Микола Павленко — учитель математики вищої категорії, старший учитель Успенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів (Онуфріївський район), в якій працює сороковий рік. У 22 роки став завучем — через рік після приїзду в Успенку. І працював на цій посаді 6 років, а з 1987 — директором очолював школу 11 років.

З дитинства мав дві мрії.
Перша — стати педагогом — з’явилась, коли пішов у перший клас до Павлиської школи. Директором тоді був Василь Сухомлинський. Багатьох наставників, завдяки яким і зародилася впевненість стати вчителем математики, згадує Микола Миколайович з великою повагою і вдячністю. Насамперед Миколу Кодака, який був директором після Василя Сухомлинського. А також учителів математики Галину Вовченко і Галину Шевченко, з якими й досі тримає зв’язок.

Друга мрія — мати бджіл. Бо у сусіда була пасіка, і він пригощав медом, налитим чомусь у пляшку. А можливо, це був «голос крові», своєрідний генетичний код, бо з розповідей мами, Ніни Іванівни, знав, що дідусь, Іван Колісник, був добрим господарем і тримав пасіку. Коли загинув під час боїв за Дніпро у 1943 році, то пасіку забрали у колгосп, і її деякий час доглядала старша донька Діна. Тому здійснювати мрію про пасіку Микола Павленко почав ще у восьмому класі. У лісосмузі зняв кілька роїв, виміняв їх у сусіда на два пустих вулики. З усмішкою згадує, як уперше качали «свій» мед. І було його трохи більше, як піввідра. З якою гордістю мама хвалилась усім, як заглядали до того відра молодший брат і сестричка! Звичайно, коли вступив на фізмат до Полтавського педінституту, бджіл доглядати було нікому і вони загинули. Після закінчення вузу, коли вже працював в Успенці, знову завів рої: купив у однокласника одну сім’ю за перші «відпускні». Згадує часто, як мама відмовляла: «Знаєш, скільки на сімдесят карбованців можна купити меду?» Вулики стояли у Павлиші, тож кожного вихідного рвався до бджіл. Лиш через шість років, коли сім’я отримала власний будинок, зміг перевезти пасіку.

Ось так уже більше сорока років доглядає своїх бджілок. Різні були часи: то суворі зими, то холодні затяжні весни, коли комахи гинули і треба було починати знову з одного вулика. Але не втомився і не набридли бджоли. Бо тільки пасічник зрозуміє те щастя, насолоду, коли чуєш, як гуде працюючи пасіка, як пахне аж на вулицю воском, медом, прополісом… Незрівнянне натхнення.

Коли в сім’ї з’явився зять Олександр, то і його захопив пасікою. Тож на останньому курсі вузу той писав дипломну роботу з бджільництва, виготовив свій перший демонстраційний вулик. Олександр Олександрович за фахом учитель трудового навчання, теж працює в Успенській школі, під його керівництвом діти виготовляють екологічно чисті іграшки з дерева. Зараз він допомагає виготовляти рамки, вулики та різне начиння до пасіки, залучаючи й свого сина Власа. Старші пасічники сподіваються, що й онук підхопить традицію. Бджільництвом у вільний від роботи час займається у Павлиші й племінник Миколи Павленка — Дмитро.

Про бджіл і про математику Микола Миколайович може говорити безкінечно. Звертаються до нього за порадами початківці. Довгий час передплачував різні видання з бджільництва, придбав багато літератури, радився зі старшими пасічниками.

Так і йдуть ці дві любові поряд усе життя: любов до дітей, до школи, без якої себе не уявляє, до математики, що стала фахом, та до Божої комахи, життя якої організовано так, що й людям є чого повчитися.

Усе в своєму житті Микола Миколайович робить досконало, ретельно, терпляче із великим захопленням, яке старається передати своїм учням. А нещодавно у нього з’явилося ще одне хобі — виноградарство. Зацікавлених спочатку пригощає виноградом і медом, а потім розповідає, як самому це можна здійснити, ділиться саджанцями, допомагає порадами.

Микола Кобан — засновник фермерського господарства «Лемко» (смт Новгородка), яке діє з 1996 року. Ми проходимо до пасіки садом, де рівними рядками дбайливо висаджені яблука і груші — для онучок.
Микола Кобан: — Мої батьки з Карпат. Лемки. Коли їх сюди привезли, то викреслили навіть літеру з прізвища, а наше історичне прізвище — Кобані, яке й зараз носять родичі на Західній Україні. У 1945 році Йосип Віссаріонович усіх розігнав. Мої батьки переїхали дещо раніше, добровільно. Бо їм пообіцяли гарну хату, а що земля родюча, то вони знали самі. А переселенців поселили у корівник і оголосили по селищу, що привезли диких людей з лісу. Хоча батьки вже у ті роки не мазали хату, а тинькували (російською — штукатурили). Я народився вже у Новгородці. Нас було троє братів, зараз залишився я один. Маю дружину Лідію, двох синів — Віталія і Євгена та двох онучок. 28 років працював у селищі у колгоспі Леніна. Пішов з посади заступника голови колгоспу у 1996 році, бо не міг дивитися в очі односельцям, коли не було чим платити зарплату. Власним господарством розпочав займатися на батьківських паях. Купив розвалену будівлю. Починав з того, що продав власний «Запорожець» (бо колгосп і пенсії регресної не віддав) і купив посівний матеріал ячменю. Зараз із синами господарюємо вже без кредитів, це для мене велике досягнення. Нині господарство працює на близько 370 га землі власних паїв та паїв в оренді, а також включає в себе свинарство.

Сад і пасіка не входять до господарства. Це особисте захоплення, для душі. А ще я з дитинства захворів голубами, і з тих пір не можу розстатися з ними. Зараз у мене близько 80 льотних птахів, для яких збудував велику голуб’ятню. Їжджу на змагання, але на цьому не маю прибутку, тримаю виключно для задоволення.

Пасікою почав займатися ще у колгоспі завдяки колгоспному пасічнику Миколі Терпаку, який запропонував мені спробувати: «Давай, ти будеш займатися». Зараз у нас близько 60 вуликів. Мед збуваємо, усе повинно бути рентабельним. Знання приходили із роботою, з практикою. Наприклад, до нас приїжджали стояти з пасікою з Кривого Рогу, одного разу я стояв разом із чоловіком з Черкащини, і усі ці люди підказували, як треба, як краще. Чи кожен може бути пасічником? Я відповім так: був такий пасічник Малявкін у сусідньому селі, у якого я купував бджолину сім’ю, він запитав мене при продажу: «Ти що любиш: бджіл чи мед? Якщо мед, то пасіки у тебе не буде». Якщо не будеш ставитися до цих комах належним чином, з любов’ю, то діла не буде.

Бджоли — великі працівниці, вони в карти не грають і горілки не п’ють. А ще бджола — це така комаха, що їй увагу слід приділяти саме сьогодні, бо вчора було рано, а завтра уже пізно.

Мене дуже тішить, що молодший син любить і продовжує мою справу бджолярства. Охоче допоможу тим, хто звернеться до мене за порадою.

Тож з Днем пасічника усіх людей цієї нелегкої і «солодкої» професії!