Марія Єлисеївна Жуікова (на лівому фото), родом з Микільського Світловодського району, більшу частину свого життя провела у Золотарівці цього ж району. З 1967 року працювала бухгалтером «Сільгосптехніки», звідти ж 2000 року пішла на пенсію з посади головного бухгалтера. Завжди була дуже активна: брала участь у всіх заходах, які відбувалися у Микільську чи Золотарівці. Не так давно поховала чоловіка, з яким народили і виховали двох синів, як доньки стали невістки. Минулого року перенесла інсульт, тому одна рука трохи не слухається. Увесь час тримала город і невеличке господарство, тепер діти заборонили хазяйнувати, тож залишила собі невеликий клаптик для петрушки та цибулі, щоб не забувати роботу.

Але з січня потихеньку почала займатися улюбленою справою — вишивкою. Бо як без неї! Розпочала вишивати ще у школі, отримавши уміння від матері. «Запоєм я розпочала вишивати з 2000 року, як вийшла на пенсію. Улюблених тем немає, усе улюблене — якби мала змогу, то усе б вишивала одразу, — ділиться Марія Єлисеївна. — Одразу розпочала з рушників. У мене підростає четверо онуків, тому й вирішила зайнятися підготовкою приданого». І дійсно — на фотоколажі, подарункові на 70-річчя, діти та онуки — у вишитих нею сорочках. Вишиває хрестиком та бісером. Три роки тому вишила та передала рушники і серветки у Свято-Михайлівську церкву у с.Глинськ Світловодського району, а також дві ікони — Іверську ікону Божої Матері і Казанську ікону Богородиці.

Як тільки закінчувалися нитки, не чекала нікого. Відразу на автобус — і у Світловодськ до крамниці. Тому ниток у Марії Єлисеївни, як у кожної вишивальниці, — цілий мішок. Має безліч схем та книг з вишивки, які купувала, а багато з них дарували рідні і знайомі. Жодний візерунок не повторювала, бо це нецікаво. Син Олександр працює заступником директора у школі села Подорожнє, тож часто їздила туди, де на уроках розповідала дітям про вишивку.

Спочатку вела облік власних робіт, а останніх 4 роки набридло це робити — краще вишивати. Та все ж деякі цифри пам’ятає. Кількість вишитих і подарованих рушників — 125. «У нашій родині існує традиція: на 9 Травня з’їжджалися усі родичі з Кропивницького, Олександрії, Верхньодніпровська, Кривого Рогу, Дніпра, і ми йшли на кладовище, пом’янути рідних. Після чого збиралися у мене, і неначе ритуалом було обдаровування рушниками, якого усі з цікавістю чекали. Тож мої роботи мандрують Україною, — говорить жінка. — А ще один рушник поїхав до Канади, а другий — до Америки». Рушники побували на різних виставках, у тому числі на обласній виставці декоративно-ужиткового мистецтва та на «Калиновому співі» у Кропивницькому.

Щодо самого процесу, то у середньому на один виріб у майстрині йшов місяць, вишивала щодня до 12-ої ночі, закінчивши поратися по господарству. «Вишивка мені продовжує життя, — бадьоро розкриває секрет Марія Жуікова. — Дуже приємно, що одна моя онучка, Євгенія, яка живе у Києві, також вишиває, хоча навчила її не я, вона сама опанувала це мистецтво».

Ольга Григорівна Троян (на правому фото, з онуками) родом із Браїлівки Онуфріївського району. Тривалий час жила і працювала у Світловодську на заводі «Калькулятор», де працювала комірником, а після смерті батька 2001 року повернулася до рідного села. Раніше з чоловіком тримали велике господарство, та з кожним роком воно все меншає. Мають 3 доньок, 3 зятів, 6 онуків, 2 правнуків.

Вона та її чоловік належать до активу села: на День Браїлівки 7 липня подружжя Троянів було відзначене подякою. Судіть самі: лише на це свято Ольга Григорівна принесла власний рушник для хліба-солі, разом із чоловіком брала участь у підготовці офіційної частини та куховарила не покладаючи рук, аби порадувати накритими столами односельців та гостей села. Такою непосидючою вродилася, завжди до усього їй є справа. «Люблю вивчати історію свого села. Розпитувала маму про сади, винокурні, цегельний завод, церкву, які були у ньому, — розповідає Ольга Григорівна. — Дуже трепетно ставлюся до нашої сімейної історії: коли після війни довелося відновлювати церкву Святого Духа (Браїлівка), то ці роботи здійснювали моя мама з татом і рідний дядько з дружиною. Так от внутрішній купол був розфарбований таким небесно-голубим та золотим кольорами, яких потім я ніколи не бачила ні в жодному храмі, хоча побувати довелося у багатьох». Усі події жінка тримає у голові. Завжди розповідає, передає їх дітям і онукам, які охоче слухають та запам’ятовують. Не так давно разом з онукою зобразили родинне дерево.

У молоді роки вишивала, але не так багато, як зараз. Відновила захоплення років 10 тому. Приводом стала передплата газети «Порадниця», у якій друкували схеми вишивки ікон. І захотілося спробувати відтворити їх на тканині. Жодного виробу не продала, усі дарувала на пам’ять. Усім близьким вишила ікони (їх близько 20), освятила і подарувала. Коли онучка зібралася заміж, вишила їй весільні рушники. А потім продовжила і вишила їх напевне 30, теж даруючи рідним та друзям. Куми забрали з собою на згадку про Україну до Америки вишиванку, онучка повезла до Росії бабусину вишиванку, а потім надійшло чергове приємне замовлення: вишиванки малим онучатам. Малі ростуть, тож відпочивати не доводиться. Може вишивати і гладдю, але більше подобається хрестиком. Ікони вишила хрестиком, бісером та золотими нитками. Сама майстриня візерунки не створює, але любить пофантазувати: змінити колір ниток, переставити елементи вишивки на свій смак. Чоловік Анатолій Федорович теж включений у творчий процес: робить рамки. А донька допомагає шити. Так і живуть дружною сім’єю, маючи родинний оберіг — вишивку.