Історично-віршовий концентрат від Ольги Копійки
- 13 березня 2018, 10:59
Унікальність сьогоднішньої героїні нашої рубрики не лише в тому, що вона скрупульозно досліджує історію Онуфріївщини, а скоріше в тому, що пропускаючи сухі історичні факти через свою ліричну душу, створює вірші. Кожне слово у її громадянсько-публіцистичній ліриці історично концентроване, а інтимна лірика Ольги Копійки, на наш погляд, — у стилі пісень Анни Герман — ніжна та мелодійна.
Ольга Копійка родом з Деріївки Онуфріївського району, але з трьох місяців жила в Онуфріївці, тож знає її до найменшого закутка. 1965 року вона закінчила середню школу із золотою медаллю. З 1965 по 1969 рік навчалася на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту імені О.С.Пушкіна. Після закінчення вишу працювала вчителькою російської мови та літератури на Одещині, у Попівській і в Онуфріївських школах та завучем у Вишнівцівській школі. Має звання «Старший вчитель», «Вчитель-методист», нагороджена знаком «Відмінник освіти України».
— Коли я працювала у Вишнівцях завучем, то 4 роки вела і краєзнавчий гурток, який відвідували діти різного віку, ті, яким ця справа була дійсно до душі. А ще я викладала історію мистецтв та малювання, бо мені дуже подобається малювати, а особливо — вчити цьому дітей, — розповідає Ольга Василівна. — Мене захоплювала історія взагалі та історія рідного краю зокрема. Для того, щоб розповісти учням про твір англійської літератури, мені слід було детально ознайомитися з історією тієї епохи. Так і розпочався поступовий сплав історії та літератури. Можна сказати, що я краєзнавиця, але не звичайна. Я проводжу звичайнісіньку дослідницьку роботу, перечитую багато спеціальної літератури, спогадів та переглядаю стоси архівних матеріалів. А ось результатом цього стає не класичний дослідницький текст, а вірш. Тому й своїм колегам-краєзнавцям я завжди кажу: «Я вам не конкурентка, адже у нас різна форма подачі матеріалу. У мене в основі завжди вірш, у якому історичні факти я подаю через призму власного бачення ситуації».
Стаючи до роботи керівником гуртка у Вишнівцях, я вже знала, що хочу написати історію села. Спочатку вона називалася «Край мій рідний, Вишнівці», потім перетворилося на «Історію села Вишнівці», а врешті світ побачила збірка «Шляхами наших прадідів». Спочатку це були окремі сторінки, які крок за кроком перетворювалися у цілісний матеріал. Це була не перша моя краєзнавча робота. Першими були книги «Про вічне» і «Земля батьків». Краєзнавчу роботу я не уявляю без постійного руху — слід бувати у тих місцях, про які говориш чи пишеш. Тому під час роботи над книгою про Вишнівці з учнями я ходила скрізь. Ми були на сучасних фермах у Володимира Неленя, самі будівлі яких збереглися з початку ХХ століття: вони мають стіни близько метра завтовшки, тому у воєнні роки під час бомбардування не були зруйновані. Цікава історія школи. Окрім історії її будівництва, наприклад, відомо, що у воєнні роки там розміщувався госпіталь, а на місці навпроти вітряка — госпітальне кладовище, де ховали і радянських, і німецьких воїнів. Окрема сторінка в історії села — діючий колись у Вишнівцях млин-вітряк, який зберігся і досі, але знаходиться у вкрай жалюгідному стані. Вітряк зображений на гербі Вишнівців. Старожили згадували, що у 60-і роки герб ще висів над сільською радою. У 1996 році його спустили у підвал, і на момент моєї роботи над історією села його вже не існувало. З дослідження історії герба я тісно співпрацювала з тодішнім головою села Едуардом Удодом, який теж цікавився історією свого села. Зокрема, він мені розповідав про герб, а я за цими розповідями герб відтворювала — малювала, конструювала окремі елементи. Ми відтворили навіть напис з роком утворення села, але з часом рік змінили, бо з’ясували іншу дату — 1777 рік. Я розшукала фотографію сільської церкви, фундамент якої і досі зберігся. А ще збереглася кахляна підлога, така само, як і у Вишнівцівській школі, та чотирьох школах у Василівці, Онуфріївці, Павлиші, Омельнику, які побудував граф Толстой. У збірці «Миті життя людського» я розповідаю про факти, коли хотіли знайти золото і рили землю навколо фундаменту зруйнованого храму екскаватором. Хоча одного часу навіть планували церкву відбудовувати.
Залишились лиш брили стін,
Й фундамент, і підлога.
Коли б їх вчасно хтось спинив,
То був би шлях до Бога.
Я маю особливі почуття до Вишнівців, адже не тільки робота у школі мене з ними пов’язує. Це село — батьківщина мого батька. Там похований мій дід, зараз живуть деякі родичі.
Ми з дітьми досліджували не лише архітектурні споруди — ходили і лісами. Чи знають жителі Онуфріївщини, що у лісі поблизу Вишнівців є дерева, яким по 200-300 років?
Мій вірш «Талантом землю прославляв» — про нашого земляка, композитора Михайла Калачевського. До речі, інколи його прізвище пишуть як Колачевський, але це неправильно: я знайшла записи про його народження і хрещення, де зафіксований перший варіант. Може, декому це може видатися дивним, але… Мій чоловік родом з Попівки, тож я бувала там, і мені видається, що у цьому селі навіть жаби кумкають не звичайно, а якось музикально. Тому для мене не випадковий той факт, що саме у цій місцевості народилася така талановита людина.
Вірш «Нескорене село» — про Успенку, «Знахар» — про історію, пов’язану з церквою в Онуфріївці, де зараз знаходиться Будинок культури. Назва вірша «Заснування Камбурліївки», думаю, говорить сама за себе. Я присвятила вірш нашій землячці з Попівки Неонілі Крюковій, і їй свого часу його передали. Написала пісню про Онуфріївку, яка не стала гімном, але отримала відзнаку.
2015 року у газеті «Народне слово» щомісяця друкувався мій вірш. Поезію я пишу зі шкільних років — і досі зберігаю шкільні та інститутські зошити. Писала й про любов, а як же! Коли почала готувати до друку свої збірки, то сама малювала ілюстрації до деяких з них, а мій зять за допомогою комп’ютерних програм допоміг створити генеалогічне древо роду Толстих.
2004 року вийшла з другу моя збірка віршів «Про вічне», у 2005 я стала співавторкою збірки легенд про Онуфріївщину «По північному краю Дикого Поля», 2007 року надрукована авторська збірка віршів «Земля батьків», 2012 — збірка про Онуфріївський парк та діяльність Толстих в Онуфріївці «А пам’ять не спить...», 2013 — «Миті життя людського», 2016 — «Життя — безцінне» у більшості своїй присвячена подіям на Майдані. Дуже вдячна підприємцям Онуфріївщини та районній державній адміністрації і районній раді за те, що фінансово сприяли виданню цих книг.
Нещодавно розпочала писати і прозу. На сьогодні вже маю нову збірку віршів, та до організації її друку ще не бралася. Можливо, тому що я ніколи не гналася за тим, щоб десь вихвалятися своїм умінням. Я охоче приймала запрошення на різного роду зустрічі, але ніколи не переймалася, якщо кудись не потрапляла. Просто поезія — це мій спосіб життя. Як говорить мій чоловік: «Я ніколи за все життя не чув, щоб ти лаялася чи сварилася». А я не можу цього робити. Якщо на душі погано, то я піду і напишу вірш, перетворивши негативну енергію події чи випадку на поетичні символи та слова.
Бесіду записала та вела
Тетяна Юганова
— Коли я працювала у Вишнівцях завучем, то 4 роки вела і краєзнавчий гурток, який відвідували діти різного віку, ті, яким ця справа була дійсно до душі. А ще я викладала історію мистецтв та малювання, бо мені дуже подобається малювати, а особливо — вчити цьому дітей, — розповідає Ольга Василівна. — Мене захоплювала історія взагалі та історія рідного краю зокрема. Для того, щоб розповісти учням про твір англійської літератури, мені слід було детально ознайомитися з історією тієї епохи. Так і розпочався поступовий сплав історії та літератури. Можна сказати, що я краєзнавиця, але не звичайна. Я проводжу звичайнісіньку дослідницьку роботу, перечитую багато спеціальної літератури, спогадів та переглядаю стоси архівних матеріалів. А ось результатом цього стає не класичний дослідницький текст, а вірш. Тому й своїм колегам-краєзнавцям я завжди кажу: «Я вам не конкурентка, адже у нас різна форма подачі матеріалу. У мене в основі завжди вірш, у якому історичні факти я подаю через призму власного бачення ситуації».
Стаючи до роботи керівником гуртка у Вишнівцях, я вже знала, що хочу написати історію села. Спочатку вона називалася «Край мій рідний, Вишнівці», потім перетворилося на «Історію села Вишнівці», а врешті світ побачила збірка «Шляхами наших прадідів». Спочатку це були окремі сторінки, які крок за кроком перетворювалися у цілісний матеріал. Це була не перша моя краєзнавча робота. Першими були книги «Про вічне» і «Земля батьків». Краєзнавчу роботу я не уявляю без постійного руху — слід бувати у тих місцях, про які говориш чи пишеш. Тому під час роботи над книгою про Вишнівці з учнями я ходила скрізь. Ми були на сучасних фермах у Володимира Неленя, самі будівлі яких збереглися з початку ХХ століття: вони мають стіни близько метра завтовшки, тому у воєнні роки під час бомбардування не були зруйновані. Цікава історія школи. Окрім історії її будівництва, наприклад, відомо, що у воєнні роки там розміщувався госпіталь, а на місці навпроти вітряка — госпітальне кладовище, де ховали і радянських, і німецьких воїнів. Окрема сторінка в історії села — діючий колись у Вишнівцях млин-вітряк, який зберігся і досі, але знаходиться у вкрай жалюгідному стані. Вітряк зображений на гербі Вишнівців. Старожили згадували, що у 60-і роки герб ще висів над сільською радою. У 1996 році його спустили у підвал, і на момент моєї роботи над історією села його вже не існувало. З дослідження історії герба я тісно співпрацювала з тодішнім головою села Едуардом Удодом, який теж цікавився історією свого села. Зокрема, він мені розповідав про герб, а я за цими розповідями герб відтворювала — малювала, конструювала окремі елементи. Ми відтворили навіть напис з роком утворення села, але з часом рік змінили, бо з’ясували іншу дату — 1777 рік. Я розшукала фотографію сільської церкви, фундамент якої і досі зберігся. А ще збереглася кахляна підлога, така само, як і у Вишнівцівській школі, та чотирьох школах у Василівці, Онуфріївці, Павлиші, Омельнику, які побудував граф Толстой. У збірці «Миті життя людського» я розповідаю про факти, коли хотіли знайти золото і рили землю навколо фундаменту зруйнованого храму екскаватором. Хоча одного часу навіть планували церкву відбудовувати.
Залишились лиш брили стін,
Й фундамент, і підлога.
Коли б їх вчасно хтось спинив,
То був би шлях до Бога.
Я маю особливі почуття до Вишнівців, адже не тільки робота у школі мене з ними пов’язує. Це село — батьківщина мого батька. Там похований мій дід, зараз живуть деякі родичі.
Ми з дітьми досліджували не лише архітектурні споруди — ходили і лісами. Чи знають жителі Онуфріївщини, що у лісі поблизу Вишнівців є дерева, яким по 200-300 років?
Мій вірш «Талантом землю прославляв» — про нашого земляка, композитора Михайла Калачевського. До речі, інколи його прізвище пишуть як Колачевський, але це неправильно: я знайшла записи про його народження і хрещення, де зафіксований перший варіант. Може, декому це може видатися дивним, але… Мій чоловік родом з Попівки, тож я бувала там, і мені видається, що у цьому селі навіть жаби кумкають не звичайно, а якось музикально. Тому для мене не випадковий той факт, що саме у цій місцевості народилася така талановита людина.
Вірш «Нескорене село» — про Успенку, «Знахар» — про історію, пов’язану з церквою в Онуфріївці, де зараз знаходиться Будинок культури. Назва вірша «Заснування Камбурліївки», думаю, говорить сама за себе. Я присвятила вірш нашій землячці з Попівки Неонілі Крюковій, і їй свого часу його передали. Написала пісню про Онуфріївку, яка не стала гімном, але отримала відзнаку.
2015 року у газеті «Народне слово» щомісяця друкувався мій вірш. Поезію я пишу зі шкільних років — і досі зберігаю шкільні та інститутські зошити. Писала й про любов, а як же! Коли почала готувати до друку свої збірки, то сама малювала ілюстрації до деяких з них, а мій зять за допомогою комп’ютерних програм допоміг створити генеалогічне древо роду Толстих.
2004 року вийшла з другу моя збірка віршів «Про вічне», у 2005 я стала співавторкою збірки легенд про Онуфріївщину «По північному краю Дикого Поля», 2007 року надрукована авторська збірка віршів «Земля батьків», 2012 — збірка про Онуфріївський парк та діяльність Толстих в Онуфріївці «А пам’ять не спить...», 2013 — «Миті життя людського», 2016 — «Життя — безцінне» у більшості своїй присвячена подіям на Майдані. Дуже вдячна підприємцям Онуфріївщини та районній державній адміністрації і районній раді за те, що фінансово сприяли виданню цих книг.
Нещодавно розпочала писати і прозу. На сьогодні вже маю нову збірку віршів, та до організації її друку ще не бралася. Можливо, тому що я ніколи не гналася за тим, щоб десь вихвалятися своїм умінням. Я охоче приймала запрошення на різного роду зустрічі, але ніколи не переймалася, якщо кудись не потрапляла. Просто поезія — це мій спосіб життя. Як говорить мій чоловік: «Я ніколи за все життя не чув, щоб ти лаялася чи сварилася». А я не можу цього робити. Якщо на душі погано, то я піду і напишу вірш, перетворивши негативну енергію події чи випадку на поетичні символи та слова.
Бесіду записала та вела
Тетяна Юганова
