— «Забаву» я створила, як тільки прийшла на цю посаду, тоді ж і відкрила в собі співочий талант (уявіть, так буває!), — розповідає Марина Вадимівна. — До цього працювала в агрофірмі, а взагалі за освітою ветлікарка. (Така зміна професії досить важка, але цікава: в культурі завжди щось нове — і екстрим, і адреналін, і гарний настрій). Усім односельцям пропонувала приходити співати. І що цікаво: усі, хто зараз тут, — відгукнулися на пропозицію одразу. Хто хоче піти з колективу — не тримаємо, хто приходить — тому раді. На репетицію кожен з нас приносить ідею виконати ту чи іншу пісню, ми усі разом її обговорюємо і визначаємося з репертуаром. Співаємо і під мінусову фонограму, і під живий музичний супровід, який забезпечує баяніст-гармоніст Іван Васильович Смолянінов. Звісно, співаємо й акапельно. Окрім співу ми танцюємо, робимо мінівистави. Зибківчани з нетерпінням чекають на концерти у Будинку культури: зал у нас завжди повний, навіть лавки додаткові заносимо.

Галина Михайленко: — Я корінна зибківчанка, у минулому вихователька дитячого садка, нині на пенсії. Співала в хорі з восьмого класу, виступаючи не лише в селі, а й в обласній філармонії. Коли інколи запрошували в Будинок культури виконати ту чи іншу пісню, а тепер ходжу сюди постійно.

Ніна Жиліна: — З міста перебралася в батьківську хату у Зибковому, і тепер мій дім — тут. Співала, коли навчалася в технічному училищі, потім лише вдома, а нині у «Забаві», і так ця справа подобається, що тепер додому навіть купила мікрофон.

Катерина Іваницька: — Я теж жителька села, теж співала у шкільні роки, працювала у колгоспі кухарем, вийшла на пенсію, тепер співаю в колективі, чому надзвичайно рада.

Валентина Кальма: — За фахом я економістка, працювала у колгоспі і співала в колгоспному хорі. Тепер дякую Марині Вадимівні, що мені є куди приходити, адже залишилася одна у великому будинку.

Любов Шаргуленко: — Я родом з Устинівщини, переїхала сюди 42 роки тому. Працювала у школі вчителькою, люблю пісню, пробувала себе: співала і в хорі, і сольно, брала участь в різноманітних оглядах, але по-справжньому співаю тільки зараз.

Ганна Білоглав: — 35 років минуло, як я приїхала сюди з Олександрійщини. Завжди співала в хорі, продовжую й зараз.
Ольга Погребняк: — Я народилася в Алтаї (РФ), жила в Оренбурзі, а це вже 26 років, як життя привело в Зибкове. Я соціальна працівниця. Між обслуговуванням підопічних забігаю до Будинку культури. Люблю співати: співала в училищі, вдома з мамою, в хорі і сольно, навіть коли їду на велосипеді — теж співаю.

Оксана Кононенко: — Я корінна жителька, співала і в школі, і в швейному училищі, 10 років співала сольно, а тепер — і в колективі. (А ще Оксана спеціально до нашого приїзду випекла пресмачний і прегарний коровай — ред.).

Іван Смолянінов: — Музику люблю з дитинства, у шкільні роки навчався в музичній школі у Зибковому. Легко граю по нотах, на раз підбираю мелодію на слух. Працював свого часу директором Будинку культури, в кінофікації, інструктором по спорту (я майстер спорту Радянського Союзу з велоспорту). З жіночим колективом працювати легко. Спрацювалися! Підказуємо одне одному, як краще виконати той чи інший твір.

Марина Вельган: — Я родом з Олександрії, у селі вже 20 років. Мені приємно, що «Забава» дає наснагу і нашим глядачам, і нам самим. Як люди творчі, дуже переживаємо, щоб, коли відбудеться утворення великих громад, наш Будинок культури не закрили, бо тоді усім нам зовсім ходити не буде куди.

Тетяна Юганова