Охочі послухати розповіді людей, чиї гіркі історії перебування в російській окупації увійшли до книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», прийшли до міського краєзнавчого музею. Серед слухачів були освітяни, бібліотекарі, представники волонтерських організацій та вимушені переселенці. Ініціативу проведення заходу взяв на себе світловодський проєкт SvitloDvizh.

Про історію появи книги розповіла Марина Супрун, яка представляла громадську організацію «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», зареєстровану в Києві. Організація з 2014 року займається збиранням та документуванням злочинів росіян і донесенням правдивої інформації через різного роду публікації про війну в Україні міжнародній спільноті. Однією з таких ідей після широкомасштабного вторгнення стала поява «Коли не стукають у двері».



25 історій для книги від авторів і авторок, різних за віком, життєвим досвідом, родом діяльності, місцем проживання, були відібрані з-понад 100 заявок, які надійшли до організаторів.

Книга спочатку була орієнтована на європейського читача, але світ побачило і видання українською мовою для українців, які мають знати, що пережили земляки із Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини і Чернігівщини у період з 2014 по 2022 рік.

До Світловодська прибули дві авторки, які поділилися своїми історіями наживо.

Вчителька української мови і літератури з Бердянська Запорізької області Тетяна Черепанова покидала місто через півтора місяця після того, як його окупували росіяни. До того живучи в холоді, під обстрілами та в морально нестерпних умовах. Було очевидно, що вчителів в школах змусять працювати з окупаційною владою, тож треба було прийняти це або виїжджати. Виїжджала з чоловіком і собакою, долаючи 17 блокпостів і розуміючи, що навіть після деокупації її улюблене місто ніколи не буде таким, яким вона його знала з дитинства.



Владислава Мерзлякова при виїзді теж пройшла 17 блокпостів. Тільки покидала невелике село поблизу Сватового на Луганщині. До цього з родиною ховалася від обстрілів у підвалі будинку і закривала собою маленьку племінницю. Окрім жаху обстрілів страшною була російська пропаганда, яка лилася з телевізора, а можлива альтернатива — інтернет — не працював. Через це багато людей займали бік окупанта. Згодом Владислава ухвалила рішення виїхати і повернутися на навчання як курсантка МВС. Її батькам у віці складно було розпрощатися з рідним домом, вони залишаються на Луганщині. Зідзвонюються раз на два тижні, обмінюючись короткими: «Все добре».



Своєю історією поділилася і Марина Супрун. Вона зі своєю родиною і всіма односельцями пережила полон у селі Ягідному на Чернігівщині, де окупанти тримали 368 людей у підвалі школи. Кожен мав тільки своїх пів квадратних метра в сидячому положенні на стільці, від чого у багатьох розпухали ноги, а 10 людей невдовзі померли від задухи. Серед «розваг» російських солдатів було приставляти дуло автомата до голови чи кидати у приміщення гранату і спостерігати, розірветься чи не розірветься. Коли полонених визволили українські військові, у це не могли повірити ні вони самі, ні їхні рідні.

Після представлення книги своїми спогадами про проживання в окупації ділилися вимушені переселенці з Бердянська, Токмака, які знайшли прихисток у Світловодську. На завершення зустрічі, під час якої присутні потай витирали сльози, зробили спільне фото.

Ознайомитися з книгою можна на сайті: totalaction.org.ua