Храм Різдва Пресвятої Богородиці (1869)

Одним із таких свідків історії і духовного відродження нашого регіону є церква Різдва Пресвятої Богородиці – одна з найкрасивіших культових споруд нашого краю, розташована у мальовничому місці, на лівому березі невеличкої степової річки Березівки, притоки Інгульця, де влітку можна побачити і диких качок, і навіть красенів-лебедів.

Сьогодні цей витончений храм має сучасний вигляд, але історія його – дивовижна, довга і сповнена випробувань.

Історична довідка:

Так, перший, тоді ще дерев'яний храм був побудований на цьому місці в далекому 1762 році, коли на цих землях знаходилося новосербське військове поселення. Тоді тут стояла 15 рота новосербського Пандурського полку, а саме село мало назву Янів (раніше –Скулеватівський шанець, Єнова, Шелком, Шолнош Янова).

Перша дерев'яна церква проіснувала кілька десятиліть, а у 1820 році замість неї на землях, що належали казначейству, був побудований інший дерев'яний храм, який вистояв майже 90 років.

Лише на початку ХХ століття сільська громада вирішила замість старої, почорнілої від випробувань, дерев'яної церкви побудувати новий цегляний храм. Підготовка до будівництва тривала кілька років, а безпосередньо роботи з будівництва нової церкви почалися в 1908 році і тривали впродовж чотирьох років.

Церкву будували «всім миром» – аби церква була міцною і довговічною, жителі Яніва та прилеглих сіл зносили для замісу на цеглу яйця і молоко. Як результат – стіни, товщиною майже в півтора метра, змогли витримати не одне випробування, що випали на їх долю впродовж сотні років. Навіть фашистський снаряд, який влучив у стіну храму, не зміг її зруйнувати.
У 1912 році будівництво було завершено, і церкву освятили. У храм потягнулися парафіяни з п'яти сусідніх сіл.

Однак, з приходом радянської влади, політика держави по відношенню до релігії змінилася. Наслідками антирелігійної пропаганди стало закриття в 1934 році і церкви Різдва Богородиці. Священики Микола Стукало і Устим Трохимович Литвинов були репресовані і засуджені на різні терміни ув'язнення, а будівля церкви передана в розпорядження сільської ради.

Сільська рада спільно з управлінням колгоспу «Червоний Перекоп» прийняла рішення про відкриття в одній частині храму сільбуду та перебудову другої під зерносховище. Тоді ж на прицерковній території було збудовано низку господарських будівель і комор, які частково збереглися і до наших днів.

Під час Великої Вітчизняної війни в тій частині церкви, де був клуб, дозволили проводити богослужіння, які служили священики отець Тихон і батько Анатолій. На жаль, їхні прізвища залишилися невідомими. Після війни з тюремного ув'язнення повернувся отець Микола (Стукало), який почав проводити богослужіння. Трохи пізніше був звільнений, а наприкінці п'ятдесятих років відновлений у служінні, і батько Устим (Литвинов).

26 травня 1946 року була укладена і зареєстрована в сільраді типова угода на передачу будівлі під діючу церкву, але вона так і не була введена в дію. Тому у серпні 1955 року віруючі громадяни села: Глоба, Грузин, Іпполітов, Єфімов, Деревецький та інші, спільно з протоієреєм А. Стукалом, звернулися до Ради Міністрів СРСР зі скаргою на райвиконком, який не виконував підписану ним угоду з церковною громадою про передачу їй в безстрокове і безоплатне користування церковної споруди.

Почалася кількарічна тяганина, яка так і не дала ніяких результатів. Тож, аби позбутися «головного болю», колгосп вирішив розібрати (!) церкву. І тільки втручання тодішнього начальника районного відділу будівництва П. П. Гайворонського зупинило керівництво села. Був зроблений висновок комісії, що розібрати храм просто неможливо через його занадто велику міцність.

Отже, будівлю церкви вдалося зберегти, але, на жаль, були знищені прекрасні розписи зведень куполу з зображеннями Пресвятої Богородиці і Життя святих, які ще тривалий час проступали через побілку. Було знищено і майно храму.

У 1985-1988 роках жителі села знову розпочали боротьбу за відновлення храму. Тоді всю організаційну роботу взяв на себе Василь Єфремович Турлюн, який очолив церковну «двадцятку». Їх зусиллями і підтримкою мешканців села було отримано згоду на відновлення роботи святині.

У 1988 році розпочався ремонт будівлі, церква відновила свою просвітницьку діяльність. Щоправда, коштів на фінансування робіт не вистачало, тому відремонтована була лише частина приміщень.

У 1990 році храм спіткало нове випробування – сталася пожежа, яка нанесла серйозних збитків споруді. Тож, потрібно було починати все спочатку. Але, незважаючи на всі складнощі, завдяки спільним зусиллям церква була повністю реконструйована і відновлена.

Неоціненну допомогу у благоустрої старовинного храму надав директор ТОВ «МАС-Агро» Іван Якович Середа, нагороджений за свою благородну місію Архієрейською грамотою.

Сьогодення храму:

Звісно, використання сучасних матеріалів змінило зовнішній вигляд храму, але залишився незмінним дух церкви, її енергетика, яка ввібрала в себе силу молитви не одного покоління українців.

Щонеділі тут проводяться Божественні Літургії, тож, якщо ви хочете потрапити безпосередньо всередину храму, краще обирати для подорожі першу половину дня. Але ззовні оглянути святиню можна щодня, у будь який зручний для вас час. Без сумніву, вас не залишать байдужими і витонченість форм, і небесна блакить внутрішнього оформлення храму, і сяюче золото його вбрання.

Як дістатися:

Село Іванівка знаходиться за 52 км на південний захід від районного центру – міста Світловодськ, за 30 км від міста Знам'янка, 35 км від міста Олександрії.

Найближча залізнична станція – Користовка, до неї 22 км.