Село Івангород Олександрівського району
Народознавча кімната
Якщо музею у селі немає, то варто зробити перший крок до його заснування. В Івангороді таким кроком стало створення народознавчої кімнати. Місцеві ж краєзнавці досліджували і продовжують досліджувати та фіксувати на папері історію села. Наше видання та його рубрика «Путівник Кіровоградщини» пропонує вам відвідати народознавчу кімнату села Івангорода, не залишаючи власного помешкання, у якому, ми сподіваємося, ви перебуваєте на самоізоляції :)
Село Івангород Олександрівського району,
вул. Шевченка, 54
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Між селами Бірками й Івангородом, на високому лівому березі річки Дунайки, лівої притоки річки Бовтиші, місцевий краєзнавець, вчитель історії Івангородської середньої школи Іван Петренко та учні школи на початку 80-х років минулого століття знайшли слов’янське поселення ХІІ-ХІІІ століття. Цей факт підтвердили в Інституті археології Академії наук України (професор Дмитро Телегін). Учені дослідили зразки кераміки з цього поселення і датували їх періодом раннього середньовіччя. Беззаперечно, що це поселення відігравало роль фортеці, яка захищала південні рубежі Київської держави від набігів кочівників. У ті часи такі фортеці називалися «города́ми». Їх засновували Великі князі Київські.
Слово «го́род» у давній українській мові вживалося на позначення населених пунктів, які були огороджені і певним чином укріплені. Укріплення городів потребувало часу і зусиль: оборонний вал укладався як стіна: з кутами, баштами, бійницями. Стіни були частково дерев’яними, частково кам’яними. У Київській Русі – Україні таких обгороджених і укріплених маленьких фортець було багато. Сліди цих «городів» збереглися у власних назвах населених пунктів Олександрівського району: Івангород, Китайгород, Омельгород.
Утім, є свідчення ще більш древньої історії села, адже перед тим, як на берегах Бовтиші виник «город», на території сучасного Івангорода вже існувало село. Воно виникло 1800 років тому і проіснувало до VІІ-VІІІ століття нашої ери. Сліди цього села і понині можна побачити на лівому березі Бовтиші — там можна знайти залишки глини, якою обмазували свої житла його жителі. На тій глині і донині видно сліди хмизу, яким спочатку обплітався каркас житла, а потім обмазувався рудою глиною. Дуже багато битого посуду і донині лежить на полі. Що ж це за люди, які жили в ІІ-VІІІ столітті нашої ери? Це було літописне плем’я антів — прямі предки русичів-українців. Їхні житла згоріли, тож обпалена глина з жител є свідченням якоїсь великої трагедії, що сталася 1200 років тому. Уламки посуду, який знайшли учні Івангородської школи у 1979 році, дослідив вчений, археолог Борис Магомедов, який приїхав в Івангород та провів польові дослідження цього древнього поселення. Завдяки цим археологічним знахідкам історія Івангорода ще «постарішала», дійшовши в глибину до ІІ століття нашої ери. Древнє укріплення місто Івангород загинуло під натиском монголо-татар. Вороги його спалили. Жителі частково загинули, а багато хто врятувався в навколишніх лісах. Потім розпочалося відродження Івангорода. Жителі повернулися з лісів та знову осіли, але тепер вже в долині річки Бовтиші, розорали навколишні поля, випасали худобу.
З кінця ХVІІІ століття село стало власністю панів Раєвських, а жителі перетворилися на кріпаків. Економія Раєвських протрималася у селі до 1918 року. А потім була пограбована дощенту. Схоже, що Раєвські були не такими вже й злими та недобрими панами у ставленні до івангородців, адже одна з двох шкіл села — земська — носила ім’я Раєвського. Небагато було сіл в Україні, які б мали аж дві школи одночасно.
Окрім вище викладених версій також існують припущення, що село засноване у 40-х роках ХVІІІ століття. За однією легендою, неподалік сучасного села жив польський пан. Він був людиною вимогливою, але справедливою. У нього було велике господарство, в якому працювало багато людей. Майже ніхто з працівників не жалівся на пана, але деяким дуже хотілося бути вільними, мати своє хоч маленьке господарство. Був серед цих людей і наймит Іван, він мав велике бажання бути господарем на своїй землі. Якось прийшов він до пана та й почав проситися на волю. Пан відповів, що відпустить Івана, коли той одягне і зносить волову сорочку. Сів Іван та й плаче. Адже шкіра вола не скоро зноситься. Тоді інший поляк порадив йому переспати у воловій сорочці у гною. Так Іван і зробив, а на ранок прийшов до пана. Пан дуже здивувався, але засміявся і відпустив його, ще й подарував за винахідливість ділянку землі, щоб там у Івана був горо́д. Простий селянин Іван дуже любив свою землю, доглядав її. Відчуття свободи давало натхнення на труд. Земля віддячувала гарним врожаєм. Навколо вбогої хатини росло безліч квітів, від краси і пахощів яких перехоплювало подих. І городина була найкраща в окрузі. Усі, хто бачив цю ділянку, запитували: «Хто господар цієї землі?» і чули відповідь: «Івана горо́д!» Так, за цією історією, і виникла назва села Івангород, так і виникло саме село.
Також старожили переповідають і таку легенду. У давнину чумаки на волах їздили в Крим по сіль. Місце між Києвом і Кримом було серединою, яке і облюбував чумак Іван, йому сподобалося все: ліс, річка, земля. Посадив він тут город, обгородив його разом з житлом, яке збудував. Почали люди поселятись поступово біля нього і назвали поселення Івангород.
СЬОГОДЕННЯ
Музей у селі поки не створений, бо немає приміщення з належним температурним режимом, а відсутність належної температури буде нищівною для експонатів. Тому старовинні фотографії, які принесли односельці, зберігаються у будівлі сільської ради.
Народознавчу (або українську) кімнату відкрили у 2010 році у будівлі Івангородського дошкільного навчального закладу. Експонати до неї передавали жителі села. Попри те, що площа кімнати досить мала, там зберігається більше 30 предметів побуту. Зокрема це старовинні буфет, скриня, дерев’яне ліжко, покривало, глечики тощо.
На стінах — мальовані, зокрема й на склі, і вишиті картини, які раніше прикрашали оселі івангородців. Є і вишиті рушники.
Сюди приводять на окремі уроки школярів місцевої школи, звісно, вихованців дитсадка та гостей села, які цікавляться його історією.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Раніше вишивали в кожній оселі Івангорода, зараз є умілиці, але дуже мало.
Оздоблений вишивками та картинами і сам дошкільний навчальний заклад. Це роблять працівниці дитсадка, малюють та прикрашають дитсадок і його вихованці.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Народознавча кімната (дошкільний навчальний заклад) знаходиться за адресою с.Івангород, вул. Шевченка, 54.
Дістатися до Івангорода можна рейсовим автобусом Кропивницький – Олександрівка.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу Людмилі Бойченко
У матеріалі використана публікація Івана Петренка «Що значать «городи» в Олександрівському районі?» та робота Івангородської сільської бібліотеки «Історія вулиць»
Між селами Бірками й Івангородом, на високому лівому березі річки Дунайки, лівої притоки річки Бовтиші, місцевий краєзнавець, вчитель історії Івангородської середньої школи Іван Петренко та учні школи на початку 80-х років минулого століття знайшли слов’янське поселення ХІІ-ХІІІ століття. Цей факт підтвердили в Інституті археології Академії наук України (професор Дмитро Телегін). Учені дослідили зразки кераміки з цього поселення і датували їх періодом раннього середньовіччя. Беззаперечно, що це поселення відігравало роль фортеці, яка захищала південні рубежі Київської держави від набігів кочівників. У ті часи такі фортеці називалися «города́ми». Їх засновували Великі князі Київські.
Слово «го́род» у давній українській мові вживалося на позначення населених пунктів, які були огороджені і певним чином укріплені. Укріплення городів потребувало часу і зусиль: оборонний вал укладався як стіна: з кутами, баштами, бійницями. Стіни були частково дерев’яними, частково кам’яними. У Київській Русі – Україні таких обгороджених і укріплених маленьких фортець було багато. Сліди цих «городів» збереглися у власних назвах населених пунктів Олександрівського району: Івангород, Китайгород, Омельгород.
Утім, є свідчення ще більш древньої історії села, адже перед тим, як на берегах Бовтиші виник «город», на території сучасного Івангорода вже існувало село. Воно виникло 1800 років тому і проіснувало до VІІ-VІІІ століття нашої ери. Сліди цього села і понині можна побачити на лівому березі Бовтиші — там можна знайти залишки глини, якою обмазували свої житла його жителі. На тій глині і донині видно сліди хмизу, яким спочатку обплітався каркас житла, а потім обмазувався рудою глиною. Дуже багато битого посуду і донині лежить на полі. Що ж це за люди, які жили в ІІ-VІІІ столітті нашої ери? Це було літописне плем’я антів — прямі предки русичів-українців. Їхні житла згоріли, тож обпалена глина з жител є свідченням якоїсь великої трагедії, що сталася 1200 років тому. Уламки посуду, який знайшли учні Івангородської школи у 1979 році, дослідив вчений, археолог Борис Магомедов, який приїхав в Івангород та провів польові дослідження цього древнього поселення. Завдяки цим археологічним знахідкам історія Івангорода ще «постарішала», дійшовши в глибину до ІІ століття нашої ери. Древнє укріплення місто Івангород загинуло під натиском монголо-татар. Вороги його спалили. Жителі частково загинули, а багато хто врятувався в навколишніх лісах. Потім розпочалося відродження Івангорода. Жителі повернулися з лісів та знову осіли, але тепер вже в долині річки Бовтиші, розорали навколишні поля, випасали худобу.
З кінця ХVІІІ століття село стало власністю панів Раєвських, а жителі перетворилися на кріпаків. Економія Раєвських протрималася у селі до 1918 року. А потім була пограбована дощенту. Схоже, що Раєвські були не такими вже й злими та недобрими панами у ставленні до івангородців, адже одна з двох шкіл села — земська — носила ім’я Раєвського. Небагато було сіл в Україні, які б мали аж дві школи одночасно.
Окрім вище викладених версій також існують припущення, що село засноване у 40-х роках ХVІІІ століття. За однією легендою, неподалік сучасного села жив польський пан. Він був людиною вимогливою, але справедливою. У нього було велике господарство, в якому працювало багато людей. Майже ніхто з працівників не жалівся на пана, але деяким дуже хотілося бути вільними, мати своє хоч маленьке господарство. Був серед цих людей і наймит Іван, він мав велике бажання бути господарем на своїй землі. Якось прийшов він до пана та й почав проситися на волю. Пан відповів, що відпустить Івана, коли той одягне і зносить волову сорочку. Сів Іван та й плаче. Адже шкіра вола не скоро зноситься. Тоді інший поляк порадив йому переспати у воловій сорочці у гною. Так Іван і зробив, а на ранок прийшов до пана. Пан дуже здивувався, але засміявся і відпустив його, ще й подарував за винахідливість ділянку землі, щоб там у Івана був горо́д. Простий селянин Іван дуже любив свою землю, доглядав її. Відчуття свободи давало натхнення на труд. Земля віддячувала гарним врожаєм. Навколо вбогої хатини росло безліч квітів, від краси і пахощів яких перехоплювало подих. І городина була найкраща в окрузі. Усі, хто бачив цю ділянку, запитували: «Хто господар цієї землі?» і чули відповідь: «Івана горо́д!» Так, за цією історією, і виникла назва села Івангород, так і виникло саме село.
Також старожили переповідають і таку легенду. У давнину чумаки на волах їздили в Крим по сіль. Місце між Києвом і Кримом було серединою, яке і облюбував чумак Іван, йому сподобалося все: ліс, річка, земля. Посадив він тут город, обгородив його разом з житлом, яке збудував. Почали люди поселятись поступово біля нього і назвали поселення Івангород.
СЬОГОДЕННЯ
Музей у селі поки не створений, бо немає приміщення з належним температурним режимом, а відсутність належної температури буде нищівною для експонатів. Тому старовинні фотографії, які принесли односельці, зберігаються у будівлі сільської ради.
Народознавчу (або українську) кімнату відкрили у 2010 році у будівлі Івангородського дошкільного навчального закладу. Експонати до неї передавали жителі села. Попри те, що площа кімнати досить мала, там зберігається більше 30 предметів побуту. Зокрема це старовинні буфет, скриня, дерев’яне ліжко, покривало, глечики тощо.
На стінах — мальовані, зокрема й на склі, і вишиті картини, які раніше прикрашали оселі івангородців. Є і вишиті рушники.
Сюди приводять на окремі уроки школярів місцевої школи, звісно, вихованців дитсадка та гостей села, які цікавляться його історією.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Раніше вишивали в кожній оселі Івангорода, зараз є умілиці, але дуже мало.
Оздоблений вишивками та картинами і сам дошкільний навчальний заклад. Це роблять працівниці дитсадка, малюють та прикрашають дитсадок і його вихованці.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Народознавча кімната (дошкільний навчальний заклад) знаходиться за адресою с.Івангород, вул. Шевченка, 54.
Дістатися до Івангорода можна рейсовим автобусом Кропивницький – Олександрівка.
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу Людмилі Бойченко
У матеріалі використана публікація Івана Петренка «Що значать «городи» в Олександрівському районі?» та робота Івангородської сільської бібліотеки «Історія вулиць»
