Ще з козацької славної доби маємо тих, хто захищав українські землі від завойовницьких орд, окупантів та ворогів. Ми вже звикли століттями боронити рідні рубежі. І завжди знаходилися люди, які не вагаючись, добровільно ставали на захист свого народу.

Українські добровольці стали гордістю нашого народу та водночас головним болем для ворогів. Військові патріоти по всій країні в найкоротші терміни відкривали буквально імпровізовані життєво необхідні для збереження держави підготовчі навчальні центри, приводили в бойову готовність техніку, налагоджували шляхи її постачання. Саме добровольці першими виступили проти ворога. Це дало необхідний час українським військовим частинам і державі організувати ефективну систему й лінію оборони більш ніж 400 кілометрів східних кордонів.

Які вони — сьогоднішні українські воїни? Змінилися обладунки, зброя, воєнні тактики, та незмінним залишився волелюбний дух, незламність і здатність до саможертовності, яка дивує увесь світ.

Підполковник МВС Олег Олександрович Чорний із с.Петрове Знам’янського району за покликом серця добровольцем пішов на фронт, ставши рядовим стрілком-помічником гранатометника 95-ї бригади ВДВ м.Житомир. Довелося Олегу Олександровичу виконувати бойові накази під Лисичанськом, охороняти від ворогів Авдіївську промзону, разом з побратимами брати участь в охороні південних кордонів материкової України біля Чонгару, а з червня 2017 року контролювати Донецький напрямок біля колишнього аеропорту (Водяне-Піски-Красногорівка).

Справжній професіонал військової справи, досвідчений та вимогливий офіцер так характеризує бойові дії на Сході України: «У 2014 році це була війна маневрена, у 2015 — позиційна, але з активним використанням усіх вогневих засобів (градів, артилерії, танків, мінометів, стрілецької зброї), 2016-2017 роки — позиційна війна з вибірковим і неактивним застосуванням вогневих засобів (артилерії, мінометів, стрілецької зброї), з численними незначними періодами перемир’я, які постійно порушувалися. А на початку 2018 року практично застигла лінія фронту з вибірковими ділянками активних дій (Авдіївка, Мар’їнка, Світлодарська дуга). Зараз настав період слабкого перемир’я».

Олег Олександрович — учасник трьох літніх і однієї зимової військових кампаній. Пройшов військовий шлях від рядового добровольця до капітана, командира розвідувальної роти 57 ОМБ Оперативного командування «Південь» сухопутних військ Збройних сил України.

З нагородного листа: «…16 червня 2017 року біля с.Калинове Донецької області під час проведення ротації підрозділів 57 ОМПБр та 80 ДШБ, в ніч з 16 на 17 ворог, маючи намір знищити інфраструктуру та командний склад обох бригад, здійснив прицільний масовий обстріл території. Під час бою капітан Чорний перебував у машині зв’язку ГАЗ-66 розвідувальної роти, не розгубившись, взяв командування на себе. Оскільки на початку обстрілу практично весь особовий склад бригад знаходився у приміщенні стаціонарного бомбосховища, на поверхні залишилося декілька солдат та капітан Чорний О.О. Він правильно зорієнтувався та прийняв рішення негайного реагування на обстановку, усвідомлюючи, що ставить під загрозу своє життя.
Від прямих влучень осколочно-фугасних снарядів почала масово горіти військова техніка, вибухати боєкомплекти, знищуватися інфраструктура, вогонь наближався до приміщення бомбосховища, де перебували всі солдати та офіцери. Виникла загроза втрати управління військами по лінії фронту, з можливими тяжкими наслідками в зоні АТО.

На початку обстрілу від одного з снарядів, що вибухнув, капітан Чорний отримав осколочне поранення хребта, але зумів сам собі надати першу допомогу. Розуміючи всю складність ситуації, перебуваючи вже в тяжкому стані, не звертаючи уваги на біль та ризикуючи власним життям, він почав локалізувати вогонь, гасити військову техніку та боєприпаси, зумів разом з солдатами зупинити вогонь, який наближався до бомбосховища з людьми.

При цьому від безупинних вибухів снарядів та боєкомплектів Олег Олександрович отримав ще одне поранення, проте навіть зумів надати першу медичну допомогу двом пораненим бійцям.
Тільки після припинення обстрілу капітан Чорний О.О. дозволив доставити себе до бомбосховища, де йому було надано медичну допомогу.

Олег Олександрович, перебуваючи на бойовому посту, поставив життя і здоров’я інших військовослужбовців вище особистого, проявив вірність військовій присязі, професіоналізм, мужність та героїзм. Завдяки умілим діям Олега Олександровича було збережено людські життя, збережено управління військами».

Командир розвідувальної роти 57 ОМБ капітан Чорний за проявлену мужність та героїзм Указом Президента України від 14.11.2017 року №363/2017 нагороджений орденом «За мужність» ІІ ступеня.

Олег Олександрович нагороджений медаллю «За оборону Авдіївки», нагрудним знаком «За зразкову службу», відзнакою громадської організації «Об’єднання патріотів «Сильні духом» «За бойове поранення ІІ ступеня», подякою «За значний особистий внесок у справу утвердження та зміцнення державної безпеки України».

У кожному вчинку цього досвідченого воїна відчувається життєвий стержень і незламна воля, вміння відстоювати свою думку та життєву позицію, яким наділили його батьки — Олександр Іванович та Любов Степанівна. Це справжній патріот, який впевнений, що зараз його місце саме там.

Під час чергової зустрічі він поповнив фонди музею предметами, які допоможуть краще висвітлювати ці події, а на згадку отримав копію листа-звернення від своїх земляків-школярів Петрівського НВК, які від щирого серця бажали йому бойових перемог та скорішого повернення додому.

Юрій Вікторович Руденко до війни служив у прикордонних військах, і тому був направлений до міста Маріуполя у прикордонний загін до полковника Момота.

«Перший бій 22 квітня 2014 року був найтяжчим, — пригадує боєць, — біля Мар’їнки сорок наших прикордонників зупинило півтори тисячі бойовиків. Командир стратегічно правильно розташував загін, ворог потрапив до нас у пастку. Бій тривав майже п’ять годин, а от допомога підійшла лише пізніше. Та у нас не було убитих, а лише поранені. Ми відбили ворожий КамАЗ, повний зброї, та БТР.

Потім була служба під Успенкою Амвросівського району, там кипіла запекла битва за кожен клаптик української землі. Дуже складним був вихід з оточення, після п’ятиденних боїв ми почали прорив у бік Волновахи. О другій ночі ми вийшли з оточення, при цьому деякі хлопці потрапили у полон, пізніше їх обміняли на ворожих полонених. Полковник Момот у цьому бою під час обстрілу групи ворожими градами загинув.

2014 рік став переломним для нашої армії, ми зрозуміли всю великомасштабність і трагізм так званої АТО. На Сході України ведеться справжня війна, де є «двохсоті» і поранені, зруйновані міста й села, а сотні тисяч мирних мешканців змушені евакуюватися.

Потім я служив у 57-й мотопіхотній бригаді 34-го батальйону, що стояв під Пісками. Вдень, коли роблять об’їзди спостерігачі ОБСЄ, ворог затихає, і все спокійно, але варто сутінкам накрити цю стражденну землю — починається шалений обстріл з крупнокаліберної зброї та мінометів, БТРів. Ми ж дотримуємося режиму тиші».

Дев’ятнадцятого вересня 2017 року Юрія було поранено. «Обстріл наших позицій з крупнокаліберних мінометів почався о 19:45. Коли ворог знахабнів і підійшов досить близько, ми почали давати їм відсіч. Міни падали спочатку навкруги, а потім вдарили і по бліндажу, де я знаходився для ведення вогню. «Беха» влучила по нас п’ять разів, і я, отримавши контузію, вийшов з кулеметом у руках в атаку на відкриту галявину. У цей час хлопці зуміли нейтралізувати ворожу «беху». У цьому бою я отримав дві контузії», — поділився спогадами розвідник.

На цих мужніх і героїчних людях тримається оборона українських рубежів та хистке перемир’я. Вони справжні чоловіки, яким притаманні незламність, мужність, наполегливість, почуття власної гідності та жертовність, вони пройшли пекло, ризикували життям заради нашого майбутнього, і сьогодні продовжують залишатись на захисті мирного сьогодення нашої держави. Вони воюють на Сході, щоб ми мали змогу радіти кожному новому дню, цінувати мирне життя.

Оксана Лутай