Вдячність і пшениця родять лише на доброму ґрунті
- 20 березня 2018, 13:00
В Україні з 1999 року щорічно у другу суботу березня відзначається професійне свято – День землевпорядника. Спеціаліст-землевпорядник Млинківської сільської ради Онуфріївського району Катерина Кривенко окрім того, що слідкує за раціональним та ефективним використанням земель, має ще й енциклопедичні знання про край, де живе. Любить свою землю та своїх земляків. У чому й полягає її мистецтво хюґе.
— Взагалі я родом з Царичанського району Дніпропетровської області. З Млинка був родом мій колишній чоловік, який вже, на жаль, помер, — розповідає Катерина Олексіївна. — Ми навчалися в одній групі у Дніпропетровському сільгоспінституті, який закінчили 1981 року, за фахом — зооінженери. Закінчили виш і приїхали у Млинок. Я прийшла працювати у колгосп зоотехніком дільниці, потім головним зоотехніком, згодом стала завфермою, де 200 корів давали 100 тон молока. На фермі я працювала по 16 годин, отримуючи гідну зарплату, але, у свою чергу, це забирало час, тому мені не довелося мандрувати ні світом, ні Україною зокрема. З 2001 року ферма закрилася, а я, відповідно, перестала працювати. До 2003 року була без роботи, потім стала працювати у шкільній газовій котельні кочегарницею, технічкою. А 6 років тому призначена на посаду спеціаліста-землевпорядника сільської ради.
Щойно стала до роботи, вийшла на обміри: стала на горі на межі із селом Морозівка нашої сільської ради — ставок видно, поле видно… У цей момент телефонує однокласник:
— Ти де?
— В Карпатах!
— Яка ти щаслива!
А тут у нас і справді така краса! Яка Туреччина, який Єгипет?!
Багато знаю про історію та події на території нашої сільської ради, бо я тут живу більшу частину свого життя. А ще мій чоловік, Сергій Кривенко, з 1983 по 2001 рік був головою сільської ради, тож мимоволі я була учасницею будь-якого підготовчого процесу в офіційному житті села.
За яку б роботу я не бралася, я хочу робити її якнайкраще, інакше я нервуюся. У перший рік роботи землевпорядником з трьохсот робочих днів, мабуть, двісті п’ятдесят я їздила в район, бо мені треба було все знати, і я задавала питання фахівцям. Донька жартує, що після такої кількості отриманих знань мені впору вже відривати приватну фірму. Але це тільки жарти — моя нинішня робота мені подобається. Хоча окрім безпосередніх обов’язків землевпорядника я відповідаю за пожежну безпеку, за техніку безпеки, за сміттєзвалище, співпрацюю з виконавчою службою, з санстанцією. Але це лише розширює світогляд, і мені, як мінімум, ніколи не буває нудно. А ще мені цікаво працювати з новими завданнями, бо дуже люблю вчитися. Я б училася увесь час. Між іншим, в інституті я була відмінницею і отримувала ленінську стипендію — у 1977 році це становило 100 карбованців, у той час як мінімальна зарплата була 60 карбованців, тож студенткою почувала себе вільно та незалежно.
Робота — вагома частина мого життя, але не єдина. У Млинку народилися наші доньки — Світлана і Вікторія. Тепер радію улюбленій онучці Марії, яка живе у місті Дніпро. І ще чекаю на онуків та онучок, яких буду любити і балувати.
Я, до прикладу, не фанат вишивки, але можу вишити блузу чи серветку. Та найбільше я люблю квіти. У мене п’ять соток городу, а півтори з них — під квітами. І знову ж таки, у мене немає якихось фантастичних рослин: ростуть чорнобривці, айстри, жоржини, кани, але мене радує, коли їх багато, і коли вони різні. Навіть якщо саджу болгарський перець, то люблю, щоб він був і жовтий, і зелений, і червоний, і фіолетовий, і жовтогарячий. Люблю й кімнатні квіти, якими прикрасила підвіконня і вдома, і на роботі. Не можу пройти на ринку повз рослину, якої у мене немає. Якщо у мене не вистачає грошей, щоб її купити, то я прошу, щоб продали хоча б росточок. Для мене це не дурниця, як вважає дехто, а заняття для душі. Тримаю невелике господарство: кролів, гусей, курей. Одного разу зять, приїхавши до мене в гості, привіз фірмовий чай з пелюстками соняха.
Мене це так здивувало — пелюстки соняха. А коли в магазині побачила ціну такого чаю, то суворо заборонила робити такі подарунки: я ж можу наготувати пелюсток, яких душа забажає. Тож тепер щойно близькі переступають поріг, відразу просять мого чаю з моїх трав: малини, ожини, полуниці, вишні, чебреця, м’яти. Готувати такі збори стала не так давно: у молоді роки і на роботу слід було бігти, і за дітьми дивитися. Тепер же часу вільного більше, то можу душу відводити. Я ще люблю збирати гриби. І знов мені пощастило — у нас їх тут росте багато: маслюки, гливи, опеньки, лисички, рядовки. Як бачите, я люблю усе, що пов’язане із землею, з сільським господарством — це мені приносить задоволення і радість. Як і спілкування та робота з людьми. А люди у нас у Млинку прекрасні — роботящі та щирі! Й історія багатюща!
Розмову записала та вела
Тетяна Юганова
Щойно стала до роботи, вийшла на обміри: стала на горі на межі із селом Морозівка нашої сільської ради — ставок видно, поле видно… У цей момент телефонує однокласник:
— Ти де?
— В Карпатах!
— Яка ти щаслива!
А тут у нас і справді така краса! Яка Туреччина, який Єгипет?!
Багато знаю про історію та події на території нашої сільської ради, бо я тут живу більшу частину свого життя. А ще мій чоловік, Сергій Кривенко, з 1983 по 2001 рік був головою сільської ради, тож мимоволі я була учасницею будь-якого підготовчого процесу в офіційному житті села.
За яку б роботу я не бралася, я хочу робити її якнайкраще, інакше я нервуюся. У перший рік роботи землевпорядником з трьохсот робочих днів, мабуть, двісті п’ятдесят я їздила в район, бо мені треба було все знати, і я задавала питання фахівцям. Донька жартує, що після такої кількості отриманих знань мені впору вже відривати приватну фірму. Але це тільки жарти — моя нинішня робота мені подобається. Хоча окрім безпосередніх обов’язків землевпорядника я відповідаю за пожежну безпеку, за техніку безпеки, за сміттєзвалище, співпрацюю з виконавчою службою, з санстанцією. Але це лише розширює світогляд, і мені, як мінімум, ніколи не буває нудно. А ще мені цікаво працювати з новими завданнями, бо дуже люблю вчитися. Я б училася увесь час. Між іншим, в інституті я була відмінницею і отримувала ленінську стипендію — у 1977 році це становило 100 карбованців, у той час як мінімальна зарплата була 60 карбованців, тож студенткою почувала себе вільно та незалежно.
Робота — вагома частина мого життя, але не єдина. У Млинку народилися наші доньки — Світлана і Вікторія. Тепер радію улюбленій онучці Марії, яка живе у місті Дніпро. І ще чекаю на онуків та онучок, яких буду любити і балувати.
Я, до прикладу, не фанат вишивки, але можу вишити блузу чи серветку. Та найбільше я люблю квіти. У мене п’ять соток городу, а півтори з них — під квітами. І знову ж таки, у мене немає якихось фантастичних рослин: ростуть чорнобривці, айстри, жоржини, кани, але мене радує, коли їх багато, і коли вони різні. Навіть якщо саджу болгарський перець, то люблю, щоб він був і жовтий, і зелений, і червоний, і фіолетовий, і жовтогарячий. Люблю й кімнатні квіти, якими прикрасила підвіконня і вдома, і на роботі. Не можу пройти на ринку повз рослину, якої у мене немає. Якщо у мене не вистачає грошей, щоб її купити, то я прошу, щоб продали хоча б росточок. Для мене це не дурниця, як вважає дехто, а заняття для душі. Тримаю невелике господарство: кролів, гусей, курей. Одного разу зять, приїхавши до мене в гості, привіз фірмовий чай з пелюстками соняха.
Мене це так здивувало — пелюстки соняха. А коли в магазині побачила ціну такого чаю, то суворо заборонила робити такі подарунки: я ж можу наготувати пелюсток, яких душа забажає. Тож тепер щойно близькі переступають поріг, відразу просять мого чаю з моїх трав: малини, ожини, полуниці, вишні, чебреця, м’яти. Готувати такі збори стала не так давно: у молоді роки і на роботу слід було бігти, і за дітьми дивитися. Тепер же часу вільного більше, то можу душу відводити. Я ще люблю збирати гриби. І знов мені пощастило — у нас їх тут росте багато: маслюки, гливи, опеньки, лисички, рядовки. Як бачите, я люблю усе, що пов’язане із землею, з сільським господарством — це мені приносить задоволення і радість. Як і спілкування та робота з людьми. А люди у нас у Млинку прекрасні — роботящі та щирі! Й історія багатюща!
Розмову записала та вела
Тетяна Юганова
