Усмішки на мільйон
- 12 січня 2018, 09:53
Вишиті роботи Раїси Журавель бачила не лише її рідна Інгуло-Кам’янка Новгородківського району, а й обласний центр Кропивницький, коли під час відзначення 25-річчя Незалежності України в обласному краєзнавчому музеї роботи жінки представляли район і село, а на згадку про це у майстрині зберігається грамота.
Раїса Андріївна родом з Інгуло-Кам’янки, усе життя працювала у сільському господарстві, виконуючи роботу в полі, зокрема трудилася ланковою у ланці на прополці, отримавши 48 років стажу. Має доньку Любов і сина Володимира та чотирьох онуків.
І рідним, і односельцям хотіла передати свої знання, але їх це заняття не дуже захоплює. Тільки Людмилі Бардиш знадобилися поради майстрині, тривалий час ходила навчатися.
Сама Раїса Журавель вишивати розпочала ще дівчиною, бо дуже подобалося це мистецтво, яке опановувала сама. Декілька разів бачила, як вишивали інші, зрозуміла принцип, а до деталей та тонкощів дійшла власним розумом. Вишивала гладдю, зображуючи птахів та квіти, які вигадувала теж сама. Сідала за роботу ввечері після роботи і могла сидіти до ранку. Роботи свої навіть не намагалася рахувати — деякі зберігаються вдома, а інші увесь час дарувала рідним та знайомим. Її вироби замовляли на весілля, на проводи в армію, принесла жінка свої рушники у сільську церкву. На питання, чи знає вона, у яких містах та країнах зараз її рушники, Раїса Андріївна перераховує: сестрі у Кривий Ріг подарувала; односельчанин Микола Полудненко, який живе у Заполяррі, повіз туди рушник від Раїси Журавель; сім’я Хропків — у Москву; Валентина Щетина, яка їздила працювати на Камчатку, брала з собою рушник Раїси Журавель і казала:
«Це мій оберіг!». «Присилала нам звідти фотографію, на якій був і рушник, та розповідала, що усіх гостей у школі-інтернаті, де працювала, з цим рушником зустрічала, — переказує слова Валентини Щетини Раїса Миколаївна, — особливо запам’ятала депутата Нанайського округу, який після зустрічі залишився і роздивлявся яскраву вишивку, бо не бачив до цього такого дива. Цей рушник просили там продати, але вона не поступилася, бо це ж не просто річ, це — оберіг».
Ще тієї зими невгамовна жінка вишивала, а ось після лікарні, перенісши влітку складну операцію, — вже ні. Але дуже хочеться.
Раїса Андріївна та її чоловік Дмитро Дмитрович Бродський, з яким разом 16 років, постійні глядачі усіх заходів, які відбуваються у сільському Будинку культури, а Дмитро Дмитрович ще й актором часто бував: мав роль баяніста на Івана Купала, а на Новий рік декілька років поспіль був Дідом Морозом. Така активність ще з молодих років, коли працював у колгоспі трактористом, водієм, а після роботи грав у футбол і співав у хорі. Любить чоловік і танцювати. Хоча й самоучка, та будь-який популярний танець тих років виконає. Сам вчився і грати на гармошці, 7 років грав на альті в колгоспному духовому оркестрі.
Цей рік не став виключенням — подружжя теж прийшло до сільського Будинку культури, аби зустріти Новий рік, поспілкуватися з односельцями та поринути у атмосферу свята, яку дуже люблять.
— Ми з дружиною живемо дружно, — говорить Дмитро Дмитрович, обіймаючи Раїсу Андріївну, і вони дружно сміються. — Тримаємо невелике господарство, обробляємо город. Що ще потрібно? Лише здоров’я!
І рідним, і односельцям хотіла передати свої знання, але їх це заняття не дуже захоплює. Тільки Людмилі Бардиш знадобилися поради майстрині, тривалий час ходила навчатися.
Сама Раїса Журавель вишивати розпочала ще дівчиною, бо дуже подобалося це мистецтво, яке опановувала сама. Декілька разів бачила, як вишивали інші, зрозуміла принцип, а до деталей та тонкощів дійшла власним розумом. Вишивала гладдю, зображуючи птахів та квіти, які вигадувала теж сама. Сідала за роботу ввечері після роботи і могла сидіти до ранку. Роботи свої навіть не намагалася рахувати — деякі зберігаються вдома, а інші увесь час дарувала рідним та знайомим. Її вироби замовляли на весілля, на проводи в армію, принесла жінка свої рушники у сільську церкву. На питання, чи знає вона, у яких містах та країнах зараз її рушники, Раїса Андріївна перераховує: сестрі у Кривий Ріг подарувала; односельчанин Микола Полудненко, який живе у Заполяррі, повіз туди рушник від Раїси Журавель; сім’я Хропків — у Москву; Валентина Щетина, яка їздила працювати на Камчатку, брала з собою рушник Раїси Журавель і казала:
«Це мій оберіг!». «Присилала нам звідти фотографію, на якій був і рушник, та розповідала, що усіх гостей у школі-інтернаті, де працювала, з цим рушником зустрічала, — переказує слова Валентини Щетини Раїса Миколаївна, — особливо запам’ятала депутата Нанайського округу, який після зустрічі залишився і роздивлявся яскраву вишивку, бо не бачив до цього такого дива. Цей рушник просили там продати, але вона не поступилася, бо це ж не просто річ, це — оберіг».
Ще тієї зими невгамовна жінка вишивала, а ось після лікарні, перенісши влітку складну операцію, — вже ні. Але дуже хочеться.
Раїса Андріївна та її чоловік Дмитро Дмитрович Бродський, з яким разом 16 років, постійні глядачі усіх заходів, які відбуваються у сільському Будинку культури, а Дмитро Дмитрович ще й актором часто бував: мав роль баяніста на Івана Купала, а на Новий рік декілька років поспіль був Дідом Морозом. Така активність ще з молодих років, коли працював у колгоспі трактористом, водієм, а після роботи грав у футбол і співав у хорі. Любить чоловік і танцювати. Хоча й самоучка, та будь-який популярний танець тих років виконає. Сам вчився і грати на гармошці, 7 років грав на альті в колгоспному духовому оркестрі.
Цей рік не став виключенням — подружжя теж прийшло до сільського Будинку культури, аби зустріти Новий рік, поспілкуватися з односельцями та поринути у атмосферу свята, яку дуже люблять.
— Ми з дружиною живемо дружно, — говорить Дмитро Дмитрович, обіймаючи Раїсу Андріївну, і вони дружно сміються. — Тримаємо невелике господарство, обробляємо город. Що ще потрібно? Лише здоров’я!
