Любов Гурій про своє життя і «Вісник Кіровоградщини»
- 25 жовтня 2019, 16:31
З Любов’ю Гурій із села Митрофанівки Новгородківського району колектив газети «Вісник Кіровоградщини» знайомий ось уже декілька років. Але заочно: жінка — активна розгадувачка кросвордів від Світлани Білої і щопонеділка телефонує за редакційним телефоном, щоб поділитися з нами правильними відповідями. При нагоді ми завітали до читачки, щоб познайомитися поближче.
— Я народилася 5 квітня 1940 року тут, у Митрофанівці, — розповідає Любов Петрівна. — За спеціальністю я бухгалтерка, закінчувала Чигиринський технікум у 1957-1959 роках. Нас у батьків було п’ятеро, на жаль, молодшого брата вже немає з нами. У сім’ї майже усі медики, мені теж подобалася медицина, та і моя подруга закінчувала навчання на стоматолога. Але ж нас було п’ятеро... Мама майже не працювала, бо хворіла, старший брат навчався, я закінчувала школу, слідом за мною навчання закінчував молодший брат, тож сім’я фінансово не витримала б тривале навчання у медичному виші декількох дітей. А мама наполягла саме на бухгалтерії.
Після закінчення навчання працювала у колгоспі в бухгалтерії, вийшла заміж, на деякий час виїхала з Митрофанівки, а потім знову повернулася і з тих пір тут. Мій чоловік помер досить рано, коли наші троє дітей були ще підлітками. Тож виховувати і забезпечувати їх довелося самій. Тому не відмовлялася від запропонованої роботи: працювала і обліковицею на фермі, і завідувачкою ферми, й уже на пенсії зоотехніком по кормах.
Так складалося, що кожна моя робота була пов’язана з людьми. Тому й не здивувалася, коли у 1996 році мене обрали головою сільської ветеранської організації. На той час у селі було 496 пенсіонерів, більше 40 з них були учасниками бойових дій, також були солдатські вдови, люди з інвалідністю. Усі дані про людей я записала у книги, які завела. Певний час пенсію не платили, а отоварювали, тому у магазині працював куточок пенсіонера. Я дбала про те, щоб туди завозили товари і продукти. Допомагала у складанні актів свідчень для того, щоб людина могла довести свій трудовий стаж. Також допомагала оформлювати різні документи, наприклад, за ідентифікаційними кодами та за штампами «дитина війни» у пенсійних посвідченнях мої пенсіонери у районний центр майже не їздили. До речі, ось уже два роки телефоную в редакцію «Вісника Кіровоградщини» і передплачую газету собі та охочим односельцям, які люблять ваше видання і просять мене про передплату. До ювілейних дат разом із сільським головою вітали односельців вдома, а тепер вітаємо через районну газету. До мого приходу у селі була традиція, що коли людину проводжали в останню путь, прощальні слова говорили лише… комуністам
та керівникам, а усіх інших це не стосувалося. Я змінила це правило і на сьогодні про кожного митрофанівця згадують добрим словом, прощаючись назавжди.
Працювала я на посаді голови ветеранської організації по 16 лютого 2016 року. Про це навіть зробили запис у трудовій книжці, хоча це не впливає на трудовий стаж — робота була на громадських засадах і не оплачувалася. Цього року передала повноваження Людмилі Чистоплясовій. Але і зараз спілкуюся з багатьма пенсіонерами, допомагаю порадами, якщо просять. В основному телефоном, бо з двору майже не виходжу за станом здоров’я, або вони до мене приходять.
Я завжди була в роботі. У 1998 році навіть так склалося, що я працювала одночасно на трьох посадах — головою сільської ветеранської організації, зоотехніком по кормах і головою ревізійної комісії у колгоспі. Але з усім справлялася, начебто усі були задоволені і мені була до вподоби така активність. Маю численні відзнаки (останню отримала цього року), неодноразово моє ім’я заносили на районну дошку пошани.
Попри завантаженість завжди знаходила час для вишивки і для плетіння мережив. Тепер зір не той, але все одно плету килимки для усіх родичів. Сама консервую, готую, сидіти — не сиджу. Бо такої вдачі, що не можу бути на одному місці, треба тільки щось робити. Ось кросворди розгадую у газеті «Вісник Кіровоградщини» (у школі відмінницею була, тож це не складно) і телефоную в редакцію, засмучуюся, як не входжу у десятку перших. За лідерство неодноразово отримувала від редакції видання заохочувальні призи. Останній сюрприз — термос, який як турботлива бабуся віддала онуці в Полтаву. Нічого, ще виграю!
Тетяна Юганова
ФОТО: БОГДАН ДРОЗДОВ
Після закінчення навчання працювала у колгоспі в бухгалтерії, вийшла заміж, на деякий час виїхала з Митрофанівки, а потім знову повернулася і з тих пір тут. Мій чоловік помер досить рано, коли наші троє дітей були ще підлітками. Тож виховувати і забезпечувати їх довелося самій. Тому не відмовлялася від запропонованої роботи: працювала і обліковицею на фермі, і завідувачкою ферми, й уже на пенсії зоотехніком по кормах.
Так складалося, що кожна моя робота була пов’язана з людьми. Тому й не здивувалася, коли у 1996 році мене обрали головою сільської ветеранської організації. На той час у селі було 496 пенсіонерів, більше 40 з них були учасниками бойових дій, також були солдатські вдови, люди з інвалідністю. Усі дані про людей я записала у книги, які завела. Певний час пенсію не платили, а отоварювали, тому у магазині працював куточок пенсіонера. Я дбала про те, щоб туди завозили товари і продукти. Допомагала у складанні актів свідчень для того, щоб людина могла довести свій трудовий стаж. Також допомагала оформлювати різні документи, наприклад, за ідентифікаційними кодами та за штампами «дитина війни» у пенсійних посвідченнях мої пенсіонери у районний центр майже не їздили. До речі, ось уже два роки телефоную в редакцію «Вісника Кіровоградщини» і передплачую газету собі та охочим односельцям, які люблять ваше видання і просять мене про передплату. До ювілейних дат разом із сільським головою вітали односельців вдома, а тепер вітаємо через районну газету. До мого приходу у селі була традиція, що коли людину проводжали в останню путь, прощальні слова говорили лише… комуністам
та керівникам, а усіх інших це не стосувалося. Я змінила це правило і на сьогодні про кожного митрофанівця згадують добрим словом, прощаючись назавжди.
Працювала я на посаді голови ветеранської організації по 16 лютого 2016 року. Про це навіть зробили запис у трудовій книжці, хоча це не впливає на трудовий стаж — робота була на громадських засадах і не оплачувалася. Цього року передала повноваження Людмилі Чистоплясовій. Але і зараз спілкуюся з багатьма пенсіонерами, допомагаю порадами, якщо просять. В основному телефоном, бо з двору майже не виходжу за станом здоров’я, або вони до мене приходять.
Я завжди була в роботі. У 1998 році навіть так склалося, що я працювала одночасно на трьох посадах — головою сільської ветеранської організації, зоотехніком по кормах і головою ревізійної комісії у колгоспі. Але з усім справлялася, начебто усі були задоволені і мені була до вподоби така активність. Маю численні відзнаки (останню отримала цього року), неодноразово моє ім’я заносили на районну дошку пошани.
Попри завантаженість завжди знаходила час для вишивки і для плетіння мережив. Тепер зір не той, але все одно плету килимки для усіх родичів. Сама консервую, готую, сидіти — не сиджу. Бо такої вдачі, що не можу бути на одному місці, треба тільки щось робити. Ось кросворди розгадую у газеті «Вісник Кіровоградщини» (у школі відмінницею була, тож це не складно) і телефоную в редакцію, засмучуюся, як не входжу у десятку перших. За лідерство неодноразово отримувала від редакції видання заохочувальні призи. Останній сюрприз — термос, який як турботлива бабуся віддала онуці в Полтаву. Нічого, ще виграю!
Тетяна Юганова
ФОТО: БОГДАН ДРОЗДОВ
