Як створити успішний танцювальний колектив. Поради від Євгена Суботіна
- 13 листопада 2019, 14:30
Євген Суботін і Аліна Вустілка раніше разом танцювали — були парою, і тепер вони разом, планують створити сім’ю. А ще вже сьомий рік ведуть спільний проект — навчають спортивним бальним танцям малих, а з недавніх пір і дорослих жителів міста Знам’янки у Клубі спортивного бального танцю «Фурор-Данс». Про те, як розпочати власну справу і займатися тим, що подобається, розповідає керівник Клубу Євген Суботін.
— Родом ми з Олександрії, — розповідає Євген. — Я розпочав займатися танцями з 8 років, а Аліна — з 7. Я переїхав у Кропивницький, коли вступив у 2010 році у педуніверситет на кафедру хореографії мистецького факультету. Як і кожному студенту, грошей не вистачало, тим більше, що спортивні бальні танці — це не дешевий вид спорту: виїзди на змагання, семінари, індивідуальні заняття, костюми, зачіски.
Дякую батькам, що знаходили кошти на це, але на І курсі я розумів, що я вже дорослий хлопчик і повинен хоча б підробляти. Підробляв я і на будівництві, і чергував на стоянці. Але якщо я вступив на хореографію, то логічно було йти у цьому напрямку. Працював в одному з клубів обласного центру, а потім вирішив займатися з дітьми. Для цього взяв карту області і став розмірковувати, куди можна поїхати,
адже на І курсі я боявся великих міст. Знам’янку знав, адже через це місто їздив з Олександрії до Кропивницького, але для мене вона була недосяжною, якоюсь захмарною. Урешті-решт я вирушив у Бобринець. На шляху до нього була зупинка в Компанціївці, я вийшов випити кави, побачив перед собою Будинок культури, зайшов запитати про роботу й… автобус поїхав далі без мене. Набрав дітей і розпочав заняття. Через рік зрозумів, що ще є вільний час і я можу працювати ще на одній роботі. Аліна саме складала іспити (у нас тоді вже зароджувалися почуття) і вступила до вишу у Кропивницький. Я запропонував разом спробувати працювати — хай буде що буде — у Знам’янці. І у вересні 2012 року ми розпочали розклеювати оголошення про набір танцівників. І якщо в Компаніївці одразу прийшло 14 дітей і приблизно в такому кількісному складі ми займалися цілий рік, то у Знам’янці на перше заняття до нас прийшло три дитини, і така кількість ходила три місяці. Тому ми не знали, чи варто продовжувати роботу, бо не окуповувалися навіть гроші на проїзд Кропивницький – Знам’янка і назад. І були такі періоди, коли я казав Аліні, що час згортатися, а вона вмовляла мене потерпіти ще трошки, раптом щось зміниться, потім терпець уривався у неї, і вже я просив почекати. Через пів року у нас було сім вихованців, а танцювальний рік Клуб закінчив з дев’ятьма учнями. За рік про нас дізналися — і займалися вже 20 дітей. Зараз у «Фурор-Данс» близько 50 танцівників, 20 з
них мають спортивні розряди. Нещодавно я порахував, скільки маленьких знам’янчан у нас займалося протягом усього часу, — і вийшла цифра 450. Звісно, багато з них відсіялося, адже з віком у дітей змінюється світогляд, наприклад, хлопці кидають танці і починають ходити на бокс чи футбол.
Хочу сказати, що в дитинстві я сам хотів кинути заняття багато разів, ну дуже багато разів. І я вдячний своїм батькам (мамі, яка у разі чого підключала до врегулювання ситуації тата, і татові), які постійно наполягали на тому, щоб я не пропускав заняття. Важко згадувати складні моменти в житті, коли у батьків не було грошей не те що на змагання, а просто купити продукти. Але батьки виходили із ситуації і знаходили гроші на поїздки. А через декілька років я з подивом помітив, що серед моїх друзів тільки ті, хто ходить до танцювального колективу, а вуличні компанії десь розчинилися. Довгий час я не був найкращим танцівником, але в один момент зрозумів, що я не даю той результат, який би хотіли бачити тренер і батьки, а найголовніше — бальні танці захопили мене цілковито, і я почав докладати зусиль і отримувати результати. І це стало улюбленою справою мого життя.
У дівчат усе розвивається за іншою схемою: вони швидше засвоюють науку, ніж хлопці. Ось Аліна: вона фанатка своєї справи. Вона колись давно мені сказала: «Женю, мені не треба гроші — я хочу займатися улюбленою справою. Я люблю витрачати, але не хочу гаяти час на те, щоб думати, як заробити». Нещодавно я запитав, чи не змінила вона цю думку, і вона відповіла, що коли бачить успіх пари, яку тренує, то кайфує, і гроші для неї все так же не на першому місці. (Тому мені доводиться бути більш прагматичним, інакше ми б давно пропали (сміється)). Аліна з дитинства знала, що буде тренеркою. Працювала на повну силу, йшла до результату і партнерів за собою вела. Їй завжди давали партнерів-початківців, бо тренери знали, що вона зможе заставити їх працювати, і було таке, що партнери навіть плакали від неї. У залі вона надзвичайно вимоглива, і її вихованці інколи теж плачуть. Але без цього ніяк, щоб мати результат. І діти продовжують працювати попри суворість своєї вимогливої тренерки.
Свого часу ми з Аліною танцювали разом, але за станом здоров’я я не міг продовжувати далі, тому Аліна стала у пару з іншим партнером, а я чотири роки тому пішов із танцювального спорту. Аліна закінчила свою танцювальну кар’єру три місяці тому. Тепер у нас більше часу, щоб займатися тренерською роботою. До роботи у Знам’янці Аліна ще й викладає в колективі «Конвалія» у Кропивницькому, в якому, до речі, ми танцювали як пара і їздили на змагання. У нашому тандемі я окрім тренерства відповідаю і за адміністративну роботу, а Аліна лише за тренерську. З нами викладає Юліана Ставицька — тренерка з класики, яка працює над постановкою рук, ніг, корпусу, голови, розтяжкою.
«Фурор-Данс» є членом обласної федерації танцювального спорту Кіровоградської області і Всеукраїнської федерації танцювального спорту. В останній я є суддею. Як у житті все змінюється, так само і в танцях. Якщо подивитися, які були танці ще 10 років тому і зараз, то зараз усе по-іншому. І нам як тренерам регулярно слід відвідувати навчальні семінари, щоб бути в темі танцювального спорту. Колектив не часто можна побачити на міських масових заходах, адже у нас акцент на спорт. Я є кандидатом у майстри спорту України, Аліна — майстер спорту України. Маємо достатньо досвіду, щоб навчити дітей правильно виконувати бальні танці, нам не соромно представляти своїх
вихованців на жодному із турнірів. Можливо, нам складно змагатися із танцівниками з великих міст, але ми прагнемо більшого і кращого, тому будемо вести танцювальні суперечки з крутими парами і хореографами.
У нас шалений графік роботи: сім днів на тиждень, включаючи змагання, адже «Фурор-Данс» виходить на новий рівень. У вересні переїхали в новий зал з великою площею. Уважаю, новий зал дасть Клубу нове дихання. Принагідно змінили і логотип. У тренерів та дітей є тренувальна форма, на наше переконання, вона дисциплінує і створює привабливий імідж колективу. На заняттях у нас сувора дисципліна — завдяки цьому досягаються результати і формується танцювальна культура. І це підтверджується тим, що часто на змаганнях ми чуємо здивовані коментарі організаторів щодо того, які у нас виховані діти.
Наші пари вже виступають не лише на всеукраїнських турнірах, а й виїздять на міжнародні та показують достойні результати. Так, Іван Вустілка й Ольга Винник стали срібними призерами чемпіонату Мінська (Білорусь), на цих же змаганнях шестирічна Марія Чучко у категорії діти-школа стала першою, виборовши перемогу серед 126 (!) спортсменів.
У Клуб ми набираємо вихованців з трьох років. Із середини жовтня розпочала свою роботу хобі-група для двадцятирічних і, як ми кажемо, далі без обмежень, які мають бажання танцювати.
Хочемо, щоб наша з Аліною робота допомагала нашим вихованцям відчувати себе розкуто і вільно спілкуватися з однолітками, зокрема і протилежної статі, дала розуміння дисципліни і культури. Ну а хороша бальна підготовка для них гарантована!
Тетяна Юганова
Дякую батькам, що знаходили кошти на це, але на І курсі я розумів, що я вже дорослий хлопчик і повинен хоча б підробляти. Підробляв я і на будівництві, і чергував на стоянці. Але якщо я вступив на хореографію, то логічно було йти у цьому напрямку. Працював в одному з клубів обласного центру, а потім вирішив займатися з дітьми. Для цього взяв карту області і став розмірковувати, куди можна поїхати,
адже на І курсі я боявся великих міст. Знам’янку знав, адже через це місто їздив з Олександрії до Кропивницького, але для мене вона була недосяжною, якоюсь захмарною. Урешті-решт я вирушив у Бобринець. На шляху до нього була зупинка в Компанціївці, я вийшов випити кави, побачив перед собою Будинок культури, зайшов запитати про роботу й… автобус поїхав далі без мене. Набрав дітей і розпочав заняття. Через рік зрозумів, що ще є вільний час і я можу працювати ще на одній роботі. Аліна саме складала іспити (у нас тоді вже зароджувалися почуття) і вступила до вишу у Кропивницький. Я запропонував разом спробувати працювати — хай буде що буде — у Знам’янці. І у вересні 2012 року ми розпочали розклеювати оголошення про набір танцівників. І якщо в Компаніївці одразу прийшло 14 дітей і приблизно в такому кількісному складі ми займалися цілий рік, то у Знам’янці на перше заняття до нас прийшло три дитини, і така кількість ходила три місяці. Тому ми не знали, чи варто продовжувати роботу, бо не окуповувалися навіть гроші на проїзд Кропивницький – Знам’янка і назад. І були такі періоди, коли я казав Аліні, що час згортатися, а вона вмовляла мене потерпіти ще трошки, раптом щось зміниться, потім терпець уривався у неї, і вже я просив почекати. Через пів року у нас було сім вихованців, а танцювальний рік Клуб закінчив з дев’ятьма учнями. За рік про нас дізналися — і займалися вже 20 дітей. Зараз у «Фурор-Данс» близько 50 танцівників, 20 з
них мають спортивні розряди. Нещодавно я порахував, скільки маленьких знам’янчан у нас займалося протягом усього часу, — і вийшла цифра 450. Звісно, багато з них відсіялося, адже з віком у дітей змінюється світогляд, наприклад, хлопці кидають танці і починають ходити на бокс чи футбол.
Хочу сказати, що в дитинстві я сам хотів кинути заняття багато разів, ну дуже багато разів. І я вдячний своїм батькам (мамі, яка у разі чого підключала до врегулювання ситуації тата, і татові), які постійно наполягали на тому, щоб я не пропускав заняття. Важко згадувати складні моменти в житті, коли у батьків не було грошей не те що на змагання, а просто купити продукти. Але батьки виходили із ситуації і знаходили гроші на поїздки. А через декілька років я з подивом помітив, що серед моїх друзів тільки ті, хто ходить до танцювального колективу, а вуличні компанії десь розчинилися. Довгий час я не був найкращим танцівником, але в один момент зрозумів, що я не даю той результат, який би хотіли бачити тренер і батьки, а найголовніше — бальні танці захопили мене цілковито, і я почав докладати зусиль і отримувати результати. І це стало улюбленою справою мого життя.
У дівчат усе розвивається за іншою схемою: вони швидше засвоюють науку, ніж хлопці. Ось Аліна: вона фанатка своєї справи. Вона колись давно мені сказала: «Женю, мені не треба гроші — я хочу займатися улюбленою справою. Я люблю витрачати, але не хочу гаяти час на те, щоб думати, як заробити». Нещодавно я запитав, чи не змінила вона цю думку, і вона відповіла, що коли бачить успіх пари, яку тренує, то кайфує, і гроші для неї все так же не на першому місці. (Тому мені доводиться бути більш прагматичним, інакше ми б давно пропали (сміється)). Аліна з дитинства знала, що буде тренеркою. Працювала на повну силу, йшла до результату і партнерів за собою вела. Їй завжди давали партнерів-початківців, бо тренери знали, що вона зможе заставити їх працювати, і було таке, що партнери навіть плакали від неї. У залі вона надзвичайно вимоглива, і її вихованці інколи теж плачуть. Але без цього ніяк, щоб мати результат. І діти продовжують працювати попри суворість своєї вимогливої тренерки.
Свого часу ми з Аліною танцювали разом, але за станом здоров’я я не міг продовжувати далі, тому Аліна стала у пару з іншим партнером, а я чотири роки тому пішов із танцювального спорту. Аліна закінчила свою танцювальну кар’єру три місяці тому. Тепер у нас більше часу, щоб займатися тренерською роботою. До роботи у Знам’янці Аліна ще й викладає в колективі «Конвалія» у Кропивницькому, в якому, до речі, ми танцювали як пара і їздили на змагання. У нашому тандемі я окрім тренерства відповідаю і за адміністративну роботу, а Аліна лише за тренерську. З нами викладає Юліана Ставицька — тренерка з класики, яка працює над постановкою рук, ніг, корпусу, голови, розтяжкою.
«Фурор-Данс» є членом обласної федерації танцювального спорту Кіровоградської області і Всеукраїнської федерації танцювального спорту. В останній я є суддею. Як у житті все змінюється, так само і в танцях. Якщо подивитися, які були танці ще 10 років тому і зараз, то зараз усе по-іншому. І нам як тренерам регулярно слід відвідувати навчальні семінари, щоб бути в темі танцювального спорту. Колектив не часто можна побачити на міських масових заходах, адже у нас акцент на спорт. Я є кандидатом у майстри спорту України, Аліна — майстер спорту України. Маємо достатньо досвіду, щоб навчити дітей правильно виконувати бальні танці, нам не соромно представляти своїх
вихованців на жодному із турнірів. Можливо, нам складно змагатися із танцівниками з великих міст, але ми прагнемо більшого і кращого, тому будемо вести танцювальні суперечки з крутими парами і хореографами.
У нас шалений графік роботи: сім днів на тиждень, включаючи змагання, адже «Фурор-Данс» виходить на новий рівень. У вересні переїхали в новий зал з великою площею. Уважаю, новий зал дасть Клубу нове дихання. Принагідно змінили і логотип. У тренерів та дітей є тренувальна форма, на наше переконання, вона дисциплінує і створює привабливий імідж колективу. На заняттях у нас сувора дисципліна — завдяки цьому досягаються результати і формується танцювальна культура. І це підтверджується тим, що часто на змаганнях ми чуємо здивовані коментарі організаторів щодо того, які у нас виховані діти.
Наші пари вже виступають не лише на всеукраїнських турнірах, а й виїздять на міжнародні та показують достойні результати. Так, Іван Вустілка й Ольга Винник стали срібними призерами чемпіонату Мінська (Білорусь), на цих же змаганнях шестирічна Марія Чучко у категорії діти-школа стала першою, виборовши перемогу серед 126 (!) спортсменів.
У Клуб ми набираємо вихованців з трьох років. Із середини жовтня розпочала свою роботу хобі-група для двадцятирічних і, як ми кажемо, далі без обмежень, які мають бажання танцювати.
Хочемо, щоб наша з Аліною робота допомагала нашим вихованцям відчувати себе розкуто і вільно спілкуватися з однолітками, зокрема і протилежної статі, дала розуміння дисципліни і культури. Ну а хороша бальна підготовка для них гарантована!
Тетяна Юганова
