Горобець & Горобець та їхній сімейний волейбол
- 9 лютого 2018, 15:04
9 лютого — день народження волейболу, оскільки цього дня 1895 року у місті Холіок, що у США, вчитель з фізпідготовки Уїльям Морган придумав нову командну гру з м’ячем, у якій поєднав елементи баскетболу, бейсболу і гандболу, а також запозичив сітку з тенісу. Такий мікс сподобався активним людям, які швидко поширили його світом, а з 1964 року волейбол у програмі Олімпійських ігор. У волейбол грають у залах та на пляжних майданчиках, об’єднуючи однодумців. В Олександрівці тренери місцевої спортивної школи — подружжя Горобців, яких свого часу теж об’єднав волейбол, їхнє мистецтво хюґе.
Знайомтеся: Олександр Горобець — тренер-викладач дитячо-юнацької спортивної школи смт Олександрівка, у якій сам з дитинства займався волейболом. Його першим тренером був Іван Березенко. Олександр працює тут за сумісництвом, основна професія — слюсар-сантехнік на газокомпресорній станції. Родом з Олександрівки. Закінчив Чернігівський державний педагогічний університет, факультет фізичного виховання, спеціалізація — волейбол.
— Приємно, що продовжую працювати у рідній школі і прищеплюю здоровий спосіб життя дітям та дорослим, — розповідає Олександр Володимирович. — У студентські роки я грав за чернігівську команду вищої ліги «Буревісник». Зараз продовжую грати у волейбол на аматорському рівні: я капітан дорослої чоловічої команди, яка грає за Олександрівський район. Протягом 10 років поспіль ми перемагаємо, виграємо спартакіади. А також я є капітаном команди «Черкаситрансгаз», яка теж виграє спартакіади та грає у відкритому чемпіонаті Черкаської області. У спортшколі працюю за сумісництвом від самого початку. «Усе впирається у невелику заробітну плату», — коментує директор ДЮСШ Микола Іванов. — Два тренери в сім’ї сімейний бюджет не потягне, — додає Анна Горобець, дружина Олександра.
Анна Михайлівна родом з міста Тернівка Дніпропетровської області. Дівчина з дитинства займалася гандболом, тому поїхала вчитися в Чернігів на факультет фізвиховання, де ходила вболівати за вищу лігу. — Сподобався гравець (Олександр) — і я записалася на волейбол, — розповідає Анна.
— Так і розпочала займатися волейболом. Потім ми познайомилися, одружилися, закінчили навчання і 2003 року приїхали в Олександрівку. Я теж відразу розпочала працювати у ДЮСШ, і ця робота мені подобається, адже у спортивну школу приходять ті, хто справді хоче займатися спортом. У районі ми єдині тренери з волейболу. Зараз я працюю з меншими дітьми, а чоловікові передаю старші групи. Нам є чим пишатися. Так, наші вихованці брали участь у чемпіонаті України з пляжного волейболу у Чернігові, де з 31 команди наші хлопці посіли 5-е місце — це наш син Ярослав та Руслан Мірошниченко з села Бірки Олександрівського району, якого привів у спортшколу його вчитель фізвиховання Сергій Пшеничний. До речі, у волейболі Руслан усього рік, до цього безапеляційно вважав себе футболістом, але коли прийшов на заняття, побачив захоплених тренерів та колектив, розпочав систематичні тренування, то вже ці другі його серйозні змагання (перші — обласні) привели до другого місця на чемпіонаті України. Ярослав минулого року на чемпіонаті України у дитячій лізі (класичний волейбол) грав за Первомайськ Харківської області, де команда посіла перше місце, тож протягом нинішнього року у рамках районної програми розвитку фізичної культури він отримуватиме стипендію у розмірі 600 грн на місяць, а я як тренер вже отримала одноразову премію 1800 грн. Дівчата в обласних змаганнях з класичного волейболу теж виборюють перші-другі місця.
Разом з чоловіком ми більше 15 років. Маємо двох синів: Ярослава 2005 року народження, про досягнення якого ми вже розповідали, й Іллю 2014 року народження, який ще маленький, але вже знає верхню та нижню передачі. За Ярославом, який займається волейболом з першого класу, вже полюють спортінтернати України, тож по закінченні навчального року оберемо найкращий і син продовжить навчання там. Оскільки бачимо майбутнє сина у волейболі, то потурбувалися, щоб він отримував якомога більше досвіду. Так, разом з батьком він теж вже грає за «Черкаситрансгаз». Якщо ми їздимо на змагання в межах України, то Ярослав вже побував у Білорусії, Санкт-Петербурзі і в Білгороді. У Білгороді він спілкувався з олімпійськими чемпіонами Дмитром Мусерським і Сергієм Тетюхіним, що стало для нього неабияким стимулом тренуватися в рази наполегливіше.
У наших синів не було іншого вибору, ніж займатися волейболом, оскільки з візочка вони у спортзалі, я навіть у декреті не була: до пологів і майже одразу після пологів проводила тренування.
Олександр: — Та деякі зусилля щодо занять ми все ж прикладали — не відразу Ярослав полюбив волейбол.
Анна: — Я завжди кажу батькам, що дітей слід підштовхувати, інакше вони залипнуть біля комп’ютерів.
Олександр: — Наша мета не виховати майстрів спорту, а потурбуватися, щоб діти розвивалися у колективі і були багатогранними. Та мене не полишає відчуття, що наші вихованці могли б досягти більшого, але для цього слід регулярно їздити на змагання: діти, які їздили на змагання, і ті, які не їздили, відрізняються в якості гри. Окрім низької зарплати, про яку згадували, прикро і від незадовільного державного фінансування галузі, і така ситуація скрізь в Україні. Форму та інвентар ми закуповуємо за спонсорські кошти, а на змагання їздимо за рахунок батьків. Протягом 10 років наше відділення підтримують Руслан Марієнко, Микола Кучерук, які допомагають із виїздом дітей на змагання, придбали нам спортінвентар та фірмову форму італійської фірми Macron (костюми цієї фірми і в збірної України з волейболу) — тепер ми гідно виглядаємо на спортмайданчиках країни, за що вдячні своїм меценатам.
Ми любимо волейбол — це красивий, інтелігентний вид спорту, у якому слід працювати головою, він практично дає розуміння психології, дає фізичну та тактичну підготовку.
Анна: — Раніше я вважала, що деякі діти у секції просто не створені для гри, але їхнє бажання давало такі результати, що вони втирали носа здібним від природи. Тому я змінила своє переконання і вважаю, що у волейболі немає нездібних дітей, головне — бажання. Буває, що наших вихованців батьки карають тим, що не пускають їх на тренування, тобто заняття настільки для них важливі, але ми просимо знайти якийсь інший метод виховання, а діти щоб рухалися і спілкувалися в колективі.
У нас гарна професійна база знань з інституту, але ми завжди в курсі усіх новинок завдяки інтернету, застосовуємо нові види вправ, тренуємося з фітбольними м’ячами, поєднуючи волейбол з аеробікою, адже важливо, щоб діти отримували задоволення від занять.
Мене не часто можна побачити на підборах й у спідниці. Але коли вітала своїх випускниць на сцені, дівчата в залі говорили: «О! Хто це? Тренерка з волейболу? Хочу ходити на волейбол і бути як вона!». Тому ми з чоловіком прагнемо відповідати званню тренерів з волейболу і зовнішньо — бути стрункими та підтягнутими. (Олександр протягом 20 років 20 хвилин щоранку приділяє зарядці, а Анна тричі на тиждень веде і одночасно займається фітнесом — авт.). Щодо дієти, то ми їмо солодке, але слідкуємо за тим, щоб витратити ті калорії, які спожили.
Увесь свій вільний час ми проводимо у спортзалі — це або тренування, або змагання — для нас це і робота, і відпочинок. Буває, що нас немає вдома, роз’їжджаємося у різні кінці країни, а бабуся сидить вдома з молодшим сином. Коли я їду на змагання, то ніколи не переживаю, що вдома діти будуть голодними — Олександр уміє все.
Олександр: — Не минає і дня, щоб ми не говорили про волейбол. На прикладах гри виховуємо синів — бути сильними духом, бути цілеспрямованими, відповідати за свої вчинки.
Анна: — Я плету гачком і спицями, але через напружений графік відклала це захоплення. Поїздки на змагання не вдається поєднувати з подорожами — це виключно спортзал, а ось влітку сім’єю обов’язково їздимо на море, а на пляжі завжди граємо у волейбол, що до всього приносить нам багато знайомств. Зимовий відпочинок не для нас, ми любимо сонце, море і волейбол!
(096) 105 99 11(Анна Горобець).
Бесіду записала та вела
Тетяна Юганова
— Приємно, що продовжую працювати у рідній школі і прищеплюю здоровий спосіб життя дітям та дорослим, — розповідає Олександр Володимирович. — У студентські роки я грав за чернігівську команду вищої ліги «Буревісник». Зараз продовжую грати у волейбол на аматорському рівні: я капітан дорослої чоловічої команди, яка грає за Олександрівський район. Протягом 10 років поспіль ми перемагаємо, виграємо спартакіади. А також я є капітаном команди «Черкаситрансгаз», яка теж виграє спартакіади та грає у відкритому чемпіонаті Черкаської області. У спортшколі працюю за сумісництвом від самого початку. «Усе впирається у невелику заробітну плату», — коментує директор ДЮСШ Микола Іванов. — Два тренери в сім’ї сімейний бюджет не потягне, — додає Анна Горобець, дружина Олександра.
Анна Михайлівна родом з міста Тернівка Дніпропетровської області. Дівчина з дитинства займалася гандболом, тому поїхала вчитися в Чернігів на факультет фізвиховання, де ходила вболівати за вищу лігу. — Сподобався гравець (Олександр) — і я записалася на волейбол, — розповідає Анна.
— Так і розпочала займатися волейболом. Потім ми познайомилися, одружилися, закінчили навчання і 2003 року приїхали в Олександрівку. Я теж відразу розпочала працювати у ДЮСШ, і ця робота мені подобається, адже у спортивну школу приходять ті, хто справді хоче займатися спортом. У районі ми єдині тренери з волейболу. Зараз я працюю з меншими дітьми, а чоловікові передаю старші групи. Нам є чим пишатися. Так, наші вихованці брали участь у чемпіонаті України з пляжного волейболу у Чернігові, де з 31 команди наші хлопці посіли 5-е місце — це наш син Ярослав та Руслан Мірошниченко з села Бірки Олександрівського району, якого привів у спортшколу його вчитель фізвиховання Сергій Пшеничний. До речі, у волейболі Руслан усього рік, до цього безапеляційно вважав себе футболістом, але коли прийшов на заняття, побачив захоплених тренерів та колектив, розпочав систематичні тренування, то вже ці другі його серйозні змагання (перші — обласні) привели до другого місця на чемпіонаті України. Ярослав минулого року на чемпіонаті України у дитячій лізі (класичний волейбол) грав за Первомайськ Харківської області, де команда посіла перше місце, тож протягом нинішнього року у рамках районної програми розвитку фізичної культури він отримуватиме стипендію у розмірі 600 грн на місяць, а я як тренер вже отримала одноразову премію 1800 грн. Дівчата в обласних змаганнях з класичного волейболу теж виборюють перші-другі місця.
Разом з чоловіком ми більше 15 років. Маємо двох синів: Ярослава 2005 року народження, про досягнення якого ми вже розповідали, й Іллю 2014 року народження, який ще маленький, але вже знає верхню та нижню передачі. За Ярославом, який займається волейболом з першого класу, вже полюють спортінтернати України, тож по закінченні навчального року оберемо найкращий і син продовжить навчання там. Оскільки бачимо майбутнє сина у волейболі, то потурбувалися, щоб він отримував якомога більше досвіду. Так, разом з батьком він теж вже грає за «Черкаситрансгаз». Якщо ми їздимо на змагання в межах України, то Ярослав вже побував у Білорусії, Санкт-Петербурзі і в Білгороді. У Білгороді він спілкувався з олімпійськими чемпіонами Дмитром Мусерським і Сергієм Тетюхіним, що стало для нього неабияким стимулом тренуватися в рази наполегливіше.
У наших синів не було іншого вибору, ніж займатися волейболом, оскільки з візочка вони у спортзалі, я навіть у декреті не була: до пологів і майже одразу після пологів проводила тренування.
Олександр: — Та деякі зусилля щодо занять ми все ж прикладали — не відразу Ярослав полюбив волейбол.
Анна: — Я завжди кажу батькам, що дітей слід підштовхувати, інакше вони залипнуть біля комп’ютерів.
Олександр: — Наша мета не виховати майстрів спорту, а потурбуватися, щоб діти розвивалися у колективі і були багатогранними. Та мене не полишає відчуття, що наші вихованці могли б досягти більшого, але для цього слід регулярно їздити на змагання: діти, які їздили на змагання, і ті, які не їздили, відрізняються в якості гри. Окрім низької зарплати, про яку згадували, прикро і від незадовільного державного фінансування галузі, і така ситуація скрізь в Україні. Форму та інвентар ми закуповуємо за спонсорські кошти, а на змагання їздимо за рахунок батьків. Протягом 10 років наше відділення підтримують Руслан Марієнко, Микола Кучерук, які допомагають із виїздом дітей на змагання, придбали нам спортінвентар та фірмову форму італійської фірми Macron (костюми цієї фірми і в збірної України з волейболу) — тепер ми гідно виглядаємо на спортмайданчиках країни, за що вдячні своїм меценатам.
Ми любимо волейбол — це красивий, інтелігентний вид спорту, у якому слід працювати головою, він практично дає розуміння психології, дає фізичну та тактичну підготовку.
Анна: — Раніше я вважала, що деякі діти у секції просто не створені для гри, але їхнє бажання давало такі результати, що вони втирали носа здібним від природи. Тому я змінила своє переконання і вважаю, що у волейболі немає нездібних дітей, головне — бажання. Буває, що наших вихованців батьки карають тим, що не пускають їх на тренування, тобто заняття настільки для них важливі, але ми просимо знайти якийсь інший метод виховання, а діти щоб рухалися і спілкувалися в колективі.
У нас гарна професійна база знань з інституту, але ми завжди в курсі усіх новинок завдяки інтернету, застосовуємо нові види вправ, тренуємося з фітбольними м’ячами, поєднуючи волейбол з аеробікою, адже важливо, щоб діти отримували задоволення від занять.
Мене не часто можна побачити на підборах й у спідниці. Але коли вітала своїх випускниць на сцені, дівчата в залі говорили: «О! Хто це? Тренерка з волейболу? Хочу ходити на волейбол і бути як вона!». Тому ми з чоловіком прагнемо відповідати званню тренерів з волейболу і зовнішньо — бути стрункими та підтягнутими. (Олександр протягом 20 років 20 хвилин щоранку приділяє зарядці, а Анна тричі на тиждень веде і одночасно займається фітнесом — авт.). Щодо дієти, то ми їмо солодке, але слідкуємо за тим, щоб витратити ті калорії, які спожили.
Увесь свій вільний час ми проводимо у спортзалі — це або тренування, або змагання — для нас це і робота, і відпочинок. Буває, що нас немає вдома, роз’їжджаємося у різні кінці країни, а бабуся сидить вдома з молодшим сином. Коли я їду на змагання, то ніколи не переживаю, що вдома діти будуть голодними — Олександр уміє все.
Олександр: — Не минає і дня, щоб ми не говорили про волейбол. На прикладах гри виховуємо синів — бути сильними духом, бути цілеспрямованими, відповідати за свої вчинки.
Анна: — Я плету гачком і спицями, але через напружений графік відклала це захоплення. Поїздки на змагання не вдається поєднувати з подорожами — це виключно спортзал, а ось влітку сім’єю обов’язково їздимо на море, а на пляжі завжди граємо у волейбол, що до всього приносить нам багато знайомств. Зимовий відпочинок не для нас, ми любимо сонце, море і волейбол!
(096) 105 99 11(Анна Горобець).
Бесіду записала та вела
Тетяна Юганова
