Дослідження генеалогії допомагає людині краще зрозуміти історію через призму життя її предків, вчить пошануванню старших людей. А той, хто знає своє коріння і розуміє минуле, сам змінюється.

Завітавши до господи Володимира і Людмили Бровіцьких, які разом вже 43 роки, спочатку милуєшся квітучим затишком подвір’я, а потім дивуєшся, переступивши поріг їхнього сімейного «музею». Одна маленька кімнатка у будинку дійсно нагадує щось середнє між сільською хатою 60-70 років минулого століття (де в оселі у великих рамках під склом сотні фотографій: від старих чорно-білих, вже збляклих від часу, і до кольорових) і музеєм.

— Це ми жартома так говоримо: «наш музей», — розповідає Людмила Бровіцька. — Раніше фото переглядали в альбомах, тому намагалася їх прикрасити, вирізала квіти з листівок і приклеювала біля фотографії. Нині ж все перемістила під скло. Зайду у кімнату — і всіх рідних бачу.

У Володимира Вікторовича є власний альбом, що розповідає про період його життя, коли він служив в армії: тут фото з армійських буднів. Цей альбом дружина не чіпає. А от вся рідня чоловіка теж дивиться зі стін їхнього «музею».

Людмила не корінна жителька Підлісного, сюди переїхала до чоловіка зі Знам’янщини. Серед її сімейних фото на найстарішому зображений її дід Іван Мінаков у військовій формі часів Першої світової. Мінакови Іван і Фекла мали семеро дітей. У сім’ї батьків Людмили — Мінакових Остапа і Ніни — було семеро дітей, Людмила — найменша. По лінії Володимира Вікторовича найстаріше фото — це фото його прадіда по маминій лінії Павла Колісніченка. Мама Володимира — Раїса (Колісніченко) Бровіцька мала ще чотири сестри і брата. Народилася у селі Сентове (нині Родниківка), потім вони переїхали до Підлісного, де зустріла свою долю: Віктора Бровіцького, у родині якого, крім Віктора було ще чотири сестри і три брати. Раїса і Віктор Бровіцькі разом прожили 60 років, виростили трьох синів, мали дев’ятеро внуків. З цим величезним родом Бровіцьких-Мінакових можна познайомитися, роздивляючись фото на стінах. Особлива гордість Володимира і Людмили — це три портрети сімейного подружжя: їхнє власне та їхніх батьків. Усі ж інші фото, жартівливі і серйозні, переносять у минуле і нагадують про такі рідні і теплі миттєвості минулого. На протилежній стіні — сучасні кольорові фото. Це вже четверо дітей і вісім онуків Володимира і Людмили. Людмила об’єднала фото за темами, кожна композиція чи колаж має свою причину групування. — Ось це сім’я Оксани, це Віктора, це я з чоловіком і наші внуки, — розповідає жінка про фотографії, показує свої найулюбленіші.

Володимир і Людмила пишаються своїм маленьким «музеєм». Найкорисніше в цій ідеї — це те, що розглядаючи ці фото з дітьми, внуками, у них є можливість провести час з рідними за розмовою при зустрічі про те, що цікаво, бо це їхня спільна історія, це їх об’єднує. Тож не дивно, що і діти, і внуки Людмили і Володимира Бровіцьких перейнялися ідеєю вивчення власного родоводу. Так, внук Богдан, наслідуючи бабусю та маму, взяв участь у бібліотечному проєкті. Наразі мало хто може похвалитися глибокими знаннями про своїх предків, а в давнину кожен мав знати свій рід до сьомого коліна. Богдан знає свій рід по батьковій лінії до п’ятого коліна, по маминій — до шостого.

Олександра Миколаївна Тирон народилася у Підлісному на початку 1941 року. Свого батька майже не пам’ятає. Єдине фото з ним — де маленька піврічна Олександра сидить на руках у батька. — Мені здається, що от таким я його і пам’ятаю, — говорить Олександра Миколаївна. — Мама розповідала, що за зв’язок з партизанами у тому далекому 43-му його схопили нацисти, жорстоко побивши, спочатку відвезли у місцеву комендатуру, а потім у Кіровоград. Мама, вагітна братом, пішки дійшла до міста, знайшла, де його тримають. Домовилася з охоронцями (а охороняли його наші, що були на службі у поліцаїв), що за певну плату відпустять його. Повернувшись додому, продала два акордеони і гармошку, два відрізи сукна, повернулася до Кіровограда, та батька з іншими полоненими вже стратили. От і все, що знаю про батька, — зі сльозами на очах згадує жінка.

А от родину по маминій лінії Олександра Миколаївна знає краще. У її сімейному альбомі зберігається фото родини її дідуся по мамі .

— Фото зроблене ще до голодомору. На фото мій дід Лук’ян Іванов і баба Федора Сидорівна, їхні діти: Марфа, Марія, Наталка (вбили окупанти у війну), Сашко (помер в голодомор ще хлопцем) і моя мама Федоска, вона 1912 року.



У сімейному альбомі багато старих фото: військовий часів Першої світової і жінка в українському одязі та гарному намисті, військові часів Другої світової з гармошкою тощо.

— Що за люди на фото, я не знаю. Це як моя тітка Марія (Іванова) Тимофієнко померла, я забрала. Ну не викидать же.

Багато фото у альбомі за період, коли Олександра працювала у лісництві: з 1959 року і поки на пенсію не пішла. На фото і лісопильщики, і лісокультурниці, і лісники сфотографовані у різні роки. І всіх вона називає по імені і прізвищу. У іншому альбомі зберігаються більш сучасні фото. Сім’я Олександри чималенька. Разом з чоловіком Адамом виростили трьох синів. Нині у баби Шури шестеро внуків і правнучок.

Маленький провулочок у Підлісному, що має назву Садовий, а колись Колгоспний, — живий вічний свідок і герой долі Любові Василівни Яковенко. Про свій провулок жінка відгукується з теплом.



— Усе життя моє я тут живу, тут у 1943 році народилася, виросла, заміж на цій вулиці пішла. Потім нам батьки поруч біля себе хату звели, двох синів у армію тут провела, одружила, а далі ми з чоловіком своїм дітям тут будинки побудували, тут і онуків няньчила. А от правнуки вже до мене в гості сюди приїжджають.

Мама моя, Варвара Юхимівна (1911 р.н.), — колгоспниця, сапала буряки. І я з нею вчилася сапати з шести років. Батько, Василь Іванович Лапко (1906 р.н.), був і комірником, і головою колгоспу, ну це ще аж-аж в якому році, не пам’ятаю, а в основному був обліковцем на тракторній бригаді. У війну був двічі нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

У сімейному альбомі Любові Василівни її перше фото, де вона років 4-5 сидить на руках у батька і мами. Є тут і фото родини її баби по матері Марії Афанасівни Грузин. Про кожну фотографію хоче Любов Василівна розповісти.

— Це я ось у восьмому класі. Улітку працювала на току: розрівнювали зерно на машинах. Оце навантажимо зерно, а тоді лягаємо на машині і їдемо у Цибулеве — розвантажуємо. Усе вручну.

Та найбільше пишається Любов Василівна своїми весільними фото 1962 року.
— Це біля моєї батьківської хати. Сукню весільну купляли на базарі. Взагалі-то на весілля у мене був костюм. Тоді більше йшли заміж в костюмах: спідниця і жакет, коверкотові називалися, а тільки я ще й сукню захотіла.



На фото юна Любов і її наречений Іван Яковенко. Вона у гарному весільному вінку з фатою, з рушником через руку. Іван у костюмі, картузі, на грудях приколена весільна бутоньєрка. Далі Любов Василівна показує вже свої сімейні фото. А показувати і розказувати є що, бо насичене життя вирувало у її родині саме тут на її вулиці. Це вже коли пішла на пенсію, то найшла більше часу на особисте захоплення: хрестик за хрестиком лягали квіти на рушники і наволочки.

Філософи вважають, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. Отож, у День вишиванки перегляньмо старі пожовклі світлини, прадавні узори на сімейних рушниках, давні забуті листи, впевнена — вони все пам’ятають…

Сніжана Парієнко