Майдан: шлях до свободи
- 27 лютого 2020, 13:16
Сьогодні у Києві на майдані Незалежності, на вулицях Інститутській та Грушевського спокійно, а шість років тому тут вибухали «коктейлі Молотова», лунали постріли. Люди захищали свою гідність і своє життя. Лютий 2014 року назавжди чорними літерами вписаний у новітню
історію України. Тоді у ці дні, виборюючи свій європейський вибір, у центрі Києва свої життя на олтар перемоги поклали сотні українських патріотів. З чого все починалося і як відбувалися події на Майдані, з читачами «Вісника Кіровоградщини» поділилися учасники Революції гідності Станіслав та Максим Корчинські (на фото) з міста Знам’янки.
— Я думаю, для більшості людей у листопаді 2013 року ще не було зрозуміло, що ситуація може кардинально змінитися, що протести набудуть такого масштабу. Ми із земляками зі Знам’янки приїхали до Києва у перші ж дні.
21 листопада уперше використали термін Євромайдан. Того дня на майдан Незалежності вийшли понад тисяча людей — вони протестували проти призупинення урядом Азарова підготовки до угоди Україна-ЄС. Але не варто думати, що усіма людьми, котрі виходили на протести, рухало бажання мати угоду про асоціацію України з ЄС. Як і я особисто, багато людей вийшли, бо те суспільство, та держава, у якій ми жили, була вкрай несправедливою, закон не був одним для всіх, людина без блату, без порушення закону не могла реалізувати себе. Ми розуміли, що прийшов час змінювати цю владу. За вісім днів мирну акцію протесту розігнали силою, що стало початком революції», — згадує Максим Корчинський.
— Що для вас означає Майдан?
— Майдан — це про те, як важливо не відступити. Це коли щохвилини або ти, або тебе. Чи коли тебе весь час запитують: «Що робити?» І у тебе немає відповіді на це питання. Майдан — це також про те, як важливо не втратити віру. Це передчасне оголошення про перемогу, адже після нього були ще сотні загиблих. Майдан — це зміни, які відбулися у мільйонів людей. Це тисячі захоплюючих історій. Кожен з тих людей чекав, кожен вірив і кожен боявся. Боявся, але пішов тоді, коли час настав.
Через тиждень протестів стало зрозуміло, що тут не обійтися без політичних дій. І 24 листопада на Європейській площі опозиційні політики організували другий Майдан, а потім зібрали стотисячний мітинг. І це був дійсно перший масовий мітинг, де вимагали повернути країну на
шлях в ЄС.
З кінця листопада мітинги вже поширилися по всій Україні. У цей час у нас у місті також з’явився свій Майдан. Кожен тиждень ми проводили віче, на якому вирішували і планували наші спільні дії для підтримки тих, хто стояв у Києві і виборював наш європейський вибір.
Безповоротним моментом в українській історії став день трагічного побиття студентів. Це сталося в ніч з 30 листопада на 1 грудня. Саме після силового розгону студентів протестні акції набули масового характеру і переросли з проєвропейських на антиурядові, антивладні. На мітинги почали виходити сотні тисяч українців. І кожного разу кількість людей на Майданах по всій країні зростала, а Революція гідності набирала обертів.
18-21 лютого — це дні поновлення силового протистояння, саме тоді почалися масові криваві зіткнення зі значними людськими жертвами.
На ранок 18 лютого було заплановано «Мирний наступ» — багатотисячну ходу учасників Євромайдану до Верховної Ради України, де мала відкритися чергова сесія, на якій планувався розгляд питань щодо змін до Конституції України щодо обмеження повноважень президента.
Через блокування до кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося. Силовики, прорвавши барикади на Інститутській та Грушевського, підступили впритул до майдану Незалежності. Близько 19-ї години почався штурм майдану з боку Європейської площі. З Інститутської почали застосовувати водомет. Пізніше, біля монументу Незалежності України почали застосовувати запалювальну суміш. Опівночі загорівся Будинок профспілок.
О 7-й ранку наступного дня до майдану Незалежності дісталися на двох автобусах групи підтримки зі Львова. Вони пішли у наступ. З метою оборони протестувальники підпалили шини по периметру майдану, продовжили розбирати бруківку на Хрещатику та запасатися «коктейлем Молотова».
Станіслав Корчинський пригадує: — Разом з Мариною Валіцькою та її мамою ми приїхали о 5-й ранку на Київський вокзал, у цей час Київ ще спав, нам довелося йти пішки від залізничного вокзалу на майдан. Центральна площа нашої держави палала, тут кругом стояли барикади, було видно сліди штурму, який проводили війська. Видовище було вражаюче: горів Будинок профспілок, частина міста була охоплена вогнем.
Ми з Максимом стали на передній лінії оборони, в руках у нас були дерев’яні щити із звичайної фанери. А жінки вирушили допомагати медикам. Марина ж розливала «коктелі Молотова».
Удень кількість майданівців почала зростати, один за одним почали прибувати автобуси з різних куточків України. З кожною хвилиною збільшувалася наша віра, що ми переможемо. Здавалося, що вимоги мітингарів можливо виконати мирним шляхом. Але це було лише обманом для того, щоб ми втратили пильність і послабили свою увагою. Ніхто не очікував, що гумові кулі і холодний душ із водометів буде змінено на справжню зброю. 20 лютого почалося справжнє кровопролиття, коли людей, немов у тирі, розстрілювали снайпери.
Максим Корчинський розповідає: — Ми з братом, як правило, їздили на пару днів разом з іншими знам’янчанами на майдан, щоб змінити інших мітингарів. Коли ухвалювали рішення їхати до Києва, уже знали про те, що 18 лютого почалося кровопролиття. Звичайно ж був і страх: що буде далі. Перше враження, що в Києві все спокійно й мирно, було дуже оманливим — майдан і прилегла територія палала, все навколо було у диму та сажі і поступово перетворювалося у чорне згарище. Хлопці-майданівці були ж змучені та виснажені. Але сили прибували, зі сцени лунали оголошення про те, що приїхали автобуси з людьми, сюди прямувала вся Україна. І з кожною хвилиною росла впевненість, що ми вистоїмо. Але, на жаль, ніхто не очікував такого підступного маневру зі збоку силовиків. 19 лютого мітингувальників приїхав підтримати соліст гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк, а 20 лютого площа умивалася кров’ю власних громадян.
Згадується історія, коли до нас на передову прийшла дівчина з «дощовиками». Ми спочатку не хотіли брати ці, здавалося, нікому не потрібні зимової пори речі. Але дівчина виявилася переконливою, і ми погодилися, а буквально за 15-20 хвилин нас почали поливати крижаною водою із спеціальної техніки — «водометів». Звичайно ж, у нас були щити, але вони рятували лише від «коктейлів Молотова», а от від води — ні. Ще військові кидали перцеві гранати, від яких починали сльозитися очі і першило в горлі. Та ми зі Стасом були до цього готові і взяли з собою респіратори та лижні шоломи. Нашою ж основною зброєю була бруківка з прилеглих вулиць та самого майдану. Одні її розбирали, інші підносили на передові позиції, а ми вже по команді закидали нею нападників. Найбільші ж відчайдухи виходили на передню лінію і кидали у беркутівців бруківку, «коктелі Молотова», палаючі шини. Бійня 20 лютого була спланована. Це був тактичний хід ворога, який дав можливість майданівцям зайняти певні позиції, а потім їх почали розстрілювати снайпери.
Вранці 20 лютого протестувальники перейшли у наступ. О 8:30 вдалося зайняти приміщення Міністерства агрополітики, близько 10-ї звільнили Жовтневий палац та Український дім. Силовики на вулиці Інститутській стріляли у наступаючих на них прихильників Майдану. До 14-ї години число загиблих становило 35 осіб, а о 17-й повідомлялося про 60 загиблих. Усього під час сутичок загинули 73 протестувальники та 11 правоохоронців. Загалом постраждало понад 600 людей. Того дня було вбито найбільше активістів.
День 20 лютого став переломним у вирі подій Революції гідності. 21 лютого 2014 року українська влада юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Того ж дня відбулися прощання з Героями Небесної сотні.
Після завершення боїв тисячі українців вийшли на частину вулиці Інститутської, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Вулицю було встелено квітами, а згодом на ній почали з’являтися пам’ятники полеглим. В усіх куточках України іменами героїв називані площі, вулиці й сквери. У Знам’янці на центральній площі встановлено пам’ятний знак на честь тих, хто поклав своє життя за Україну.
Оксана Лутай
21 листопада уперше використали термін Євромайдан. Того дня на майдан Незалежності вийшли понад тисяча людей — вони протестували проти призупинення урядом Азарова підготовки до угоди Україна-ЄС. Але не варто думати, що усіма людьми, котрі виходили на протести, рухало бажання мати угоду про асоціацію України з ЄС. Як і я особисто, багато людей вийшли, бо те суспільство, та держава, у якій ми жили, була вкрай несправедливою, закон не був одним для всіх, людина без блату, без порушення закону не могла реалізувати себе. Ми розуміли, що прийшов час змінювати цю владу. За вісім днів мирну акцію протесту розігнали силою, що стало початком революції», — згадує Максим Корчинський.
— Що для вас означає Майдан?
— Майдан — це про те, як важливо не відступити. Це коли щохвилини або ти, або тебе. Чи коли тебе весь час запитують: «Що робити?» І у тебе немає відповіді на це питання. Майдан — це також про те, як важливо не втратити віру. Це передчасне оголошення про перемогу, адже після нього були ще сотні загиблих. Майдан — це зміни, які відбулися у мільйонів людей. Це тисячі захоплюючих історій. Кожен з тих людей чекав, кожен вірив і кожен боявся. Боявся, але пішов тоді, коли час настав.
Через тиждень протестів стало зрозуміло, що тут не обійтися без політичних дій. І 24 листопада на Європейській площі опозиційні політики організували другий Майдан, а потім зібрали стотисячний мітинг. І це був дійсно перший масовий мітинг, де вимагали повернути країну на
шлях в ЄС.
З кінця листопада мітинги вже поширилися по всій Україні. У цей час у нас у місті також з’явився свій Майдан. Кожен тиждень ми проводили віче, на якому вирішували і планували наші спільні дії для підтримки тих, хто стояв у Києві і виборював наш європейський вибір.
Безповоротним моментом в українській історії став день трагічного побиття студентів. Це сталося в ніч з 30 листопада на 1 грудня. Саме після силового розгону студентів протестні акції набули масового характеру і переросли з проєвропейських на антиурядові, антивладні. На мітинги почали виходити сотні тисяч українців. І кожного разу кількість людей на Майданах по всій країні зростала, а Революція гідності набирала обертів.
18-21 лютого — це дні поновлення силового протистояння, саме тоді почалися масові криваві зіткнення зі значними людськими жертвами.
На ранок 18 лютого було заплановано «Мирний наступ» — багатотисячну ходу учасників Євромайдану до Верховної Ради України, де мала відкритися чергова сесія, на якій планувався розгляд питань щодо змін до Конституції України щодо обмеження повноважень президента.
Через блокування до кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося. Силовики, прорвавши барикади на Інститутській та Грушевського, підступили впритул до майдану Незалежності. Близько 19-ї години почався штурм майдану з боку Європейської площі. З Інститутської почали застосовувати водомет. Пізніше, біля монументу Незалежності України почали застосовувати запалювальну суміш. Опівночі загорівся Будинок профспілок.
О 7-й ранку наступного дня до майдану Незалежності дісталися на двох автобусах групи підтримки зі Львова. Вони пішли у наступ. З метою оборони протестувальники підпалили шини по периметру майдану, продовжили розбирати бруківку на Хрещатику та запасатися «коктейлем Молотова».
Станіслав Корчинський пригадує: — Разом з Мариною Валіцькою та її мамою ми приїхали о 5-й ранку на Київський вокзал, у цей час Київ ще спав, нам довелося йти пішки від залізничного вокзалу на майдан. Центральна площа нашої держави палала, тут кругом стояли барикади, було видно сліди штурму, який проводили війська. Видовище було вражаюче: горів Будинок профспілок, частина міста була охоплена вогнем.
Ми з Максимом стали на передній лінії оборони, в руках у нас були дерев’яні щити із звичайної фанери. А жінки вирушили допомагати медикам. Марина ж розливала «коктелі Молотова».
Удень кількість майданівців почала зростати, один за одним почали прибувати автобуси з різних куточків України. З кожною хвилиною збільшувалася наша віра, що ми переможемо. Здавалося, що вимоги мітингарів можливо виконати мирним шляхом. Але це було лише обманом для того, щоб ми втратили пильність і послабили свою увагою. Ніхто не очікував, що гумові кулі і холодний душ із водометів буде змінено на справжню зброю. 20 лютого почалося справжнє кровопролиття, коли людей, немов у тирі, розстрілювали снайпери.
Максим Корчинський розповідає: — Ми з братом, як правило, їздили на пару днів разом з іншими знам’янчанами на майдан, щоб змінити інших мітингарів. Коли ухвалювали рішення їхати до Києва, уже знали про те, що 18 лютого почалося кровопролиття. Звичайно ж був і страх: що буде далі. Перше враження, що в Києві все спокійно й мирно, було дуже оманливим — майдан і прилегла територія палала, все навколо було у диму та сажі і поступово перетворювалося у чорне згарище. Хлопці-майданівці були ж змучені та виснажені. Але сили прибували, зі сцени лунали оголошення про те, що приїхали автобуси з людьми, сюди прямувала вся Україна. І з кожною хвилиною росла впевненість, що ми вистоїмо. Але, на жаль, ніхто не очікував такого підступного маневру зі збоку силовиків. 19 лютого мітингувальників приїхав підтримати соліст гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк, а 20 лютого площа умивалася кров’ю власних громадян.
Згадується історія, коли до нас на передову прийшла дівчина з «дощовиками». Ми спочатку не хотіли брати ці, здавалося, нікому не потрібні зимової пори речі. Але дівчина виявилася переконливою, і ми погодилися, а буквально за 15-20 хвилин нас почали поливати крижаною водою із спеціальної техніки — «водометів». Звичайно ж, у нас були щити, але вони рятували лише від «коктейлів Молотова», а от від води — ні. Ще військові кидали перцеві гранати, від яких починали сльозитися очі і першило в горлі. Та ми зі Стасом були до цього готові і взяли з собою респіратори та лижні шоломи. Нашою ж основною зброєю була бруківка з прилеглих вулиць та самого майдану. Одні її розбирали, інші підносили на передові позиції, а ми вже по команді закидали нею нападників. Найбільші ж відчайдухи виходили на передню лінію і кидали у беркутівців бруківку, «коктелі Молотова», палаючі шини. Бійня 20 лютого була спланована. Це був тактичний хід ворога, який дав можливість майданівцям зайняти певні позиції, а потім їх почали розстрілювати снайпери.
Вранці 20 лютого протестувальники перейшли у наступ. О 8:30 вдалося зайняти приміщення Міністерства агрополітики, близько 10-ї звільнили Жовтневий палац та Український дім. Силовики на вулиці Інститутській стріляли у наступаючих на них прихильників Майдану. До 14-ї години число загиблих становило 35 осіб, а о 17-й повідомлялося про 60 загиблих. Усього під час сутичок загинули 73 протестувальники та 11 правоохоронців. Загалом постраждало понад 600 людей. Того дня було вбито найбільше активістів.
День 20 лютого став переломним у вирі подій Революції гідності. 21 лютого 2014 року українська влада юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Того ж дня відбулися прощання з Героями Небесної сотні.
Після завершення боїв тисячі українців вийшли на частину вулиці Інститутської, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Вулицю було встелено квітами, а згодом на ній почали з’являтися пам’ятники полеглим. В усіх куточках України іменами героїв називані площі, вулиці й сквери. У Знам’янці на центральній площі встановлено пам’ятний знак на честь тих, хто поклав своє життя за Україну.
Оксана Лутай
