Короткий посібник з написання історії села від Лариси Кіріченко
- 28 березня 2019, 17:00
17 березня «Вісник Кіровоградщини» відсвяткував свій третій день народження. Святкування для редакції було оригінальним — із запрошенням на спортивний захід, спілкуванням з приємними співрозмовниками і, звісно, подарунками. Одним з таких подарунків стала книга про історію села Млинка Онуфріївського району «Село Млинок. Погляд у минуле», яку нам власноруч подарувала з автографом одна з її авторок — Лариса Кіріченко. Лариса Андріївна вважає цю роботу на 573 сторінки книгою для сімейного прочитання, а ще дуже ніяковіє, коли її хвалять як авторку.
Лариса Кіріченко родом з Онуфріївки, у Млинок прихала у 1954 році за направленням райкому комсомолу працювати піонервожатою, закінчивши республіканську школу старших піонервожатих у Львові. З часом закінчила Кіровоградський педінститут за спеціальністю російська мова та література.
— Усе моє життя пов’язане з Млинківською школою, працювала лише в ній, — говорить жінка. — У нас був дуже дружний колектив учителів, в якому усі одне одному допомагали. З директором школи Анатолієм Григоровичем Гудзенком я прийшла працювати в один і той самий рік. Окрім директорства він викладав історію, тож цікавився історією села і хотів написати краєзнавчу книгу. Він разом з нами, вчителями, зібрав певний матеріал — це були окремі листки, віддруковані на машинці. До створення книги було ще далеко, коли Анатолій Григорович помер.
Коли проводили черговий захід у школі, виявилося, що навіть більш-менш повної історії закладу немає. Дружина Анатолія Григоровича — учителька початкових класів Мотрона Петрівна сказала мені: «Ларисо Андріївно, думаю, Вам по силам буде виконати цю пошукову роботу, хоча вона й на громадських засадах, безоплатна». Я не могла відмовитися. По натурі я дуже відповідальна людина: якщо дала слово — маю його дотриматися. Звісно, я не знала, чи вийде у мене, але пообіцяла старатися виконати роботу якнайкраще. Прийшла додому і стала думати над алгоритмом процесу. Вирішила розпочати з історії сіл, які складають сільську раду: власне Млинка, Морозівки, Петрівки, П’ятомиколаївки, з основних подій — голодомору, війни та із сільських організацій. Так, у 2008 році я продовжила починання Анатолія Гудзенка зі збору матеріалів щодо історії Млинка.
Робота ця була дуже складною: скрізь ходити і просити надати інформацію — хто давав, хто ні, а хто скептично ставився: яка там книга про село може бути. Але я все одно продовжувала свою роботу. З часом мені почали допомагати. Зокрема односельчанин, колишній голова колгоспу, а нині голова СК «Україна» Микола Григорович Красота, який багато допоміг з інформацією і порадив ще й зробити напрямки: господарчий, соціальний. Багато використовувала публікацій у місцевій та обласній пресі. Через рік настав час зводити зібраний матеріал у надрукований текст. Цю роботу виконала онука Мотрони Гудзенко Наталія, яка жила у Києві. Цю чималеньку папку я почала показувати односельцям, які після прочитання почали вже охочіше надавати інформацію і ділитися спогадами. А мені прийшла думка, що написане можуть поставити під сумнів, мовляв, не було такого, а ось про фотографії такого не скажуть, тому почала працювати над добиранням фотоматеріалів.
Разом зі школою і сільською радою упорядкували текст і фото, які у 2014 році випускники роздрукували і зброшурували у
6 самвидавівських книг, які почали читати ще більш активно і навіть користуватися на уроках у школі. Ті, кого не було у книзі, навіть стали ремствувати на тих, хто у книзі був, а ще зовсім недавно, нагадаю, небагато було тих, хто серйозно ставився до збирання краєзнавчого матеріалу. Сергій Комишан зі Світловодська, який привозив нам у село пошту, запропонував записати книгу на знімний носій, і електронний варіант теж знайшов своїх читачів.
А в 2016 році вийшла друком перша книга. Знайшлося чимало доповнень та уточнень до неї. Тому ми підготували доповнене видання, яке побачило світ 2018 року і яке ви зараз тримаєте в руках. Тільки шкода, що при передаванні даних до друкарні десь загубився розділ про учасників АТО — наших земляків. Книга була надрукована на власні кошти сільського голови Віктора Титаря і голови СК «Україна» Миколи Красоти. У роботі над книгою допомагала редакторка газети «Придніпров’я» Руслана Сорока.
Наприкінці книги ми розмістили звернення сільського голови, у якому серед іншого йшлося й про те, що цікаво будо б отримати відгуки щодо книги. На сьогодні такі відгуки залишили Михайло Богачук з Онуфріївки і Тетяна Павлюченко з Млинка. Я дещо соромлюся цих відгуків — вважаю їх занадто «хвалебними». Знаю, що книгу читали у Києві, Харкові, Одесі, Дніпрі, Світловодську, Великій Андрусівці — і купували, і скачували в електронному вигляді, бо колишні учні потурбувалися і виклали її в інтернет. Майже усі кажуть: «Як це добре! Це ж можна й історію свого села написати!», а нашого сільського голову запрошували на засідання ради ветеранів у Павлиші, де він ділився досвідом зі створення книги.
Усіх, хто побачив книгу, можна умовно поділити на категорії: одні хвалять, інші дякують та привозять усілякі подарунки і треті, які критикують. Дехто каже, що у книзі багато зайвого: наприклад, інформація про весілля, про користь читання, про українську мову, а декому такі ліричні відступи дуже подобаються. Звісно, у кожного своє бачення. І я буду дуже рада бачити якесь альтернативне нашій книзі видання.
Уже зараз у мене є декілька фото та нова інформація, але я не знаю, чи буде ще одне видання. Утім, очі одразу загораються, коли бачу щось, що потенційно може увійти до історії села. Можу сказати, що робота з написання історії свого населеного пункту — безоплатний і затратний по часу, але дуже корисний труд. Мені хотілося завершити справу, яку розпочав Анатолій Григорович.
І я часто задаю собі та оточуючим питання: чи був би він задоволений цією книгою, яка зараз вийшла? «Він був би задоволений», — відповідають мені.
Розмову вела Тетяна Юганова
— Усе моє життя пов’язане з Млинківською школою, працювала лише в ній, — говорить жінка. — У нас був дуже дружний колектив учителів, в якому усі одне одному допомагали. З директором школи Анатолієм Григоровичем Гудзенком я прийшла працювати в один і той самий рік. Окрім директорства він викладав історію, тож цікавився історією села і хотів написати краєзнавчу книгу. Він разом з нами, вчителями, зібрав певний матеріал — це були окремі листки, віддруковані на машинці. До створення книги було ще далеко, коли Анатолій Григорович помер.
Коли проводили черговий захід у школі, виявилося, що навіть більш-менш повної історії закладу немає. Дружина Анатолія Григоровича — учителька початкових класів Мотрона Петрівна сказала мені: «Ларисо Андріївно, думаю, Вам по силам буде виконати цю пошукову роботу, хоча вона й на громадських засадах, безоплатна». Я не могла відмовитися. По натурі я дуже відповідальна людина: якщо дала слово — маю його дотриматися. Звісно, я не знала, чи вийде у мене, але пообіцяла старатися виконати роботу якнайкраще. Прийшла додому і стала думати над алгоритмом процесу. Вирішила розпочати з історії сіл, які складають сільську раду: власне Млинка, Морозівки, Петрівки, П’ятомиколаївки, з основних подій — голодомору, війни та із сільських організацій. Так, у 2008 році я продовжила починання Анатолія Гудзенка зі збору матеріалів щодо історії Млинка.
Робота ця була дуже складною: скрізь ходити і просити надати інформацію — хто давав, хто ні, а хто скептично ставився: яка там книга про село може бути. Але я все одно продовжувала свою роботу. З часом мені почали допомагати. Зокрема односельчанин, колишній голова колгоспу, а нині голова СК «Україна» Микола Григорович Красота, який багато допоміг з інформацією і порадив ще й зробити напрямки: господарчий, соціальний. Багато використовувала публікацій у місцевій та обласній пресі. Через рік настав час зводити зібраний матеріал у надрукований текст. Цю роботу виконала онука Мотрони Гудзенко Наталія, яка жила у Києві. Цю чималеньку папку я почала показувати односельцям, які після прочитання почали вже охочіше надавати інформацію і ділитися спогадами. А мені прийшла думка, що написане можуть поставити під сумнів, мовляв, не було такого, а ось про фотографії такого не скажуть, тому почала працювати над добиранням фотоматеріалів.
Разом зі школою і сільською радою упорядкували текст і фото, які у 2014 році випускники роздрукували і зброшурували у
6 самвидавівських книг, які почали читати ще більш активно і навіть користуватися на уроках у школі. Ті, кого не було у книзі, навіть стали ремствувати на тих, хто у книзі був, а ще зовсім недавно, нагадаю, небагато було тих, хто серйозно ставився до збирання краєзнавчого матеріалу. Сергій Комишан зі Світловодська, який привозив нам у село пошту, запропонував записати книгу на знімний носій, і електронний варіант теж знайшов своїх читачів.
А в 2016 році вийшла друком перша книга. Знайшлося чимало доповнень та уточнень до неї. Тому ми підготували доповнене видання, яке побачило світ 2018 року і яке ви зараз тримаєте в руках. Тільки шкода, що при передаванні даних до друкарні десь загубився розділ про учасників АТО — наших земляків. Книга була надрукована на власні кошти сільського голови Віктора Титаря і голови СК «Україна» Миколи Красоти. У роботі над книгою допомагала редакторка газети «Придніпров’я» Руслана Сорока.
Наприкінці книги ми розмістили звернення сільського голови, у якому серед іншого йшлося й про те, що цікаво будо б отримати відгуки щодо книги. На сьогодні такі відгуки залишили Михайло Богачук з Онуфріївки і Тетяна Павлюченко з Млинка. Я дещо соромлюся цих відгуків — вважаю їх занадто «хвалебними». Знаю, що книгу читали у Києві, Харкові, Одесі, Дніпрі, Світловодську, Великій Андрусівці — і купували, і скачували в електронному вигляді, бо колишні учні потурбувалися і виклали її в інтернет. Майже усі кажуть: «Як це добре! Це ж можна й історію свого села написати!», а нашого сільського голову запрошували на засідання ради ветеранів у Павлиші, де він ділився досвідом зі створення книги.
Усіх, хто побачив книгу, можна умовно поділити на категорії: одні хвалять, інші дякують та привозять усілякі подарунки і треті, які критикують. Дехто каже, що у книзі багато зайвого: наприклад, інформація про весілля, про користь читання, про українську мову, а декому такі ліричні відступи дуже подобаються. Звісно, у кожного своє бачення. І я буду дуже рада бачити якесь альтернативне нашій книзі видання.
Уже зараз у мене є декілька фото та нова інформація, але я не знаю, чи буде ще одне видання. Утім, очі одразу загораються, коли бачу щось, що потенційно може увійти до історії села. Можу сказати, що робота з написання історії свого населеного пункту — безоплатний і затратний по часу, але дуже корисний труд. Мені хотілося завершити справу, яку розпочав Анатолій Григорович.
І я часто задаю собі та оточуючим питання: чи був би він задоволений цією книгою, яка зараз вийшла? «Він був би задоволений», — відповідають мені.
Розмову вела Тетяна Юганова
