Спілкуючись з цими мужніми людьми, розумієш всю складність ситуації, яку їм довелося вирішувати. Кожен працював, намагаючись убезпечити нас від жахливих наслідків аварії на ЧАЕС. А незримий вогонь радіації обпалював їхні душі і тіла. В екстремальних умовах вони працювали, не рахуючись ні з чим. Без відпочинку, не маючи відповідного спорядження, ризикуючи здоров’ям і життям, виконали поставлені завдання з усвідомленням відповідальності за долі мільйонів інших людей.

Спогадами про техногенну катастрофу та ліквідацію її наслідків поділилися чорнобильці Володимир Романович Славич та Микола Іванович Герасимчук із села Петрового, Федір Антонович Антоненко із села Суботців.

Володимир Славич працював у зоні ліквідації наслідків аварії з серпня по вересень 1986 року. Здійснив шість виїздів на станцію, де разом з побратимами вони зачищали дах третього реактора від залишків вибуху та пожежі. Працювали звичайними лопатами по три хвилини, використовуючи найпростіші засоби індивідуального захисту. На цій роботі навіть японські роботи не витримували і ламалися. Пізніше здійснював зварювальні роботи контейнерів, у яких проводили захоронення радіоактивно забруднених речей. У Чорнобильській зоні провів сорок п’ять днів.

Микола Герасимчук працював у зоні ліквідації наслідків аварії з 4 червня по 30 серпня 1986 року. Основна робота була у перші дні, коли охороняли по периметру житлові масиви 30-кілометрової зони від мародерів. Потім працював у с.Оране у автомобільному взводі по ремонту техніки, що використовувалася під час ліквідації наслідків аварії — ремонтували БТР, БРДМ та іншу техніку. Пізніше будували у Житомирській області пункт зимової дислокації Новоранча. Потім до 1990 року проживав у зоні відчуження (Рівненська область), звідти переїхав разом з родиною на Знам’янщину. «Прикро, але треба визнати, що під час ліквідації наслідків катастрофи не все було так гладко і злагоджено, як інформували тогочасні засоби масової інформації. Тоді ми, ліквідатори, зіштовхувалися з багатьма прорахунками й недоглядами, які змушені були долати на ходу», — говорить Микола Іванович.

Федір Антоненко брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 10 червня до 16 серпня 1987. «Я спочатку працював по три хвилини два дні на даху ректора, звідки скидали радіоактивний бруд, потім двадцять дев’ять днів водієм машини, яка займалася проведенням дезактивації приміщень у зоні ураження. Мій ЗІЛ зі спеціальною стрілою підіймав ліквідатора, який мив вікна та інші поверхні. Коли я набрав допустиму дозу радіації (ми називали це «набрати фон»), мене відправили до с.Оране. Навкруги стояла моторошна пустка, лише величезні, як дині за розміром, у садах були яблука та груші, незвичайна за розмірами полуниця. Ми намагалися нічого цього не вживати у їжу, а от хлопці з Сибіру не витримували і куштували все, чим так заманювала забруднена невидимою небезпекою чорнобильська земля. Вони ловили величезну рибу, яку потім смажили і вживали у їжу. А чи позначилось це на їхньому здоров’ї — мені не відомо. Спілкувався після повернення лише зі своїми земляками із Суботців», — ділиться спогадами колишній ліквідатор.

Тридцять три роки минуло від тієї найбільшої екологічної трагедії. Полином позаростали стежки до батьківських хат поліщуків, що заселяли чорнобильський край. Та з пам’яті українського народу ніколи не зітреться легенда про чорну зірку Полин. І буде переповідатися вона прийдешнім поколінням, як найболючіший спомин про ті часи.

Оксана Лутай