— Я люблю змагання з шосе, але велокрос мені вдається краще: з перших же юнацьких змагань у мене все пішло вдало, — розповідає Антон. — Дехто думає, що увесь велоспорт однаковий. Але як, наприклад, у бігові, є стаєри, спринтери, бігуни на середні дистанції, у велоспорті є свої дисципліни. І кожен має здібності (фізичні та технічні) до однієї з них, і лише унікальні люди, яких у світі одиниці, мають успіхи в кожній. Так, нідерландець Матьє ван дер Пул є і чемпіоном світу з велокросу, і переможцем Кубків світу з крос-кантрі, і виграв серйозну гонку з шосе. Його виступи надзвичайно цікаво дивитися, я розумію його почуття при перемозі.

Окрім того, що я сім разів ставав першим на чемпіонатах України з велокросу (останній — минулого року), я мав і міжнародні старти. Так, у 2008 році брав участь у чемпіонаті світу в Італії, тоді мене округлили; у 2013 та 2014 роках змагався у Моравському марафоні в Чехії, де був, відповідно, другим і четвертим в абсолюті; минулого року у листопаді в Угорщині на змаганнях з велоспорту Tirpak Cross — Agroker Kupa став першим, а в «November Cross UCI C2», що відбувся в Румунії, фінішував шостим.

Минулої осені я розпочав підготовку до участі у чемпіонаті світу. Найперше вивчив результати українських спортсменів на цьому чемпіонаті за усі роки незалежності України і з’ясував, що жоден з них не зміг фінішувати так, щоб його не округлили. Округлений — це той, хто номінально, наприклад, десятий, але фінішував з відставанням від лідера в одне і більше кіл. Коло на чемпіонаті світу коротке, як і скрізь, — 2,5-3,5 км, але різниця між силами переможця і наших учасників — як провалля, і за останні роки воно тільки збільшується. Українці не часто їздять на світовий чемпіонат. І не тому, що це не олімпійський вид спорту. Слід визнати, що їхати туди нема кому — рівень спортсменів дуже низький. І мова йде не про поганих тренерів, мова про те, що не відбувається селекція: нема з кого обирати. Наприкінці 90-х масово розпочали закриватися ДЮСШ. Зараз тенденція збереглася: юнацький спорт не підтримують, більшість спортшкіл знаходяться у плачевному стані. З огляду на це у нас в Кіровоградській області стан справ дуже хороший: маємо потужні велошколи у селі Мошориному Знам’янського району, Знам’янці, Новгородці й у нас, у Світловодську, бо у Києві на три мільйони населення залишилося лише дві велобази, а колись вони були у кожному районі столиці.

Велобаз стає менше, відповідно, тренери не мають достатньої кількості підопічних. Кількість — важливий чинник, адже коли є достатня кількість спортсменів, по-перше, можна обирати найсильніших, по-друге, між спортсменами відбувається конкуренція, і вони працюють та перевершують особисті результати. Я не бачу, щоб у наступні п’ять років в Україні щось змінилося. А для того, щоб були зміни через десять років, уже зараз над цією проблемою треба працювати, зокрема поповнювати інвентарем велобази, щоб спортом займалося якомога більше дітей.

Повертаючись до моєї участі у чемпіонаті світу. Мені хочеться стати тим, хто не просто доїде дистанцію, а й фінішує в одному колі з переможцем. Начебто, це проста задача, але за роки незалежності з нею, на жаль, ніхто не впорався. Не вважаю, що це буде мегадосягненням для України, коли якийсь велогонщик просто доїде гонку, але ж треба з чогось починати. Потім, коли від-
буватиметься селекція, спортсмени будуть не лише доїжджати, а й показувати гідний результат, потрапляючи в тридцятку чи двадцятку кращих.

— То фактично своїм рівнем виступу ви будете піднімати імідж України?

— Це голосно звучить. У першу чергу, моя участь — це власні амбіції. По-друге, цим я прокачую свої тренерські навички, а побічним ефектом від гідного, я сподіваюся, виступу вже стане прокачка навичок спортсмена.

Мій план підготовки складається зі зміни підходу до харчування, з виважених тренувань та з використання всіх можливих інструментів, якими користуються гонщики світового класу. Щодо останнього, то у ХХІ столітті одиниці українських велосипедистів використовують пульсометри і майже ніхто не користується вимірювачами потужності, якими користується увесь світ. Але ж за допомогою обладнання набагато простіше відстежувати свій прогрес. На моє переконання, краще придбати вимірювач потужності, ніж провести тиждень на зборах. Неосмислені виснажливі тренування дадуть ефект, коли ти лише починаєш тренуватись, але в кожного спортсмена настає момент, коли він досягає свого максимуму і збільшення об’єму або інтенсивності вже не діє. Проте спортсмени у більшості не в змозі придбати собі дороговартісний вимірювач, бо навчаються або тільки починають працювати і не мають на це достатньо коштів. На мою думку, забезпечувати обладнанням мають тренери. Але тренери зі стажем втомилися працювати на ентузіазмі, а молодь у тренери не йде, бо вже знає, що перспектив тут немає. Ось таке замкнене коло виходить. Я сам лише півтора року як почав занурюватися в глибини тренерства. Зокрема читаю багато літератури та спілкуюся з іншими спортсменами.

— Не чула, щоб будь-коли раніше у Світловодську був розвинутий велоспорт. Та й про велосипедистів достатньо високого рівня ми не чули, ви перший. Як так сталося?

— Я народився і живу у Світловодську. Як би це голосно не звучало, але велоспорту у місті до мене не було. Наприкінці 80-х на заводі Чистих металів було десять велосипедів, це була своєрідна група здоров’я для дорослих людей, які каталися й інколи їздили від підприємства на любительські змагання. З розвалом Союзу і цього велоруху не стало.

У дитинстві спортом я не займався і спортивні секції не відвідував, хіба що гурток авіамоделювання. Але мені подобалося їздити на велосипеді і будувати власний маршрут за топографічною картою, оскільки було цікаво, куди веде та чи інша дорога. Це зараз можна увімкнути режим «супутник» на Google Maps і все побачити на моніторі, а тоді треба самому було поїхати і довідатися (сміється). У 2003 році я, п’ятнадцятирічний юнак, подивився по телебаченню велогонку Тур де Франс, яку захопливо коментував Сергій Курдюков, і вона так запалила мене, що я захотів стати таким, як лідери перегонів. Я розпочав просто раз на три дні виїжджати на невелику відстань — до повороту до селища Власівки і назад. Потім ці поїздки стали щоденними. Так я прокатався усю зиму і весну. Одного разу навесні я зустрів групу велосипедистів — дорослих чоловіків. Вони звернули увагу на мій велосипед (він був такий, яким зараз є найгірший велосипед у нас на базі, який я нікому не даю), а найголовніше, їх зачепило те, що на такому кориті я їх обганяю. І вони запропонували мені кататися разом. Це було неймовірно, адже свою мрію я саме так і уявляв — мене помітять і скажуть: «Давай з нами!» І ось це стало реальністю, і це було круто! З часом мої старші товариші, добувши раму, колеса тощо, склали мені велосипед, на якому я проїхав свої перші змагання. Через рік я вже займався в ДЮСШ, тільки сусіднього міста Кременчука Полтавської області. З 2005 до 2009 року включно виступав за Кременчук, здобувши перше чемпіонство України у 2008 році.

Під час навчання на факультеті фізичного виховання в Кіровоградському педуніверситеті виступав вже за Кіровоградську область. Представники галузі спорту області, які бачили мої успіхи, проявили ініціативу, приїхали у Світловодськ, провели розмову з місцевим керівництвом — і з 15 вересня 2009 року у місті почало діяти відділення велоспорту, яке я очолив. Спочатку вихованців було мало: батьки не розуміли, хто тренер, чим займаються діти на тренуваннях, адже це була для міста нова спортивна дисципліна. Але з кожним роком кількість вихованців зростала, й ось через десять років маємо чотири групи, в яких займається понад тридцять спортсменів, і це дуже радує. Я пишаюся, що моїм вихованцям, які тренуються систематично, вже не обов’язкова безпосередня присутність тренера, який би нагадував: йди тренуватися! Вони вже по-дорослому підходять до тренувань, а не імпульсивно можуть залишитися вдома через поганий настрій або погану погоду, адже у будь-яку з погоду з будь-яким настроєм ти їдеш і виконуєш план тренувань. Тоді це працює. Як спрацювало з минулорічним чемпіоном України Андрієм Довганюком. Він трудолюбивий і цілковито віддається тренуванням. Я даю йому усі свої знання і сподіваюся, що попереду у нього будуть ще вищі результати. Селекція є, тож будемо ростити нових чемпіонів. Я шукаю своїх однодумців і послідовників, з якими міг би це робити. Бо зацікавлений у появі колег ще й особисто: у мене росте син, і я б не хотів щодня працювати з ним як наставник, бо стиратимуться особистісні межі батько – тренер.

— Які якості слід мати, щоб прийти у велоспорт взагалі і до вас як до тренера зокрема?

— Достатньо просто мати бажання та регулярно відвідувати тренування. Наполегливих спортсменів я заохочую хорошим спорядженням. Поки що у нас немає форми з логотипом «Світловодськ», але є якісна форма, якою з нами діляться велосипедисти-любителі. У цьому велика сила велоспорту: підтримувати одне одного. Багато з моїх колег по трасам знають, що я тренер, і надсилають мені форму та деталі до велосипедів, які вони не використовують. Одного разу мені повідомили, що вислали посилку. Я прийшов з маленьким заплічником, а мені вручили велетенську коробку, в якій був… велосипед! Отож, наша секція усім забезпечена, зокрема й велосипедами, так що просто приходьте!

— Чому велоспорт не популярний в Україні?

— Бельгія, де відбуватиметься чемпіонат світу, вважається столицею світового велокросу. Цей спорт там сприймається як національна культура, майже усі проводять дозвілля за кермом веломашин. Українцям же важко піднятися і вийти за межі свого помешкання. Мені прикро, що багато жителів України взагалі нічим не займаються, не мандрують і дуже важкі на підйом. Згадайте, скільки глядачів приходить на чемпіонат з велокросу, який декілька років поспіль відбувається у Світловодську. Інформування через ЗМІ і соцмережі не працює. Як достукатися до кожного, я не знаю… Але я б дуже хотів це змінити, адже тоді підвищуватиметься і статус моєї особистої перемоги, коли якийсь хлопчак раптом вирішить, що і він хоче перемагати, як оцей чоловік на п’єдесталі.

Чому спорт не популярний в Україні? Згадайте образ спортсмена, який створюють соцмережі та різні «гумористичні» передачі: якийсь «качок», обмежений в інтелекті. Я цікавлюся гумором, і в іноземних коміксах я не бачив пародії на дурненького спортсмена.
Окрема тема — безпека велосипедистів на дорозі. Їхнє життя нічого не коштує. Нещодавно мене ледь не вбили. І це не образний вислів. Зі свого боку я дотримався усіх правил (притиснувся до краю узбіччя, була увімкнена блималка, хоч це була дев’ята ранку), але водій фури навіть не намагався мене об’їжджати, продовжував рухатися своєю траєкторією... У нас немає велодоріжок. І найгірше, що це не вважаться поганим, а вважається нормальним. Світловодську пощастило: у нас є набережна, й усі, хто починають займатися велоспортом, приїздять туди, бо там безпечно.

І у нас фантастичні краєвиди для велопрогулянок! Тільки зауважу, що тренування і прогулянки — це різні речі. На тренування я виїжджаю один, адже не можу їхати в інакшому темпі, ніж визначений. А так з друзями і сім’єю раз на місяць ми виїжджаємо в якусь красиву місцину. У мене є два друга — Євген Щекотов і Валерій Скляров, які не лише катаються, а й беруть участь у змаганнях та вникають у суть тренувань. Але хто їх надихнув і чому вони вирішили займатися велоспортом у дорослому віці, запитайте у них.

Я продовжую співпрацювати і представляти столичного дилера велосипедів Giant Ukraine, керівник якого певною мірою ентузіаст і оптиміст. Моє представництво не містить фінансової складової. Вона б була, якби велоспорт був популярним у країні, тоді б я як рекламоносій був дієвим. Але перед ким рекламувати велосипеди? Ми тільки говорили про кількість глядачів на змаганнях та занепад велоспорту. Тим більше, це не мої велосипеди і форма, вони є власністю магазину, я тільки маю змогу ними користуватися. Цього року у мене буде новий велосипед — нова модель 2020 року, на якому сподіваюся продовжувати вигравати старти. Знаю, що є люди, які люблять з-під тишка підрахувати статки, які, на їхню думку, сиплються на велосипедистів. Насправді, в Україні у цій галузі нічого райдужного немає. Мій дохід — це тренерська зарплата.

Зараз у мене найбільші тренування у моєму житті: я ніколи так не тренувався (найдовше з тренувань тривало 5,5 годин, а загалом це три дні по 4 години на день з перервою в один день), але при цьому я й ніколи не відчував себе так добре, як зараз. Я встигаю потренуватися у першій половині дня, а потім їду тренувати дітей. Дружина мене розуміє, підтримує, я з нею ділюся своїми спостереженнями, міркуваннями, планами. До речі, помітив, що деякі велогонщики користуються моєю системою тренувань, звіти про які я викладаю в одному із спортивних сервісів, і, звісно, це гріє. Так що до зустрічі на велотрасах та чемпіонатах!

Тетяна Юганова