Коли робота — другий дім
- 7 листопада 2019, 13:30
Напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва знайомимо з творчою родиною Зінчуків–Штимів–Зайців з Олександрівки, у якій кожен дорослий так чи інакше пов’язаний з культурою, хоча і маленький Дмитрик теж до неї причетний
— завжди з батьками на репетиціях та концертах. Спілкуємося з кожним за ролями, як у п’єсі, — відповідно до свята.
Людмила Зінчук: — Після закінчення Олександрійського училища культури, де отримала фах клубного працівника і керівника хореографічного колективу, 1 лютого 1985 року за направленням приїхала в Олександрівку і до сьогоднішнього дня не зрадила
своїй професії. З часом з методистки по хореографії районного Будинку культури я перейшла на посаду старшого методиста з клубної справи, у повноваження якого входить робота з мережею клубних закладів району. Я стажую працівників сільських Будинків
культури та клубів, проводжу майстер-класи, семінари. Опікуюся жанром ужиткового мистецтва, який свого часу запровадила на Олександрівщині і дуже цим пишаюся. Також працюю з фольклорним жанром і, звісно, організовую окремі масові заходи. Так, чотири роки тому започаткувала районне свято української пісні (яке цього року відбудеться 6 грудня) і навіть не очікувала, що воно так полюбиться усім. Люблять жителі Олександрівщини і свято козацької слави у Бірках.
У нашому районі (думаю, в інших також) у сільських закладах культури дипломованих працівників не так багато, а працюють колишні зоотехніки, листоноші, інженери, трактористи. (У районному Будинку культури усі з фаховою освітою). Але, наприклад, художня керівниця Голиківського сільського Будинку культури Людмила Ярова, за освітою товарознавець, робить чудові танцювальні постановки, у Красносіллі директор Будинку культури Григорій Башняк — колишній водій, але він навів надзвичайний порядок у закладі, налагодив музичну апаратуру, обладнав більярдний зал і створив більярдний клуб. Тому образливо, коли людині докоряють відсутністю освіти. Можу запевнити, що в галузі культури випадкових людей не буває. Тут завжди як на долоні: не можна схалтурити, не можна помилитися. Мені і моїм колегам доводилося стикатися з критикою на свою адресу. Але з досвіду можемо сказати: критикує той, хто не був жодного разу на сцені, хто не розуміє специфіки цієї діяльності, адже можна на репетиції співати чудово, а на сцені не справитися з хвилюванням і співати один і той самий рядок три рази. А не забувайте, що здебільшого у колективах беруть участь аматори, а не професіонали.
Що стосується мене, у нас у селі Родниківці Олександрівського району, звідки я родом, усі дівчата обирали собі професію або вихователя, або учителя. Я теж майже обрала педагогічний напрямок. Але до нас у дитячий садок приїхала працювати молода вихователька, яка танцювала в ансамблі Олександрійського педагогічного училища, й організувала із старшокласниць села невеликий танцювальний колектив. Мені дуже сподобалося танцювати, а ще завжди подобалося, коли на весіллях наша сільська пара Олександр і Людмила Пастернаки танцювали і співали. Я захоплювалася ними: як люди можуть і добре працювати, і весело відпочивати. Коли прийшов час визначатися з навчальним закладом, я сказала, що вступатиму до училища культури, бо там навчають танцювати. Батьки не зрозуміли мене. Це був виклик з мого боку, але я надзвичайно задоволена, що я тоді не змінила свого рішення. З тих пір я завжди кажу: якщо є в душі бажання — ідіть в культуру! Куди б вас життя не закинуло, як би ви не робили вибір на користь грошей або сім’ї, але коли ви будете виходити на сцену, коли будете займатися тим, що вам подобається, — ви зрозумієте, що це варте того. У мене багато було пропозицій перейти в інші установи у 90-і, коли зарплати були мізерні, а діти були студентами, але я не змогла.
Окрім роботи згідно з посадовою інструкцією, я граю в народному аматорському театрі районного Будинку культури (маю диплом обласного конкурсу «Театральна весна Кіровоградщини» за кращу жіночу роль — Рухлю у драмі Івана Карпенка-Карого «Наймичка»), співаю у хорі, виступаю в концертно-театралізованій бригаді. Не так давно я комплексувала виходити на сцену, бо після перенесеного лікування онкохвороби втратила волосся. Але так пригнітив цей діагноз, що дуже вже хотілося змінити обстановку і виступити! Донька порадила одягнути хустку. Я так і зробила — вийшла на сцену і співаю! Ця професія дає стимул жити, а не заховатися у мушлю і плакати там наодинці. Коли приїжджаю в онколікарню, усі розповідають, як горювали усі дні, а я розповідаю, що співала увесь час, ще й на конкурс з’їздила. «А хіба можна?» — запитують мене. А чому ж ні? Лікар сказав жити! А усі проблеми в нас у голові...
Узагалі, у нашій родині всі творчі. Донька Антоніна хоч і отримала технічну освіту, але усе дитинство провела у Будинку культури разом зі мною, також відвідувала дитячий Будинок творчості, бо їй дуже подобалося ужиткове мистецтво, тому коли не знайшла роботу за фахом, прийшла працювати у Будинок культури костюмером, а тепер очолює районну галузь культури. Син Віктор хоч і працює начальником на підприємстві, але написав текст пісні для ансамблю «Імпреза», в якому співає мій зять Олексій Заєць, керівник двох колективів РБК. Чоловік Станіслав — слюсар, але любить бувати на концертах у районному Будинку культури та у міському Будинку культури «Іскра». Я пишаюся, що усе життя з культурою, пишаюся, що тепер разом зі мною мої діти й онук. Молодші колеги радяться зі мною, прислухаються до моїх порад, а коли я бачу, що де в чому відстаю, тоді рівняюся на них. Мені з донькою і зятем легко працювати, бо живемо однією родиною.
Антоніна Штим: — Я закінчила училище, отримавши професію радіомеханіка, і мріяла ремонтувати телевізори. Але після
закінчення навчання нам повідомили, що… лампові телевізори зняли з виробництва... Коли прийшла на роботу у Будинок культури, планувала вести гурток декоративно-ужиткового мистецтва і займатися з дітьми, тому вступила до Кіровоградського педуніверситету імені Володимира Винниченка на спеціальність технічний дизайн. У 2013 році стала головною спеціалісткою відділу культури райдержадміністрації, а у 2015 очолила його. Зізнаюся, мені не подобається паперова робота, бо вона одноманітна, більше подобалося працювати костюмеркою і художницею, бо там є де проявити творчість. Базова мережа, над якою я здійснюю загальне керівництво, складає 63 заклади: 34 клубних заклади і 27 бібліотечних, одна школа естетичного виховання і два музеї. Як працівниця культури виступаю у складі концертно-театралізованої бригади. Та мій найулюбленіший вихід — коли піднімаюся на сцену у Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва — вітаю колег зі святом. А ось те, що насправді моє, — це створення краси власними руками. Більше 10 років я староста в любительському об’єднанні майстрів декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва. Сама займалася миловарінням, створювала вироби з пуху, манної крупи, бісеру. Тепер працюватиму з епоксидною смолою: уже все придбала, залишилося знайти час і почну створювати браслети, сережки та гребінці.
Культура дала мені багато друзів та рідних людей. У Будинку культури познайомилася з чоловіком Олексієм Зайцем. Наші з Олексієм куми — музиканти й актори Микола Сирота, Юрій Скорець, Ірина Гриневич, Тетяна Москаленко.
Олексій Заєць: — За першою освітою я педагог, три роки працював за фахом у рідному селі Єлизаветградці Олександрівського району. Музика була моїм захопленням із сьомого класу, коли я сам навчився грати на гітарі, згодом вже грав у місцевому гурті «Ланцюгова реакція». За рекомендацією директора Єлизаветградківського сільського Будинку культури Віктор Павліченка у 2013 році влаштувався методистом з вокально-хорового жанру в районний Будинок культури. Але без спеціальної освіти було страшнувато — і я звільнився. Але культура вже мене не відпустила. На той час я вже був знайомий з Антоніною. Вона ж мені порадила роботу художнім керівником в Івангородському сільському Будинку культури. У мене стало виходити, а з кожною творчою удачею я ставав упевненішим в собі. Вступив до Олександрійського коледжу культури і мистецтв на спеціалізацію керівник народного хору й організатор культурно-масової діяльності. З 2017 року і зараз я керівник народного аматорського хору «Тясмин». Не уявляю тепер свого життя без культури. Буває, що задумаєшся над зарплатнею, почнеш розмірковувати над іншою роботою, а тоді почуєш гарну пісню — й у тебе вже гарний настрій на увесь день. І все: я знову в культурі, я живу цією піснею, роблю її аранжування й обробку та будую далекоглядні плани.
Владислав Штим: — Я навчаюся у дев’ятому класі загальноосвітньої школи й у п’ятому класі музичної школи (баян), перед цим опанував саксофон і сопілку. Граю на концертах, зокрема і в дитячому інструментальному ансамблі «Добрий настрій», яким керує мій батько Олексій Заєць, часто є ведучим концертних заходів. Беру участь у регіональних та обласних конкурсах, наприклад, «Паросток», «Сходинки до вершин». Мене на години музики запрошують учителі загальноосвітньої школи, а також я виконую композиції на шкільних вечорах. Можу сам підбирати мелодії і граю те, що мені подобається, наприклад, зараз майже закінчив розучувати пісню Billie Eilish «Вad Guy». Почув, як її в виконує інший саксофоніст, і вирішив, що зможу не гірше.
Антоніна Штим: — Не люблю цей вираз, але зараз наша галузь переживає кадровий голод — не вистачає фахівців. Але я як начальниця відділу культури й керівництво району віднаходимо можливість, щоб підтримувати будь-які добрі починання. Один з прикладів — відновив роботу дитячий інструментальний ансамбль «Добрий настрій». Його чудовий керівник Віктор Супрун помер, і майже на рік оркестр припинив свою діяльність, адже не було фахівця. Тепер колектив очолює Олексій Заєць, а ми придбали інструменти, і зараз ансамбль має успіх. Також за підтримки районної влади та народного депутата України Олеся Довгого було придбано музичні інструменти для інструментальних ансамблів районного Будинку культури: саксофон, труба, тромбон, два баяни, бас- та ритм-гітари.
Сьогодні з нетерпінням чекаємо на хореографа з народних та естрадних танців. Керівнику дитячого зразкового хореографічного колективу «Зодіак», знайдися!
Тетяна Юганова
своїй професії. З часом з методистки по хореографії районного Будинку культури я перейшла на посаду старшого методиста з клубної справи, у повноваження якого входить робота з мережею клубних закладів району. Я стажую працівників сільських Будинків
культури та клубів, проводжу майстер-класи, семінари. Опікуюся жанром ужиткового мистецтва, який свого часу запровадила на Олександрівщині і дуже цим пишаюся. Також працюю з фольклорним жанром і, звісно, організовую окремі масові заходи. Так, чотири роки тому започаткувала районне свято української пісні (яке цього року відбудеться 6 грудня) і навіть не очікувала, що воно так полюбиться усім. Люблять жителі Олександрівщини і свято козацької слави у Бірках.
У нашому районі (думаю, в інших також) у сільських закладах культури дипломованих працівників не так багато, а працюють колишні зоотехніки, листоноші, інженери, трактористи. (У районному Будинку культури усі з фаховою освітою). Але, наприклад, художня керівниця Голиківського сільського Будинку культури Людмила Ярова, за освітою товарознавець, робить чудові танцювальні постановки, у Красносіллі директор Будинку культури Григорій Башняк — колишній водій, але він навів надзвичайний порядок у закладі, налагодив музичну апаратуру, обладнав більярдний зал і створив більярдний клуб. Тому образливо, коли людині докоряють відсутністю освіти. Можу запевнити, що в галузі культури випадкових людей не буває. Тут завжди як на долоні: не можна схалтурити, не можна помилитися. Мені і моїм колегам доводилося стикатися з критикою на свою адресу. Але з досвіду можемо сказати: критикує той, хто не був жодного разу на сцені, хто не розуміє специфіки цієї діяльності, адже можна на репетиції співати чудово, а на сцені не справитися з хвилюванням і співати один і той самий рядок три рази. А не забувайте, що здебільшого у колективах беруть участь аматори, а не професіонали.
Що стосується мене, у нас у селі Родниківці Олександрівського району, звідки я родом, усі дівчата обирали собі професію або вихователя, або учителя. Я теж майже обрала педагогічний напрямок. Але до нас у дитячий садок приїхала працювати молода вихователька, яка танцювала в ансамблі Олександрійського педагогічного училища, й організувала із старшокласниць села невеликий танцювальний колектив. Мені дуже сподобалося танцювати, а ще завжди подобалося, коли на весіллях наша сільська пара Олександр і Людмила Пастернаки танцювали і співали. Я захоплювалася ними: як люди можуть і добре працювати, і весело відпочивати. Коли прийшов час визначатися з навчальним закладом, я сказала, що вступатиму до училища культури, бо там навчають танцювати. Батьки не зрозуміли мене. Це був виклик з мого боку, але я надзвичайно задоволена, що я тоді не змінила свого рішення. З тих пір я завжди кажу: якщо є в душі бажання — ідіть в культуру! Куди б вас життя не закинуло, як би ви не робили вибір на користь грошей або сім’ї, але коли ви будете виходити на сцену, коли будете займатися тим, що вам подобається, — ви зрозумієте, що це варте того. У мене багато було пропозицій перейти в інші установи у 90-і, коли зарплати були мізерні, а діти були студентами, але я не змогла.
Окрім роботи згідно з посадовою інструкцією, я граю в народному аматорському театрі районного Будинку культури (маю диплом обласного конкурсу «Театральна весна Кіровоградщини» за кращу жіночу роль — Рухлю у драмі Івана Карпенка-Карого «Наймичка»), співаю у хорі, виступаю в концертно-театралізованій бригаді. Не так давно я комплексувала виходити на сцену, бо після перенесеного лікування онкохвороби втратила волосся. Але так пригнітив цей діагноз, що дуже вже хотілося змінити обстановку і виступити! Донька порадила одягнути хустку. Я так і зробила — вийшла на сцену і співаю! Ця професія дає стимул жити, а не заховатися у мушлю і плакати там наодинці. Коли приїжджаю в онколікарню, усі розповідають, як горювали усі дні, а я розповідаю, що співала увесь час, ще й на конкурс з’їздила. «А хіба можна?» — запитують мене. А чому ж ні? Лікар сказав жити! А усі проблеми в нас у голові...
Узагалі, у нашій родині всі творчі. Донька Антоніна хоч і отримала технічну освіту, але усе дитинство провела у Будинку культури разом зі мною, також відвідувала дитячий Будинок творчості, бо їй дуже подобалося ужиткове мистецтво, тому коли не знайшла роботу за фахом, прийшла працювати у Будинок культури костюмером, а тепер очолює районну галузь культури. Син Віктор хоч і працює начальником на підприємстві, але написав текст пісні для ансамблю «Імпреза», в якому співає мій зять Олексій Заєць, керівник двох колективів РБК. Чоловік Станіслав — слюсар, але любить бувати на концертах у районному Будинку культури та у міському Будинку культури «Іскра». Я пишаюся, що усе життя з культурою, пишаюся, що тепер разом зі мною мої діти й онук. Молодші колеги радяться зі мною, прислухаються до моїх порад, а коли я бачу, що де в чому відстаю, тоді рівняюся на них. Мені з донькою і зятем легко працювати, бо живемо однією родиною.
Антоніна Штим: — Я закінчила училище, отримавши професію радіомеханіка, і мріяла ремонтувати телевізори. Але після
закінчення навчання нам повідомили, що… лампові телевізори зняли з виробництва... Коли прийшла на роботу у Будинок культури, планувала вести гурток декоративно-ужиткового мистецтва і займатися з дітьми, тому вступила до Кіровоградського педуніверситету імені Володимира Винниченка на спеціальність технічний дизайн. У 2013 році стала головною спеціалісткою відділу культури райдержадміністрації, а у 2015 очолила його. Зізнаюся, мені не подобається паперова робота, бо вона одноманітна, більше подобалося працювати костюмеркою і художницею, бо там є де проявити творчість. Базова мережа, над якою я здійснюю загальне керівництво, складає 63 заклади: 34 клубних заклади і 27 бібліотечних, одна школа естетичного виховання і два музеї. Як працівниця культури виступаю у складі концертно-театралізованої бригади. Та мій найулюбленіший вихід — коли піднімаюся на сцену у Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва — вітаю колег зі святом. А ось те, що насправді моє, — це створення краси власними руками. Більше 10 років я староста в любительському об’єднанні майстрів декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва. Сама займалася миловарінням, створювала вироби з пуху, манної крупи, бісеру. Тепер працюватиму з епоксидною смолою: уже все придбала, залишилося знайти час і почну створювати браслети, сережки та гребінці.
Культура дала мені багато друзів та рідних людей. У Будинку культури познайомилася з чоловіком Олексієм Зайцем. Наші з Олексієм куми — музиканти й актори Микола Сирота, Юрій Скорець, Ірина Гриневич, Тетяна Москаленко.
Олексій Заєць: — За першою освітою я педагог, три роки працював за фахом у рідному селі Єлизаветградці Олександрівського району. Музика була моїм захопленням із сьомого класу, коли я сам навчився грати на гітарі, згодом вже грав у місцевому гурті «Ланцюгова реакція». За рекомендацією директора Єлизаветградківського сільського Будинку культури Віктор Павліченка у 2013 році влаштувався методистом з вокально-хорового жанру в районний Будинок культури. Але без спеціальної освіти було страшнувато — і я звільнився. Але культура вже мене не відпустила. На той час я вже був знайомий з Антоніною. Вона ж мені порадила роботу художнім керівником в Івангородському сільському Будинку культури. У мене стало виходити, а з кожною творчою удачею я ставав упевненішим в собі. Вступив до Олександрійського коледжу культури і мистецтв на спеціалізацію керівник народного хору й організатор культурно-масової діяльності. З 2017 року і зараз я керівник народного аматорського хору «Тясмин». Не уявляю тепер свого життя без культури. Буває, що задумаєшся над зарплатнею, почнеш розмірковувати над іншою роботою, а тоді почуєш гарну пісню — й у тебе вже гарний настрій на увесь день. І все: я знову в культурі, я живу цією піснею, роблю її аранжування й обробку та будую далекоглядні плани.
Владислав Штим: — Я навчаюся у дев’ятому класі загальноосвітньої школи й у п’ятому класі музичної школи (баян), перед цим опанував саксофон і сопілку. Граю на концертах, зокрема і в дитячому інструментальному ансамблі «Добрий настрій», яким керує мій батько Олексій Заєць, часто є ведучим концертних заходів. Беру участь у регіональних та обласних конкурсах, наприклад, «Паросток», «Сходинки до вершин». Мене на години музики запрошують учителі загальноосвітньої школи, а також я виконую композиції на шкільних вечорах. Можу сам підбирати мелодії і граю те, що мені подобається, наприклад, зараз майже закінчив розучувати пісню Billie Eilish «Вad Guy». Почув, як її в виконує інший саксофоніст, і вирішив, що зможу не гірше.
Антоніна Штим: — Не люблю цей вираз, але зараз наша галузь переживає кадровий голод — не вистачає фахівців. Але я як начальниця відділу культури й керівництво району віднаходимо можливість, щоб підтримувати будь-які добрі починання. Один з прикладів — відновив роботу дитячий інструментальний ансамбль «Добрий настрій». Його чудовий керівник Віктор Супрун помер, і майже на рік оркестр припинив свою діяльність, адже не було фахівця. Тепер колектив очолює Олексій Заєць, а ми придбали інструменти, і зараз ансамбль має успіх. Також за підтримки районної влади та народного депутата України Олеся Довгого було придбано музичні інструменти для інструментальних ансамблів районного Будинку культури: саксофон, труба, тромбон, два баяни, бас- та ритм-гітари.
Сьогодні з нетерпінням чекаємо на хореографа з народних та естрадних танців. Керівнику дитячого зразкового хореографічного колективу «Зодіак», знайдися!
Тетяна Юганова
