Малою батьківщиною для Петра Бондаренка є село Балівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Батько воював у громадянську війну і розривною кулею був поранений у голову, життя вдалося врятувати, зробивши складну операцію. А помер він 1933-го у голодовку. «Я був малий, пам’ятаю, ходив просити їжу. У найголодніші часи допомогли вижити сусіди, говорили: «Цьому малому Купріянівському дайте шматочок хліба». У мене була рідна старша сестра Дар’я. Після смерті батька мати вдруге вийшла заміж за чоловіка, у якого було 5 дітей, і так вони виховували нас сімох», — згадує Петро Купріянович.

З молодих років наш співрозмовник працював у колгоспі. Бригадир завжди доручав йому найвідповідальнішу роботу, тому довгий час водив волів у плузі — орав, адже був добрим робітником, дуже відповідальним: і попрацює, і скотину нагодує. З колгоспу пішов служити в армію у жовтні 1940 року, коли виповнилося 19, а війну зустрів двадцятилітнім. Із села призвали п’ятьох чоловіків, серед них Петро Бондаренко пам’ятає Андрія Лісковського та Василя Буряка, яких уже немає серед живих. Юнак був направлений у полкову школу командирів у Вітебську, після чого — у загін саперів. Але воювати довелося лише декілька днів. Потрапив у полон та був відігнаний до Германії, де перебував у концентраційному таборі. Петро Купріянович не хоче про це говорити, боляче згадувати. Не ходив навіть отримувати компенсацію колишнім підневільним робітникам Третього рейху, яку на початку 2000-х виплачувала Німеччина, бо дуже пекло тавро, коли таких як він вважали зрадниками Батьківщини. Причиною такої життєвої трагедії стало перебування саме у армії Дмитра Павлова, командувача Білоруського (згодом Західного) особливого військового округу, який з першого дня війни отримав потужний удар німецьких армій і зазнав жорсткої поразки у Білостоцько — Мінському бою. 28 червня 1941 року ворогом був захоплений Мінськ, практично усі армії фронту перестали існувати як організована військова сила. За це Павлов був засуджений за статтею «невиконання службових обов’язків» та розстріляний із позбавленням звання Героя Радянського Союзу і усіх державних нагород. 31 липня 1957 року вирок був відмінений за відсутністю складу злочину, а Григорій Павлов посмертно був поновлений у військовому званні. Так доля однієї людини вплинула на тисячі інших, однією з яких стала доля Петра Бондаренка.
Але на цьому тернистому шляху знайшлося місце справжньому диву, якщо не рахувати той факт, що бранець залишитися живим у концтаборі. У ті самі перші дні війни у Павлограді Петро витягнув із землянки дівчину, яку від розриву бомби привалило землею. Познайомилися. Це була Рая із Царичанського району. На більше спілкування не вистачило часу, бо загін рухався далі. А потім вдруге вони зустрілися у таборі військовополонених, де вона працювала на кухні і двічі врятувала його від голодної смерті, коли потай, ризикуючи власним життям, приносила йому хліб. Коли хлопець повернувся з полону, довго її шукав, бо хотів одружитися. Але розшукати так і не вдалося.

У рідне село повернувся у 1946 році, після визволення з полону американцями.
З 1949 року працював токарем на Дніпропетровському чавунно – вальцеробному заводі, з 1968 у Придніпровському залізничному вагонному депо оглядачем вагонів. До речі, і зараз підприємство не забуває про свого працівника, щомісячно надаючи матеріальну підтримку. 1981 року вийшов на пенсію, після чого деякий час працював охоронцем. У подружньому житті завжди прагнув гармонії та добрих стосунків. З першою дружиною Євдокією розлучився у молоді роки, коли у сімейне життя ще втручалися батьки. Друга дружина Марія, на жаль, померла, і у 1982 одружився з третьою, Вірою, познайомившись на Дніпропетровській ділянці водних шляхів. У результаті життєвих обставин разом з нею переїхав 2001 року до Павлиша. Чотири роки тому дружина померла, і Петро Купріянович господарює із сином та невісткою дружини Віри, бо власних дітей не має.
Любить грати на гармошці, яку опанував у дитинстві, а також співати. У чоловіка була власна колекція з 5 музичних інструментів, які потроху розпродав минулого року, а одна залишилася у родині на пам’ять. Петро Купріянович свого часу дуже любив готувати, легко міг зварити і борщ, і кашу. А огірки малосольні та квашений буряк робив так, що не виходило ні в дружини, ні в невістки, хоч і рецепт розповів докладно.

Секретом свого довгожительства Петро Бондаренко вважає роздільне харчування: якщо їсти борщ, то лише борщ, якщо кашу – то тільки кашу. Ковбасу з’їсти не вмовиш, нічого солодкого, зовсім не вживає цукру, а також не любить пересолене. Усіх рекомендацій лікарів дотримується неухильно, особливо щодо режиму. Нині переживає за одну обіцянку близьким, бо останні півроку підводить здоров’я. А обіцянка – прожити до 100 років.