколо патріотів ОУН. Так от ще тоді Людмила Григорівна, будучи медсестрою і знаючи в обличчя службовців НКВД, бачила, що звірства під маскою "бандерівців" чинили саме переодягнені НКВДисти.

Та все-таки добралась Людмила Григорівна до Новогергієвська, зустрілася з родиною. Знайшла собі пару – Івана, звили сімейне гніздечко, у якому з’явився синочок Саша. Людмила працювала медсестрою, Іван – військовий. Буваючи у свекрухи в Росії, дивувалася їхнім не біленим хатам, не смачним щам. Та затишок рідної оселі порушив державний план електрифікації: Новогеоргієвськ підлягав затопленню при будівництві Кременчуцької ГЕС. Сім’я витримала це випробування, як і сотні інших сімей, створили нове місто – Світловодськ. Здавалась би: жити по-новому, щасливо у молодому місті. Та на долю Людмили Григорівни випадають нові випробування. Спочатку сім’ю покидає Іван. Добра по натурі дружина не перечить: знайшов кращу, хай буде щасливим. Ділять хату, залишається з сином жити в половині, іншу продають чужим людям. Довго ще вона буде облаштовувати свою половинку. Та вже самотужки. Трагічна випадковість обриває в юному віці життя єдиної її опори в цьому світі, єдиної дитини. Не залишив по собі ні насіння, ні цвіту, тільки горбочок землі на цвинтарі та грубий рубець на материнському серці. Перед мужністю цієї жінки варто стати на коліна. Вона не впала, не зломилася, а впевнено пішла далі по життю, несучи свою материнську любов і розділяючи її між усіма, хто зустрічався на її шляху. Працювала складальницею на радіозаводі, медсестрою в школі-інтернаті. На заслужений відпочинок пішла із шкірвендиспансеру.

У диспансері вона нам всім була як мати: і старшим, і молодим. Майже всі лікарі, які приїжджали працювати до диспансеру, квартирували у Людмили Григорівни. Вона рада була ділитися з пожильцем хлібом і до хліба, ніколи не брала грошей за проживання: "У мене тих грошей повно, для чого мені ще ваші!" На підтвердження могла показати гаманець, де лежала, як щось путнє, троячка.

Коли професію середнього медичного працівника назвали "медсестрою" мабуть, мали на увазі таку людину як Людмила Григорівна. Контингент хворих шкір вендиспансеру особливий. Тут і змучені екземами та алергічними дерматитами з нестерпним свербежем та мокнуттям, тут і хворі псоріазом з покрученими суглобами та плямами, від яких жахаються оточуючі, тут і хворі на венеричні хвороби, які ще не розуміють до яких наслідків може привести їх хвороба. Високий професіоналізм та велике любляче серце нашої "Григоровни" давало розраду всім пацієнтам. Вона знайде потрібні слова жінці, яку зрадив чоловік, завдяки чому вона опинилась на Табурищі . Вона зробить все, щоб сім’я не розпалась, а невірному чоловікові також тактовно розкаже "про життя". Вона підкаже хворому щось дуже необхідне для його видужання, що, можливо, забуде сказати лікар. Вона напоїть пацієнта чаєм і обгорне ковдрою, якщо його починає знобити від пірогеналу. А той чай із трав, які вона збирала сама, виліковує усі хвороби. Ми, медики, більше довіряємо стандартним лікам, але коли вони не допомагають, біжимо до Григоровни за її чаєм. Вона погасить любу конфліктну ситуацію, що назріває між пацієнтом і медпрацівником ще в зародку. І все це тактовно, по-сімейному.

Несолодко прийшлося Людмилі Григорівні у житті. Можливо тому надзвичайно любить солодощі. Ми жартували, що вона і борщ із цукром варить. А вже коли відкриваєш банку її варення, там обов’язково зверху пласт величезних кристалів цукру. Колись збиралися на поле. Їхали на цілий день, тому взяли поїсти. "А води брати не будемо. Нащо та вода! Ось візьмемо консервованих грушок, тай будемо пити сочок", - категорично заявила. Коле сонце стало підніматись до зеніту, організм попросив живильної вологи. Відкриваємо банку з грушками. Під кришкою, звичайно, кристали цукру, а те про що думалось, що то сочок – густий сироп. Ох і намучились ми тоді! Криниці ніде поблизу немає, машина за нами приїде тільки ввечері. Довго згадували потім ті грушки!

А без роботи на землі не могла. У її малесенькому дворику – як ураю. Низько схилила до криниці свої віти розкішна калина: навесні радувала своїм цвітом, а восени – цілющими ягодами. Тут і барвінок, і півонії, і "розбите серце", і волошки, і тюльпани, і троянди. А на малесенькому клаптику городу росла і родила вся необхідна городина. Родила щедро, бо земелька перебиралася пучечками, не залишаючи жодної грудочки. Тому рослини і віддячували за комфортні умови добротними врожаями. Робота на землі доставляла Григорівні масу задоволення. Колись чекаємо її на роботу на другу зміну. Щось запізнюється, та ще й дуже. Нервує колега-медсестра, адже її чекають домашні справи. Хвилюємось всі: чи не трапилось чогось. Ось заходить Людмила Григорівна. Ледве ноги волочить, за собою тягне сумку. Виявляється, зранку пішла на город на Рибоколгоспі. Виполола своє, подивились на сусідній город, а він весь забур’янений – у молодих господарів не доходять до нього руки. То вона виполола ще й сусідський. А автобуси тоді як ходили! Поки пішки добралась до Табурища, от і спізнилась.

Людмила Григорівна надзвичайно захоплювалась літературою. Журнали "Вокруг света" і зараз лежать у її тумбочці. Ми на роботі старанно слідкували, щоб у робочий час їй до рук не попала ніяка книга чи журнал. З газетою мирилися, бо вона її "ковтала" моментально. Якщо Григорівна почала читати – вважай її немає на роботі. Зробимо зауваження – перейде з кабінету у якесь затишне містечко і хоч і стоячи, а читатиме. З прочитаною книгою обов’язково піде до мами, яка прожила майже до 90 років, порадить прочитати, а потім обговорюють втрьох із сестрою Вікторією.

Про Людмилу Григорівну можна розповідати багато. Адже багато пережито, багато побачено. Хоч душа й бадьора, але тяжка ноша років заважає рухатись так як тоді, в юності, коли линула до рідної землі з каторги. Та хай роки не гнуть Вас, Людмило Григорівно! Хай у Вашій домівці і Вашому серці завжди буде тепло! Хай хвороби минають Вас десятою дорогою! Повірте, наскільки спокійніше і комфортніше стає на душі, коли в телефонній слухавці чути Ваш голос: "У мене все добре. Я ж молодець!". То ж залишайтесь молодцем! І не переживайте, що вже 90: після них ще буде 91, 92…100…