Не штука — зустріти, штука — 46 років у злагоді жити
- 23 лютого 2018, 17:04
Валерій Володимирович та Ольга Петрівна Штуки з селища Олександрівка разом майже 46 років. У такому стажі сімейного життя нічого особливого не бачать — вважають себе звичайною родиною. Роман французького прозаїка Бегбедера «Кохання живе три роки» не читали, та знають, навіть якщо перше знайомство відбулося і по фотографії, то бути разом можна не одне десятиліття.
— Народилася я у місті Новоросійську Краснодарського краю, звідки родом мій батько і куди поїхала мене народжувати моя мама, а зареєстрували мене у Китайгороді Олександрівського району, оскільки батьки жили там. Ось така я козачка вийшла, — жартує Ольга Штука. — Мій тато тривалий час працював секретарем парторганізації, тому його постійно направляли у різні населені пункти району, тож за татом наша сім’я переїжджала 9 разів.
У 7-му класі мені зробили пробу Манту (діагностика, чи існує в дитини імунітет на туберкульоз — авт.), яка виявилася не в межах норми. Тому мене направили до Староосотського дитячого обласного протитуберкульозного санаторію, де я залишилися на тривалий час і закінчила школу. Там я і зустрілася зі своїм Валерієм Штукою.
Валерій Володимирович: — Я родом з Голованівська. Школярем у санаторій потрапляв двічі. Вдруге приїхав 1966 року, зустрівся зі знайомими хлопцями, які водили мене коридорами та швиденько розповідали про нові події, що відбулися за моєї відсутності, а я з цікавістю уточнював деталі. На дошці пошани я побачив напівпрофіль… розпущене волосся… незнайому дівчину, про яку у хлопців розпитувати не став. Тож моє знайомство з Олею розпочалося з фото. А побачив і познайомився з семикласницею, що відразу запала в душу, трохи згодом.
У сімейному альбомі зберігається те саме фото тієї семикласниці. А альбом — теж подарунок Валерія Ользі на день народження ще в санаторії, з дарчим написом, звісно. До альбому тоді докладалася крепдешинова хустка.
Ольга Петрівна: — Зустрічалися ми 7 років: провела в армію (чоловік старший за мене на два роки), чекала повернення (але проводжати не ходила — ще мала була для такого вчинку). Те чекання проявилося стосом листів, які писали одне одному щотижня. Тим часом вступила до Кіровоградського музучилища на диригентсько-хорове відділення. Наречений прийшов з армії, і на другому курсі я вийшла заміж. Тоді мені було дев’ятнадцять з половиною років. У 21 рік народився син Юрій, з яким я закінчувала училище та складала держіспити. У 1973 році наша сім’я переїхала в Олександрівку. Чоловік працював муляром у комунгоспі, а я працювала у музичному училищі. Юра увесь час був зі мною на заняттях, а одного разу видав увесь дитячий репертуар молодшого і старшого хорів та виконав тенорову партію. Тож не дивно, що він закінчив музичну школу по класу цимбалів і по класу фортепіано. Зараз він цимбаліст у центрі дитячої та юнацької творчості міста Кропивницький, свого часу співав у муніципальному камерному хорі під керівництвом Юрія Любовича.
У 1979 році я стала керівником народного аматорського хору «Тясмин» Олександрівського районного Будинку культури, з яким ми ровесники — мені тоді було 29, і хор 29 років як був створений. Через чотири роки з певних обставин змушена була покинути «Тясмин». Змінила декілька місць роботи, навіть на обліку в службі зайнятості побувала. Дякувати долі, я повернулася до «Тясмину» вдруге і керувала хором ще 8 років — до 2010 року, а ще паралельно у районній лікарні вела хор медичних працівників і вокальний колектив, з якими посідали перші місця на обласних конкурсах. Нині вже 7 років як вдома, на пенсії. Дуже люблю ті часи, коли ми вели з моїми улюбленими хористами активну концертну діяльність. І зараз вони мене вітають з днем народження. Як заспівають — аж серце щемить!
Валерій Володимирович: — Я теж маю чималий досвід роботи на різних посадах. Останнім місцем роботи стала посада заступника директора з господарської діяльності районного Будинку культури, де з дружиною працювали разом.
Ольга Петрівна: — Після виходу на пенсію сусідка «підсадила» на вишивання: моя перша картина «Соняхи» і зараз прикрашає нашу кухню, ще є рушник і чоловікова сорочка. Інші роботи розійшлися світом, а я вишила лише вишиванок 52, які нині в Києві, в Полярному, в Канаді.
З чоловіком разом радіємо двом онукам і двом правнукам. Ми завжди дружно господарювали на дачі: була як картинка — найкраща у дачному селищі. Продали минулого року, але залишився шматочок городу на 12 соток, де росте полуниця, є виноградник, з урожаю якого минулого року зробили 40 літрів вина і 41 літр соку, тепер є чим пригощати гостей. Мій чоловік — ще той
чистюля. Він не лише в квартирі, а й біля нашої двоповерхівки прибирає: зранку встане, попідмітає. Як сказала моя колишня колега, коли прийшла до нас у гості: у вашому дворику — Європа.
Валерій Володимирович: — Я не старший по будинку, я просто не терплю безладу. Біля сміттєвих баків наводжу порядок, зламалася пружина на вхідних дверях до під’їзду — вже зробив.
Моя дружина — людина мистецтва, я в роботі мав інше спрямування, але теж співав — у хорі ветеранів. Зараз знову запрошують, але я ще розмірковую, можливо, весною розпочну. Разом співаємо не часто, хіба що «Многіє лєта» на день народження рідним чи знайомим як привітання. Але у нас є сімейна традиція, пов’язана зі співом: коли ми їздили до моїх батьків у Голованівськ, на під’їзді до нього є село Пушкове, і хоч там і тополі в два ряди, та ми завжди, не зговорюючись, удвох починали заспівувати пісню «Ясени».
Ольга Петрівна: — Де ви бачили, щоб жити і не сваритися? У нас по-всякому було. Але любов, повага і турбота є завжди. В ожеледицю на вулицю без чоловіка я зараз не виходжу — він мене страхує і супроводжує, намагається брати на себе більшість хатньої роботи. Я надзвичайно ціную це і теж піклуюся про нього. З цього й складається і щастя, і кохання.
Розмову записала та вела
Тетяна Юганова
У 7-му класі мені зробили пробу Манту (діагностика, чи існує в дитини імунітет на туберкульоз — авт.), яка виявилася не в межах норми. Тому мене направили до Староосотського дитячого обласного протитуберкульозного санаторію, де я залишилися на тривалий час і закінчила школу. Там я і зустрілася зі своїм Валерієм Штукою.
Валерій Володимирович: — Я родом з Голованівська. Школярем у санаторій потрапляв двічі. Вдруге приїхав 1966 року, зустрівся зі знайомими хлопцями, які водили мене коридорами та швиденько розповідали про нові події, що відбулися за моєї відсутності, а я з цікавістю уточнював деталі. На дошці пошани я побачив напівпрофіль… розпущене волосся… незнайому дівчину, про яку у хлопців розпитувати не став. Тож моє знайомство з Олею розпочалося з фото. А побачив і познайомився з семикласницею, що відразу запала в душу, трохи згодом.
У сімейному альбомі зберігається те саме фото тієї семикласниці. А альбом — теж подарунок Валерія Ользі на день народження ще в санаторії, з дарчим написом, звісно. До альбому тоді докладалася крепдешинова хустка.
Ольга Петрівна: — Зустрічалися ми 7 років: провела в армію (чоловік старший за мене на два роки), чекала повернення (але проводжати не ходила — ще мала була для такого вчинку). Те чекання проявилося стосом листів, які писали одне одному щотижня. Тим часом вступила до Кіровоградського музучилища на диригентсько-хорове відділення. Наречений прийшов з армії, і на другому курсі я вийшла заміж. Тоді мені було дев’ятнадцять з половиною років. У 21 рік народився син Юрій, з яким я закінчувала училище та складала держіспити. У 1973 році наша сім’я переїхала в Олександрівку. Чоловік працював муляром у комунгоспі, а я працювала у музичному училищі. Юра увесь час був зі мною на заняттях, а одного разу видав увесь дитячий репертуар молодшого і старшого хорів та виконав тенорову партію. Тож не дивно, що він закінчив музичну школу по класу цимбалів і по класу фортепіано. Зараз він цимбаліст у центрі дитячої та юнацької творчості міста Кропивницький, свого часу співав у муніципальному камерному хорі під керівництвом Юрія Любовича.
У 1979 році я стала керівником народного аматорського хору «Тясмин» Олександрівського районного Будинку культури, з яким ми ровесники — мені тоді було 29, і хор 29 років як був створений. Через чотири роки з певних обставин змушена була покинути «Тясмин». Змінила декілька місць роботи, навіть на обліку в службі зайнятості побувала. Дякувати долі, я повернулася до «Тясмину» вдруге і керувала хором ще 8 років — до 2010 року, а ще паралельно у районній лікарні вела хор медичних працівників і вокальний колектив, з якими посідали перші місця на обласних конкурсах. Нині вже 7 років як вдома, на пенсії. Дуже люблю ті часи, коли ми вели з моїми улюбленими хористами активну концертну діяльність. І зараз вони мене вітають з днем народження. Як заспівають — аж серце щемить!
Валерій Володимирович: — Я теж маю чималий досвід роботи на різних посадах. Останнім місцем роботи стала посада заступника директора з господарської діяльності районного Будинку культури, де з дружиною працювали разом.
Ольга Петрівна: — Після виходу на пенсію сусідка «підсадила» на вишивання: моя перша картина «Соняхи» і зараз прикрашає нашу кухню, ще є рушник і чоловікова сорочка. Інші роботи розійшлися світом, а я вишила лише вишиванок 52, які нині в Києві, в Полярному, в Канаді.
З чоловіком разом радіємо двом онукам і двом правнукам. Ми завжди дружно господарювали на дачі: була як картинка — найкраща у дачному селищі. Продали минулого року, але залишився шматочок городу на 12 соток, де росте полуниця, є виноградник, з урожаю якого минулого року зробили 40 літрів вина і 41 літр соку, тепер є чим пригощати гостей. Мій чоловік — ще той
чистюля. Він не лише в квартирі, а й біля нашої двоповерхівки прибирає: зранку встане, попідмітає. Як сказала моя колишня колега, коли прийшла до нас у гості: у вашому дворику — Європа.
Валерій Володимирович: — Я не старший по будинку, я просто не терплю безладу. Біля сміттєвих баків наводжу порядок, зламалася пружина на вхідних дверях до під’їзду — вже зробив.
Моя дружина — людина мистецтва, я в роботі мав інше спрямування, але теж співав — у хорі ветеранів. Зараз знову запрошують, але я ще розмірковую, можливо, весною розпочну. Разом співаємо не часто, хіба що «Многіє лєта» на день народження рідним чи знайомим як привітання. Але у нас є сімейна традиція, пов’язана зі співом: коли ми їздили до моїх батьків у Голованівськ, на під’їзді до нього є село Пушкове, і хоч там і тополі в два ряди, та ми завжди, не зговорюючись, удвох починали заспівувати пісню «Ясени».
Ольга Петрівна: — Де ви бачили, щоб жити і не сваритися? У нас по-всякому було. Але любов, повага і турбота є завжди. В ожеледицю на вулицю без чоловіка я зараз не виходжу — він мене страхує і супроводжує, намагається брати на себе більшість хатньої роботи. Я надзвичайно ціную це і теж піклуюся про нього. З цього й складається і щастя, і кохання.
Розмову записала та вела
Тетяна Юганова
