У день 90-річчя Марії Харитонівни, у привітну будівлю Олександрівського територіального центру зійшлися люди похилого віку та інші гості, і в його приміщенні стало тісно, але тут вирує життя, і дихається легко. А святковий настрій на урочистостях створила працівниця терцентру Тетяна Цимбал. Вона розповіла присутнім про життєвий шлях ювілярки. Теплі слова на адресу Марії Харитонівни прозвучали з вуст голови Олександрівської райдержадміністрації Ольги Бороти, голови районної ради Григорія Гончаренка, голови селищної організації Організації ветеранів України Олександри Геращенко, помічника-консультанта народного депутата України Олеся Довгого Катерини Бондаренко, секретаря районної організації ветеранів України Галини Бурлаки, директора Олександрівського територіального центру Любові Емірової. Музичні вітання ювілярці подарували культпрацівники Олександрівського міського будинку культури Валентина Гирич, Любов Халецька, Лілія Вихрист, Олександр Шаповал. Чудові пісні у їх виконанні навіяли присутнім на урочистостях спомини про прожите життя з його білими і чорними смугами.

Пригадала і я, що моє знайомство з Марією Харитонівною відбулося років п’ять тому. Вона справила глибоке враження і як особистість, і як проста жінка. Вродлива (це не фантазія, а чиста правда, бо ця жінка справді у свої 90 років гарна), усміхнена, задумлива, з теплими очима. Мені не жаль витрачати часу на просту бесіду з Марією Харитонівною, бо вражає, як вона глибоко відчуває потоки сьогодення. Її думки — дивовижні пташки, що вириваються із серця. Здається, почуття і думки цієї жінки оголені, відчинені навстіж. До неї непотрібно ніяких ключів: вона відкрита, мов свята. Доброзичливість стала потребою її душі. Вона з впертістю йде по життю, роблячи нелегкі кроки на шляху до істини.

Відомо, що пропустити світогляд іншої людини кризь себе — це те саме, що пройти разом важкий шлях дорогою її життя. Поволі відсувається завіса, і я стаю свідком простих життєвих подій Марії Кожем’яки-Донець.

Народилася вона в селі Лебединка Підвисоцького району (нині Голованівський район Кіровоградської області). Її батьки — Харитон Пилипович і Текля Семенівна — прості, працьовиті селяни.

Родині вдалось пережити голодомор 1933-го року. Щоб вижити, батько завербувався на одну з шахт Донбасу. Згодом до нього перебралися й молодші діти. Коли життя покращилося, Марія Харитонівна з батьком і братом повернулись на Голованівщину. У 1938 році, шукаючи кращої долі, батьки Марії Харитонівни разом з трьома дітьми поїхали в Алтайський край. Але, проживши там два роки і відчуваючи себе ніби не в своїй тарілці, знову повернулися в Україну і оселилися в селі Пантазіївка Новопразького району (тепер — Знам’янський район). У цьому ж селі пережили німецько-фашистську окупацію. Після звільнення території від ворога, батька і старшого брата Марії мобілізували на фронт. Не судилося їм повернутися додому живими. У 1944 році сім’я отримала дві похоронки.

У 1944 році Марія Харитонівна відвідала рідну Лебединку і там дізналась про страшну трагедію, що трапилась на рідній землі. Кілометрах в дванадцяти від її села відбувались трагічні події у Зеленій Брамі. У цих місцях була одна з перших битв Великої Вітчизняної війни, коли 6-та та 12-та армії Південного фронту потрапили в оточення в серпні 1941 року. Зелена Брама стала останнім прихистком та районом опору військовослужбовців Червоної Армії. Про трагедію Зеленої Брами почула від земляків, побачила численні могили. Вона дуже перейнялась гіркою долею наших воїнів. З роками згадка про почуте й побачене раз у раз виринає у спогадах, особливо про те, як вода Синюхи у ті дні 1941-го була червоною від крові.

У повоєнні роки Марія Харитонівна навчалася в Олександрійському сільськогосподарському технікумі. На цей час припав голодомор 1947 року. Й досі стоїть у пам’яті, як доводилось підійматись о шостій ранку, щоб отримати у їдальні технікуму парену капусту. Видавали й невеликі шматки хліба. Той хліб дівчина економила і привозила у вихідні до матері…

Після закінчення навчання в 1947 році, доля її закинула працювати у Ставидла до Красносілківської МТС Олександрівського району, а навесні 1949 року — на 2-ий імені Петровського цукрокомбінат в Олександрівці. Тут вона трудилась у відділі сировини молодшим агрономом, а потім — у рафінадному цеху цукрозаводу. Із цукрозаводу і пішла жінка на заслужений відпочинок.

Не оминуло нашу героїню й кохання. З теплим почуттям згадує Марія Харитонівна зоряні співучі ночі й вірного чоловіка Антона Дмитровича Кожем’яку. Від їхнього кохання народилося двоє дітей — син Валентин і донька Надія. Але життя не буває безхмарним: у п’ятдесят три роки пішов у потойбіч її чоловік. Залишилася Марія Харитонівна сама з дітьми.

Минали роки, але не згасали вогники у її майже дівочих очах, не в’яла жіноча врода, не танула у серці доброта, любов і ласка. Тож і покохала Марія Харитонівна знову. Прожила зі своїм другим чоловіком Степаном Яковичем Донцем двадцять років. Проте підступна хвороба забрала і це Маріїне кохання. Чи загоїв час рани? Цього нам не знати. Хоча жінки знають, як нелегко нам дається жіночий досвід.

Є у Марії Харитонівни ще одне кохання — українська пісня. В молодості вона відвідувала хор цукрозаводу. З колективом виступала на олімпіадах художньої самодіяльності в Кіровограді (Кропивницькому), у Києві. Й тепер Марія Харитонівна полюбляє співати.

А ще не вгамовується в цій добрій жінці жага любити, творити й жити. Марія Харитонівна відзначається щирою уродженою любов’ю до людей. В ній ніби втілилося все краще, що може бути в жінці: працьовитість, чуйність до чужого горя. Вона весела, любить пожартувати, погомоніти з друзями, знайомими. Жінку не забувають діти, п’ятеро онуків, п’ятеро правнуків.

Марія Харитонівна Кожем’яка-Донець — серед тих людей, які мене захоплюють.